Спокійно йди серед галасу і поспіху – пам’ятай, що спокій може бути в тиші. Так далеко, наскільки можна бути в добрих стосунках з іншими людьми, не відрікаючись від себе. Власну правду говори спокійно і ясно, одночасно слухай те, що говорять інші, навіть якщо вони глупі та егоїстичні, адже вони теж мають свою історію.

Якщо порівнюєш себе з іншими, то можеш стати пустим, або протухлим, бо завжди будуть кращі і гірші від тебе. Радій з того, що зробив, але одночасно з того, що плануєш.

Завжди роби всю працю з серцем, не дивлячись на те, яка вона маленька, непомітна або щоденна. Вона є тривалою вартістю на шляху Твоєї змінної долі. Будь обережним у своїх початках – бо світ є повний обману. Але нехай це не закриє Тобі правдивих чеснот, багато людей прагнуло до високих ідеалів і всюди життя є повне героїзму.

Будь собою, а особливо не знищуй почуття: не будь циніком по відношенню до кохання, бо хоч має обличчя сухості і розчарування, однаково воно є вічна як трава. Спокійно приймай те, що роки несуть – не шкодуй за ознаками молодості, що втікає – з віком приходить мудрість.

Розвивай в собі силу духа, яка б в несподіваному нещасті могла стати для Тебе підтримкою. Але не переймайся тим, що придумує твоя фантазія. Більшість страхів родяться з фантазії та самотності. Поруч зі здоровою наукою будь лагідним до себе.

Ти є дитиною Всесвіту, не менше ніж зірки і дерева маєш право бути тут, і чи для Тебе це ясно чи ні, не сумнівайся, що Всесвіт є такий – яким має бути.

Отож будь в мирі з Богом, щоб Ти не думав про Його існування і чим би Ти не займався, і які б не були Твої прагнення: в гомоні вулиці, в сум’ятті життя зберігай мир зі своєю душею, з цілим собою, з таким собою яким Ти є, з Твоєю важкою працею і розвіяними мріями – цей світ однаково є прекрасний.

Будь уважний, намагайся бути щасливим.

Desiderata (від лат. desideratio – побажання, прагнення, потреба)
Знайдена в старій церкві св. Павла в Балтіморі, датується 1692 роком

Моїм Духовним Дітям, Владикам, Священикам, Монахам і Монахиням і всім Вірним Української Католицької Церкви
МИР У ГОСПОДІ Й АРХІЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ!

„Ще трохи, і світ мене вже не побачить” /Ів. 14, 19/, „Ще трохи, і ви не побачите мене вже…” /Ів. 16, 16/, бо „надходить година, коли вже і притчами не промовлятиму до вас…” /Ів. 16, 25/. Залишаючи цей світ і „сидячи на санях”, як говорили наші предки, після дев’яностолітнього життя молюся за вас, моє Духовне стадо, і за весь Український народ, якого я є сином і якому я намагався весь свій вік служити, словами прощальної Архієрейської молитви Господа Нашого Ісуса Христа. Він бо для нас усіх і для всього світу є „путь, істина і життя” /Ів. 14, 6/.

І тому, переставляючись у світ вічності, благаю Отця Небесного, щоби Він прославив Сина свого у вас, аби ви спізнали Його, „Єдиного, Істинного Бога” і Ним „посланого – Ісуса Христа” /Ів. 17, 3/, і щоби Він дав вам „Утішителя, який буде з вами повік, Духа Істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає. Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде у вас”. /Ів. 14, 16-17/.

Разом із цією молитвою, прощаючись зі світом і всіма вами, Дорогі мої духовні діти, так, як велить нам наша свята прадідівська християнська віра, залишаю вам свій Батьківський і Пастирський Заповіт!

„… Щоб ви не зневірилися…” /Ів. 16, 1/ і „Хай не тривожиться серце ваше. Віруйте в Бога!…” /Ів. 14, 1/.

І головне заповідаю вам: „Щоб ви любили один одного…” /Ів. 15, 12, 17/ любов’ю, над яку більшої немає, що готова й життя своє віддати за друзів своїх…” /пор. Ів. 15, 13/.

Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таємничим Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними та матеріальними скарбами вселюдського значення, визначали мій життєвий працелюбний шлях, моє думання та мою працю, на волі й у неволі.

Упродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в’язнем Христа!

Насамперед, у юних роках, був я добровільним Його в’язнем! Бо народився я і був вихований в українській християнській хліборобській глибоко віруючій родині. Вона передала мені та прищепила в мені віру в Христа і любов до Нього! Тому сьогодні, наздоганяючи їх у потойбічному світі, „де немає хвороб, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне”, зі синівською вдячністю молюся за них! Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як не згасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!

Добровільним в’язнем Христа був я і тоді, коли любов до Нього штовхнула мене на шлях здобуття знань і посвячення науковій праці. Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві, а старшому братові, Романові, – за те, що став знаряддям цього Промислу, бо він навчав мене, п’ятирічного хлопця, і завдяки цьому, ще до того як я почав шкільне навчання, вмів я вже читати і писати, а рідна Школа розпалила цю іскру любові до науки. З любові до науки залишався я і далі добровільним в’язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, вирішив служити Христу.

Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь!

Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу!

У покликанні служити Христу в духовному стані виразно бачу Божу руку. Відчувши в ньому Господній Голос і підтримуваний Господньою десницею, радів я, що міг упродовж кількох десятків найкращих років життя працювати як добровільний в’язень Христа: як Його служитель, як науковець, богословський дослідник найбільшого об’явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя і, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя та Життя Подателя, що все сповнює, що в нас і у Христовій Церкві невидимо перебуває /пор. молитва „Царю Небесний”/.

Натхненний Його благодаттю, служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які доручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як професор і ректор Духовної Семінарії та Богословської Академії, а вкінці – як засновник Українського Католицького Університету тут, у Римі…

Як той, що став добровільним в’язнем Христа, служив я українській богословській, колись такій світлій, науці, намагаючись відродити її з руїни, оновити її, свідомий того, що Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: „Ідіть і навчайте всі народи…” /Мт. 28, 19/. Наука є „основою для Церкви в нашім народі”, вона через її навчальні та виховні установи є „вихователькою народу”, бо через неї „одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум…” /Пор. моє “Слово на відкритті Богословської Академії” 6 жовтня 1929 р./.

Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки, перед лицем вічності, яка неухильно зближається до мене, заповідаю вам:

Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!

Коли в 1939 році почався новий „хресний хід” нашої Церкви і великий Святець та Геній-Мислитель Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архіпастирського служіння, іменувавши мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 р., а у грудні того самого року враз із єпископською хіротонією призначивши мене його наступником, сприйняв я ці покликання як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав: „Іди за мною…” /Ів. 1, 43/.

Зрозумів я також у цих тяжких хвилинах і бурях, які спіткали нашу Церкву, що значило „йти за Христом”. Він бо сказав: „Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!”. /Мр. 8, 34/ Бути покликаним до пастирської служби – це відректися від себе самого, взяти хрест на свої плечі й іти слідом за Христом із любові до Христа, який також прорік, що „хто ж мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм…”/Мт. 10, 33/.

Ось так ступив я на тернистий шлях мого подальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму пастирському гербі – „Пер аспера ад астра”. Переді мною, наступником Сл. Б. Андрея та спадкоємцем Його духовної спадщини і Його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому „пред человіки”, „в роді цім перелюбнім та грішнім” /Мр. 8, 38/. На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, В’язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: „І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі…” /Ді. 1, 8/. Але на придорожніх стовпах мого шляху виднілись інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія і так дослівно „аж до краю землі”.

Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, „німий свідок Церкви”, що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві… І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях „на краю землі” кінчався приреченням на смерть!

Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український народ, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!

Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: „Оце посилаю Я вас, як овець між вовки: Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки. Стережіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас, та по синагогах своїх бичувати вас будуть. І до правителів та до царів поведуть вас за Мене, на свідчення їм і поганам. А коли видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме. І видасть на смерть брата брат, а батько – дитину. І “діти повстануть супроти батьків”, і їх повбивають. І за Ім’я Моє будуть усі вас ненавидіти. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений…” /Мт. 10, 16-22/.

Як ніколи раніше, розкрилася мені таємниця слів Христа: „І будете мені свідками…” /Ді. 1, 9/. Свідчити Христові – сповідувати Його перед людьми /пор. Лк. 12, 8/, не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що „тіло вбивають” /Лк. 12, 4/, пам’ятаючи, що „хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою мене ради та Євангелії, той спасе її. Бо яка користь людині здобути увесь світ, а занапастити душу свою…” /Мр. 8, 35-36/.

Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і сповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря…

А ось нині, „сидячи на санях, подумавши в душі своїй і віддавши хвалу Богові, який допровадив мене до цих днів.., сидячи на санях на дорозі в далечінь, знеможеним голосом молитву мовлю” /Повч. Володимира Мономаха дітям/ і вам, моїм Духовним чадам заповідаю:

„Будьте свідками” Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і таборах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної планети! Не посоромте землі української, землі ваших предків! Збережіть у ваших душах чисте-непорочне ім’я своєї Святої Церкви! Не посоромте також вашого власного українського іменs, не забуваючи слів Христових: „Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили… Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший за Господа свого…; щасливі будете, коли так чинитимете”. /Ів. 13, 15-16/.

Євангельськими словами та образами, неначе в притчах, змалював я свій життєвий шлях, шлях свідка, в’язня, сповідника, який опинився „на краю землі” і на краю свого власного життя, віч-на-віч зі смертю, в Мордовії, в незносних кліматичних умовах, в найстрашнішому таборі смерті, де кінець мого життя був близький.

Та Милосердному і Всемогутньому Божому Провидінню сподобилося інакше! Несподівано проголошено мені звільнення! Хто і як до цього спричинився, про це напишуть колись дослідники мученицького життя нашої Церкви. Чи це був II Ватиканський Собор з голосом на ньому нашого Єпископату, чи це були заходи українського і чужого співчутливого наукового світу, що став у моїй обороні, чи це було раптове опам’ятання тодішніх владоможців, Бог вість! Всі вони були тільки знаряддям Незбагненного Божого Промислу! Між ними найбільше заважили клопотання бл. п. Папи Йоана XXIII, цього уособлення доброти, людяності, смиренності і християнської любові. У синівській вдячності заношу свою молитву до Господа за Його прославу!

Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві! Тому моя внутрішня постанова була залишитися на рідній Землі і далі спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест так, як я писав в ізоляторі Київської тюрми: „Я навіть у душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке право належиться їй на основі Конституції, а нині воно потоптане!.. скажу отверто, що зовсім не збираюся виходити, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить” /Лист в ізоляторі, Київ, Короленка 33: 14.ІІ.1961/.

Та голос бл. п. Папи Йоана ХХІІІ кликав мене на Ватиканський Собор. Його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Промислу. Чи не був це поклик дати живе свідчення нашій Церкві? Чи не був це поклик завершувати те, чого не міг довершити як в’язень? І так почався новий і подальший шлях мого життя, яким простую вже ось-ось майже два десятиліття. І цей шлях, як з часом виявилося, не був шляхом, на якому світили „астра” – ясні зорі. Він і далі був шляхом В’язня Христа ради, тим разом в’язня на химерній волі…

Сподіваючись на швидке повернення після закінчення Ватиканського Собору, на повернення до свого духовного стада, і вчинивши все, що вимагав від мене архіпастирський обов’язок, для забезпечення безперервного апостольського наступництва в Українській Церкві, прибув я, фізично зморений, душевно не зламаний, до Петрової Столиці… Моє прибуття до Рима, як і моє несподіване звільнення, перші тижні і місяці мого перебування в ньому, насамперед в мурах старого Василіянського грецького монастиря в Ґроттаферрата, потім у Ватикані, були супроводжувані нерозгаданими знаками. Найкраще змалював це у промові, виголошеній з нагоди посвячення Собору Святої Софії, дня 28.9.1969 р., Президент італійської посольської Палати Юлій Андреотті:

„Якщо зорі мали б бути пропорційні до терня, що визначало Ваше життя священика, Верховного Архієпископа, тоді ми з певністю повинні б припустити емпіричні зони, дотепер ще не знані, ні не описані. Мудрість, про яку нащадки скажуть, чи вона справді є мудрістю, ця мудрість хотіла, щоб усе те, коли Ви прибули до Рима, відбулося тут перед нами, католиками-римлянами, під своєрідною завісою мовчанки. Дивний цей наш світ! Бо це світ, в якому стільки разів з’являється страх віддати пошану переслідуваному, керуючись бажанням перешкодити в тому, щоб, бува, переслідувач не сприйняв цього як виклик і не чинив ще більше зло від того, яке він творив аж до цього моменту. Ми були б привітали Вас з такою радістю, з якою християни Рима вітали св. Петра тоді, як його звільнено. Як св. Петра, який мав оту таку різну наявність Божої руки, наявність ангелів, і який пізніше встановив також, як тривалий знак, Вашу присутність тут, в Римі…”

І далі продовжував Юлій Андреотті: „В 1948 р., Еміненціє, вийшла книжка… про становище християнства в Совєтському Союзі. В цій книжці на ст. 282-ій сказано: „Одинадцятого квітня 1945 р. деяких єпископів заарештовано: Митрополит Сліпий, про якого на загал говорилось, що він помер, на підставі найновіших звісток мав би ще бути між живими”. Оцей теперішній світ, який наважився робити закиди Пієві ХІІ за те, що він вчасно не довідався про те все, що потайки діялося в концентраційних таборах, цей самий світ після закінчення війни і після того, як настав мир, в 1948 р. все ще не міг знати, Еміненціє, чи Ви, може, вже померлі, а чи, може, ще живі. На превелике щастя, Ви є „померлий”, що говорить, і не тільки той, хто говорить, але такий, що творить…”

Вже в дорозі через Відень до Рима душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш Народ. Всі її досягнення і тисячолітня праця поколінь лежали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також терпіння, не даремні: Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Народ! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Народ з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті.

Як мовчазний і тим разом знову добровільний В’язень Христа ради радів я, що при помочі Божій, завдяки жертвам цілого українського Божого люду, зокрема його мирянства, і моїм смиренним трудом постав Український Католицький Університет – вогнище науки, Собор Святої Софії – знак і символ незнищенності Божого храму на землі, місця молитви, Монастир Студитів – вічно палаючий острівець християнської праведності і східнохристиянського монашества і благочестя!

Тому, дивлячись на ці вогнища, знаки-символи, ще раз заповідаю вам:

З огляду на те, що атеїзм є тепер офіційною доктриною в Україні і в усіх країнах комуністичного світу, рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузня, в якій мають вишколюватися і виховуватися нові покоління священиків і мирських апостолів, борців за вільні від насилля правду і науку!

Нехай Український Католицький Університет із його осередками в країнах вашого поселення буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам’ятайте, що народ, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!

А коли дивитиметеся на Собор Святої Софії і будете здійснювати паломництво до нього як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам’ятайте, що цей Собор залишаю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків – соборів, свідків нашого прадідівського християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до зведення храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви й літургійної Жертви за померлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь!

У задумі оновити східнохристиянське благочестя Слуга Божий Андрей заклав основи для відродження і росту монашого життя за Уставом св. Теодора Студита. Невтомно трудився на цьому полі його рідний брат, бл. п. ігумен Климентій, страдний і смиренний сповідник віри. Від них обох, боговгодних Братів, перебрав я їхню спадщину і їхні в передчутті смерті висловлені прохання: рятувати монаший Чин Братів Студитів. Господь Бог поміг мені виконувати їхню волю: в Україні, попри удари, росло Студитське братство, а серед Албанських гір народилася Студитська Лавра з Архімандритом на чолі. І в далеких країнах вже миготять вогнища студитських острівців.

Студитська Лавра і її дочки-монастирі будуть збирати тих, що, покидаючи життя в світі через любов до Христа і до Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, в посвяті і молитві. Йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зі світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Народ… На островах монашого життя всі ті, що там збираються, стають зберігачами і різьбярами рідної української християнської духовності, що виявляє себе у Святій Літургії, обрядовій чистоті, в східнохристиянській богословській думці і монашому житті за зразком стародавнього східнохристиянського благочестя. Вони також співчувають тим, що стоять у боротьбі з лукавим світом, вони своїм життям стають натхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві!

Бажанням Сл. Б. Андрея і благанням моїм, спадкоємця його заповітів, є, щоб усі наші монаші Чини і Згромадження, яких значення і праці для добра душ ніхто не применшує, змагались між собою не за впливи і владу і не за те, щоб сподобатися людям, але щоб суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христові і рідній Українській Церкві. Тому благаю всіх монахів і монахинь: не соромтеся свого рідного, дорожіть своєю духовною спадщиною! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина, цінна і багата! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею! „Не давайте священне собакам, ані не кидайте перли ваших перед свинями, щоб не топтали їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли” /Мт. 7, 6/. Нехай наша духовна спадщина пройме ваші душі, запалить вогонь у ваших серцях, щоб її зберігати і плекати! На цій спадщині освячуйте ваші душі благодаттю і дарами Святого Духа!

В часі мого прибуття до Рима відбувався II Ватиканський Собор. Як і в минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор є збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя ввірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед усім світом.

Свідомий вагомості такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору дня 11 жовтня 1963 року заговорив я не про свідчення своє, – воно ж було відоме, – але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного сповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити про співчуття страждальцям і надати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Русі до патріархальної гідності.

Це вперше в усій історії нашої Церкви ідея її Патріархату була проголошена привселюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріаршого титулу, керували Церквою наче патріархи, користуючись патріаршими правами на зразок інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріархат Церкви – це видимий знак зрілості і самобутності помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті.

Не дивно, що такі світлі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Веніамин Рутський, в найбільш трагічних часах нашого церковного занепаду і роз’єднання, робили всі можливі заходи, щоб повернути єдність Церкви і рятувати її перед загибеллю, об’єднавши всіх на твердій основі Патріархату Київського і всієї Русі.

Важливість Патріархату розуміли також правителі відродженої молодої української держави в революційних роках 1917-1920, коли висловлювали бажання бачити в Митрополиті Андреї Шептицькім, щойно звільненому В’язні царської Росії, першого Патріарха Києво-Галицького та всієї Русі. Наочний вияв цього бажання дає затверджена і проголошена Конституція Української Народної Республіки в 1920 р., щоправда, Конституція, яку зневажено, та, попри те, вона свідчить про невмирущу ідею Патріархату нашої Церкви.

Як показує історія Христової Церкви на просторі Східної Європи, Київський Патріархат мав бути, і з певністю став би ним, рятунком церковної єдності у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдності.

Історичною короткозорістю, вагомою за своїми наслідками аж до наших часів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які – кола – хоч не заперечили самої ідеї Патріархату нашої Церкви, ідеї обґрунтованої історією й вимогами церковного життя, однак свою відмову – дати формальну згоду на її здійснення – пояснювали мотивами політичної „кон’юнктури”. І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторюють, ними виправдовуються і їх застосовують до наших змагань за досягнення повноти прав нашої Церкви у Патріархаті до наших днів. Давньому поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі!

Як вірний Син Католицької Церкви, посилаючись на ясні рішення Ватиканського Собору в питанні творення чи виникнення патріархатів і користуючись тим, що належу до т. зв. Папської Родини завдяки тому, що вже бл. п. Папа Йоан XXIII іменував мене кардиналом „інспекторе” і на смертній постелі хотів це проголосити, – що пізніше зробив 25 січня 1965 р. Папа Павло VI, повторюю, як вірний Син Католицької Церкви, неодноразово, в листах і розмовах, просив я його про формальну згоду піти назустріч моєму проханню-пропозиції, яку без заперечення прийняли до відома Отці Ватиканського Собору. Доводив я бл. п. Папі Павлові VI, що в Східній Церкві ні Папи, ні навіть Вселенські Собори не встановлювали патріархатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді, у всіх його складових частинах, в свідомості духівництва і пастирів, причому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, відігравала неабияку роль. Бо тільки дозріле усвідомлення своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріархату! Церква Києво-Галицької Митрополії – доводив я завжди – дала достатньо доказів цієї свідомості впродовж усієї її історії. Чому ж не надати патріаршої гідності Києву, Колисці Християнства на всьому Європейському Сході?

З синівським смиренням, з терплячістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VI: „Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник… Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відмовитися від Патріархату…!”

І вас, мої Улюблені діти, благаю: ніколи не відмовляйтеся від Патріархату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти! Своє благання до вас скріплюю на оцьому місці власною рукою в 1975 р. написаною „Урочистою Заявою”, яку ще раз повторюю:

„Бог створив людину і родину, Він є Творець також роду, племені і нації. Любов і прив’язання, якими зв’язана кожна чесна людська істота з її родиною, належать також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважалися завжди за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які інакше довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада стосується і Церкви, а саме, що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про її добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, хто спричинив би їй шкоду. Наші предки старалися впродовж тисячі років тримати зв’язок з Апостольським Римським Престолом, а в тисяча п’ятсот дев’яносто п’ятому і шостому роках закріпили єдність із Католицькою Римською Церквою з деякими умовами, що їх дотримання пообіцяли урочисто римські папи. Впродовж чотирьох століть ця єдність була посвідчена великим числом мучеників між українцями, і наші дні записані теж славно в аналах Церкви про цю оборону Святої Єдності нашими братами.

Апостольський Римський Престол під впливом і владою урядовців Римської Курії, може, і в доброму намірі, взяв у 1970-их роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше – для тієї частини нашої Церкви і Народу, що опинилась у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні аргументи, які ми надавали Папі ПавловіVI, небралися до уваги”.

Тому й сьогодні, коли стали відомі таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріархією, документи, що мають характер присуду смерті для Української Церкви, а водночас докірливо вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, очолену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповідаю тобі, моє Духовне стадо:

„Браття, як діти світла ходіть… І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше засуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити…” /Еф. 5:8, 11/. До байдужих і незрячих кличу: „Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос…” /Еф. 5, 14/. Ще і ще благаю вас усіх: „Будьте печаттю мого апостольства” /І Кор. 9, 2/, „… Бодріться, стійте в вірі, будьте мужні…” /І Кор. 16, 13/, бо хоч ми „у всьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, та нерозпачливі, гнані, та не покинуті, повалені, та не загиблі” /II Кор. 4, 5-9/.

„Ми стоїмо безповоротно на патріархальному устрої нашої Церкви”, – сказав я у своєму Слові на закінчення нашого Синоду в 1969 р. /див. Благовісник. – Кн. 1-4. – 1969. – С. 120/.

Ви, Дорогі мої Брати і Сестри, зрозуміли мої слова і як добрі діти своєї Церкви почали молитись за свого Патріарха, наодинці і спільно на Святій Літургії. Молитвою виявили ви вашу зрілу християнську свідомість, бо молитва – це насамперед вислів повної довіри до Божої помочі і непохитної віри в те, що Могутній Господь здійснить те, про що Його невпинно просимо. Чи не наказав нам Христос просити і молитися? Чи не обіцяв нам виконати наші довірливі прохання? Він же сказав: „Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете, стукайте, і відчиниться вам…” /Мт. 8, 7/.

Та важливість молитви, зокрема літургійної, ще й у тому, що в ній віруюча людина висловлює свою віру в об’явлені таїнства віри і своє глибоке розуміння самої істоти цілої Христової Церкви, а в ній і своєї рідної Церкви як невід’ємної, повноцінної і в обряді, Літургії, церковному управлінні, традицією освяченій духовній спадщині самобутньої її частини. Літургійна молитва стає провісником формулювань основних правд віри в „Символах-ісповідях віри” в минулих століттях. Літургійна молитва творить основу для таких самих правно-канонічних формулювань, що стосуються самої Церкви. Тому я вдячний вам, що ви виявили вашу зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся „за Блаженнішого Патріарха Києво-Галицького і всієї Русі” у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. Апостола Петра в 1975 р. в часі Святого Року. Свою молитовну віру в завершення Повноти своєї Церкви маніфестували ви також співом, молитвою за Патріарха. Так само, як наш народ молиться співом-молитвою і маніфестує свою віру в єдність – „Боже, нам єдність подай”, – чи віру в завершення своїх змагань за Повноту волі, коли благає: „Люд у кайданах, край у неволі, навіть молитись ворог не дасть… Боже Великий, дай йому волю, дай йому долю, дай йому щастя, силу і владу…” Патріархат, видіння вашої віруючої душі, став для вас живою дійсністю! Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо ще трохи, і Патріарх, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й утілення Патріархату в його особі. Та в вашій свідомості і вашому видінні зостається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріаршим вінцем!

Тому заповідаю вам: моліться, як дотепер, за Патріарха Києво-Галицького і всієї Русі, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім’я! Але наш патріархат ми вже маємо!

Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріархального устрою тісно в’яжеться змагання за церковне об’єднання українського народу. Душевно радію, коли бачу, що хоч ще церковно не з’єднані в одній Церкві сини і дочки Українського народу, з хрестами на своїх плечах вже з’єднані в Христі і в Його терпіннях наближаються одні до одних, щоб привітатися поцілунком миру та обнятись у братній любові! Висловлюючи цю радість, благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: „… Один одного обнімемо! Промовмо – Браття!” Ідіть слідами Сл. Б. Андрея, який усе життя присвятив великій ідеї об’єднання християн, ставши благовісником єдності Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі-бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за їхню віру в Єдиного Бога!

Найближчими нам за вірою і кров’ю є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріархат Української Церкви!

Всі ми, католики і православні, боремося за повстання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, сповідуючи Христа! /Пор. Постанови Синоду // Благовісник. – Кн. 1-4. – 1969. – С. 127/.

Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український народ і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріархату Української Церкви!

Передчуваючи свій кінець, не можу не висловити гіркого душевного болю, що супроводжував мене впродовж мого перебування поза рідною Землею. Це біль через брак єдності в нашому Єпископському зборі поза межами України. Брак єдності, неначе первородний гріх, який закрався до душ тих, що повинні бути світильниками. Він, цей гріх, неначе злодій, проліз звідсіль і в нашу Страдну Церкву на рідній Землі.

Брак почуття і розуміння єдності в основних питаннях життя Церкви і Народу – це наше нещастя, це наш споконвічний гріх!

Замислювався я над причинами цього невтішного явища: це насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, впливи чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви, якій покликані вони на вершинах служити… Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом, і жертвами, зневажання свого, рідного, супроводжене погонею за почестями, жадобою влади, що так нагадує боротьбу за удільні князівства в часі занепаду Київської держави, і, врешті, хиткість характерів, виявом якої стає прислужництво перед чужими і доземні поклони чужим богам!

Як Глава і Батько нашої Церкви намагався я навчати й упоминати. Не раз як Батько закликав я до єдності благальними словами і як Глава нашої Церкви вчив рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж Єпископат повинен бути зразком однозгідності у правлінні Церкви і прикладом єдності в усіх ділянках церковного і народного життя! Всі мої переживання з того приводу – зневаги, душевні рани, словом, всі оці „стріли лукавого” – вам відомі. Вони не були легші, як у в’язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав перед тим в’язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби!

Прощаю їм усім, бо й вони тільки знаряддя в руках Всевишнього, що покликав мене і дав мені свою Благодать – бути в неволі і на волі в’язнем Христа ради!

Наш світлий попередник, Сл. Б. Йосиф Веніамин Рутський у його заповіті натякає на цей самий гріх, брак єдності в єпископаті, згадує про суперечки, гонитву за наживою, пастирську недбалість, унаслідок чого закликає всіх владик до духовної згоди і ревної праці, благаючи їх: „Про єдину тільки річ прошу моїх Високопреосвященних Отців, руських Єпископів, то єсть, щоби любов’ю Христа лучилися зі собою і зі своїм Митрополитом. Нехай словами і ділами потверджують, що визнають його за отця…”

Висловивши отут свої гіркі жаль і біль, якими сповнене моє серце, не хотів би нікому докоряти. Тому, Достойні і Дорогі Брати в Єпископському служінні, простіть мені, як і я Вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по-батьківськи і по-пастирські напоумити і закликати: в єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і натхненням для всіх тих Пастирів, духовників і мирян, чиїх батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубились в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх народила. Поможіть їм віднайти цю Матір!

„Сидячи на санях…”, лечу думками до всіх моїх братів і сестер в Україні і на просторах усього Радянського Союзу, до тих, що страждають на волі, і до тих, що караються у в’язницях, в таборах непосильної праці і смерті… Між ними бачу нових борців, науковців, письменників, митців, селян, робітників. Бачу між ними шукачів істини та оборонців справедливості. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом дивлюся на них, як вони боронять своє українське слово, збагачують свою українську культуру, як усіма силами свого ума і серця рятують українську душу. І співпереживаю з ними всіма, бо їх за те переслідують як злочинців.

Молюся за вас, мої Браття, і прошу Бога, щоб дав вам силу боронити природні і Божі права кожної людської істоти і спільноти. Благословляю вас як Глава Української Церкви, як Син Українського народу, як Ваш брат, Ваш Союзник і Сострадалець!

„Сидячи на санях…”, отут на горбі Ватиканському, неначе на скелях острова Патмосу, на яких св. Йоан Богослов, невільний виходець із рідної землі, задивився в його видіння-одкровення…

Прислухаюся до Голосу Господнього, що мовить: „Я Альфа і Омеґа, початок і кінець, хто є, і хто був, і хто приходить, Вседержитель” /Одкр. 1, 8/. І я, як колись Йоан, „брат наш і спільник у скорботі й у царстві і в терпінні в Ісусі” /Одкр. 1, 9/, провіщаю вам таємницю того, що бачу і що має настати.

Бачу Церкви-дочки нашої української Церкви на різних континентах землі. Раз сяють вони, як зорі, то знову блискотять, як блукаючі вогники… Тому до них моє Слово.

До Церкви-дочки, найближчої до морозної Полярії, кличу: „Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий!.. Бо кажеш: багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю… Тож будь ревний і покайся” /Одкр. 3, 15-17, 19/.

Перед моїм зором виникає сусідня Церква-дочка в країні, що вітає пришельця монументом-символом свободи і місто-колиску свого народження і росту назвала „Братньою любов’ю”. В ньому також колиска, де народилась і росла перша дочка української Церкви-Матері за морями. Благаю тебе гласом Господнім: Христос дав тобі „ключ Давидів, символ сили і влади /пор. Іс. 22, 22-25; Одкр. 3, 7/, ключі смерті й аду” /Одкр. 1, 18/, „знаю твої діла…” І всі пізнають, що я полюбив тебе; якщо ти збережеш „слово терпіння мого, то і я тебе збережу від години спокуси, що має прийти на вселенну…” /пор. Одкр. 3, 8-10/. Не спокушайся, отже, а будь оборонцем невільних і терплячих Твоєї Церкви-Матері! Будь живим свідком братолюбія!

На півдні бачу очима своєї душі молоду ще Церкву-дочку, на континенті, що його благословляє з приморської гори Спаситель-Христос. Благословляю і я тебе, смиренна, як твій праобраз, Церкво-дочко! Слухай Голосу Господнього, що лунає до тебе: „Знаю твоє горе і твою вбогість, а втім ти багата… Будь вірна до смерті, і дам тобі вінець життя /пор. Одкр. 2, 9-10/.

З вдячністю мислю про Церкву-дочку на землі антиподів і в молитві передаю їй Голос Господній: „Знаю діла твої і любов, і віру і службу, і терплячість твою …” /Одкр. 2, 19/.

Ти, хоч за морями така далека, та вузлами духа і серця така близька до Церкви-Матері! Благословляю тебе і молю: витривай у вірі батьків, в любові до братів твоїх, у служінні Церкві-Матері твоїй! І нагородою для тебе нехай буде „зірка досвітня”, /Одкр. 2, 28/, яку дасть тобі Господь.

З біллю у серці споглядаю на Церкву-дочку в Альбіоні. Не говоритиму вже до тебе, бо бачу свій кінець. Та коли голос мій, голос Глави Української Церкви, не доходив до твоїх верхів і не зворушував їхнього сумління, тоді послухай голосу Того, „хто має меч двосічний гострий: знаю, де живеш, – там, де трон сатани: і держиш ім’я моє, і не зрікся віри моєї… Але маю проти тебе трохи, бо там є у тебе ті, що держаться учення Валаама, який навчив Валака кинути камінь спотикання перед синами Ізраїлю… Покайся, отже…” /Одкр. 2, 12-14; 16/.

Зі свого горба, неначе зі скелі Патмосу, дивлюся на Церкву-дочку в країнах довкола мене, на старому континенті. Молюся за неї, яку розорюють кордони і розділяють заслони, а Голос Господній мовить до неї: „Знаю твої діла… Ніби жива, а мертва ти. Будь чуйною і зміцнюй решту, що їй скоро померти, бо я не знайшов твої діла завершеними перед Богом моїм… Згадай, отже, як прийняв і слухав, збережи і слухай, збережи і покайся…” /Одкр. 3, 1-3/.

І серед отих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу престольний град Київ на моїй рідній Землі. На прощання мовлю до нього словами Одкровення: „Знаю діла твої, і труд твій, і терплячість твою, і що не можеш переносити злих; і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а не є ними, і знайшов їх ложними: і терплячість маєш, і страждав заради імені мого, і не знемігся…” /Одкр. 2, 2-3/. То ж Голос Господній звістує тобі: „Здвигну світильник твій…” /Одкр. 2, 5/. А я, твій Син, прощаюся з тобою: „Світися, світися”, наш Єрусалиме, і повстанеш у давній славі твоїй!

Оце моє видіння, Дороге моє Духовне стадо, переповідаю вам і передаю вам як Напуття у вашому паломництві!

Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б забув про своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зо мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зо мною, вони огортали мене своєю любов’ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В’язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогутнього Бога, в Тройці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні вашій рідній Українській Церкві!

Поховайте мене в нашому Патріаршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Народ, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу як той, кого він, Сл. Б. Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, владою своєю покликав на Екзарха Великої України. Якщо такою буде воля Божа і бажання Українського Божого люду, складіть мою домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії. В підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, коли буду плоттю померлий!

Поховайте, Браття і Діти мої, та „кріпіться в Господі і в силі міцності Його. Зодягніться в усе оружжя Боже, щоб ви могли стати супроти хитрощів диявольських. Бо наша боротьба не є проти крови і плоті, але проти начальств і властей, проти правителів тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби. Заради цього прийміть усе оружжя Боже, щоб ви змогли противитися в день лютий і, все довершивши, встояти. Станьте, отже, опоясавши стегна ваші істиною і зодягнувшися в броню правди, і взувши ноги в готовість благовіщення миру. А над усе – прийнявши щит віри, в якім зможете вгасити всі стріли лукавого. І прийміть шолом спасення і меч духовний, що є Глагол Божий!” /Еф.

„Сидячи на санях на дорозі в далечінь…”, молитву мовлю до нашої Небесної Заступниці і Владичиці, Богородиці-Приснодіви: прийми під свій Могутній Покров нашу Українську Церкву і наш Український Народ!

Благодать Господа Нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!

Смиренний Йосиф Патріярх

 

[Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. Львів, 2001. — С.151-166.]

До джерел світогляду

Коли аналізуємо наш сучасний погляд на світ, виринає питання, як далеко в минуле сягають джерела нашого світовідчуття: коли, в якому часі появилися первні нашого світогляду, які саме були ті прапочатки, в яких умовах вони розвивалися і що з них дійшло до нашої епохи. Розгляд цих проблем може мати особливе значення, коли, серед змінливости поглядів на світ у різних епохах, повелось би нам знайти деякі постійні форми, що все були однаково цінні. Ті постійні основи мали б ціну і для нашого покоління, послужили б нам за певні дороговкази в наших світоглядових розшуках і ваганнях.

На цьому місці зробимо спробу розглянути світогляд князівської епохи Це доба дуже довга, кілька століть, безперечно, за такий час проходило немало перемін у думанні людей, але ми, з деякої перспективи, можемо вважати цю епоху одноцілою і дошукуватися в ній тих праджерел, з яких вийшов наш світогляд. Щоб більш прозоро з’ясувати розвиток цієї доби, ділимо її на три періоди: перший, коли наші предки жили у власному середовищі і ще мало зустрічалися з сторонніми народами; другий, коли дістались у вир міжнародного життя і під його різнородні впливи; третій, коли наші предки перетравили ті чужі позички і витворили свою окрему культуру.

Здобувці і колонізатори

На наших предків ми привикли дивитися з деяким відтінком меншевартости. Такий осуд, в основі несправедливий, витворила давня історіографія, що не вміла вдумуватися у суть справи й обезцінювала той світ, з якого ми вийшли. Що закид меншевартости давніх українців неоправданий, це видно з того, що вони доказали у найстаршій епосі своєї історії. З своєї прабатьківщини, десь у глибині східно-європейського суходолу, вони рушили у великий завойовницький похід, перейшли багна, пущі і степи, як повінь розлилися по широких просторах, дійшли до Чорного моря, кинули свої полки на Балкани, переправилися до Малої Азії, а їх окремі частини пішли глибоко в далекі країни. Це не було спокійне, тихомирне плем’я, а нарід здобувців і завойовників. Що давні українці мали державотворчі здібності, про це свідчить держава антів, перша українська держава, що перетривала три століття; що вони вміли організувати своє економічне життя, про це вимовно говорить недавно відкритий арабський історик Ібн-ал-Факих, що широко описує торгівлю слов’ян в Азії, тоді навіть Чорне море звалося Слов’янським, аж пізніше почали звати його Руським. Не може бути й мови про меншевартість давніх українців: у своїй первісній енергії і творчій силі вони нічим не відрізнялися від таких самих виступів гелленів, італіків чи інших.

У світогляді наших предків на першому місці виступає гін до здобування, експансії, боротьби. Але одночасно з тим помітна і друга риса закріпити і сколонізувати ту землю, яку добуто мечем. Куди б ці здобувці не зайшли, зараз ставили укріплені городи і біля них розводили хліборобство. Давні українці були так само завзятими хліборобами, як і войовниками. Про високий розвиток хліборобства у них свідчить незвичайно вироблене старе словництво з цієї ділянки, а також археологічні розкопи, в яких знайдено найрізнородніші роди хліборобських рослин. Як глибоко хліборобські заняття увійшли у світогляд давніх українців, докази дає старовинна міфологія та обрядовість, в якій усі вірування і свята в’яжуть тісно з рільничим календарем.

Войовник і господар — це тип давнього українця. Осередком, у якому розвивався цей військово-господарський світогляд, був рід. Це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, мала свою окрему оселю, свої ріллі, ловецькі терени і все господарство. Рід творив невелику, але дуже суцільну групу, з’єднану зв’язками крови і спільними інтересами; за своїх членів солідарне заступався, обороняв їх, мстився за їх кривду. До воєнного походу члени роду виступали як один бойовий відділ, свідомий того, що бореться за свою оселю, майно, своїх дітей. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, культивував давні обичаї, творив норми життя. Одиниця не мала індивідуальної свободи, жила життям роду і підпорядковувалася його проводові. Але тодішнє життя було таке буйне і різнородне, що давало змогу людині розвинути всебічно її сили. На першому місці стояв фізичний розвиток. Перекази, які зберіг найдавніший літопис, показують нам типи таких народних героїв, як той юнак-силач (“кожум’яка”), що у змаганнях переміг велетня-печеніга, або хлопець, що переплив Дніпро під Києвом, під обстрілом печенігів, або князь Мстислав, що у двобою переміг казкового князя Редедю. Народна уява особливо цікавилася постатями людей, що фізичною силою перевищувала інших. Але разом з силою і хоробрістю подив викликували підприємчивість, зручність, життєвий спрйт. Літопис залюбки описує воєнні хитрощі Олега, що нібито під Царгородом наказав прикріпити до човнів щогли з вітрилами і так заїхав під місто; оповідає про різні хитрощі Ольги у війні з деревлянами; записує анекдоту про білгородців, що криницями з кисілем піддурили печенігів і так визволилися з облоги. Труднощі й небезпеки тодішнього життя учили вмілости орієнтуватися бистро у всяких обставинах, радити собі в кожній пригоді.

Але життєві труднощі не могли прибити радісного уживання життя. Труди і праці сірого будня чергувалися з радощами і розвагами свята. “Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісовські пісні”, — оповідає літописець про давні народні ігри. “Ігрища втолочені і людей велика сила, що починають пхати один одного”. Українська вулиця веде свої початки ще із слов’янських часів. В іграх, змаганнях, танках, музиках і піснях виживала людина надмір своїх сил. Особливо ж пісня супроводжувала наших предків на кожному місці і в кожному часі — при щоденній праці і в родинних святах, при релігійних обрядах і громадських виступах, у війнах, походах, перемогах.

Разом збираючи все вище сказане: світовідчування давніх українців виходило з тісних зв’язків з родом, носило в собі буйні живущі сили, а на першому місці стояли в ньому елементи воєнного завзяття і господарської любови до землі.

Зустріч з Орієнтом

Предки українців тільки в найдавнішій епосі жили у відокремленому світі; згодом зустрілися з посторонніми народами, що почали діяти на все їх життя і світогляд. Впливи йшли з трьох сторін: з азійського орієнту, із скандинавської півночі та з візантійського півдня.

Зі сходу увійшли в зв’язки з Україною і народи з вищою цивілізацією, як туранці, перси, араби, і варварські кочові орди — гуни, авари, хозари, печеніги. Орієнтальні народи осягнули в матеріальній цивілізації вищий розвиток, як східна Европа, і східні купці, що продиралися у наші землі, доставляли різнородних промислових виробів, прикрас та взагалі предметів, що характеризували вищий рівень культури. Тим вони підіймали дещо побут українських верхів, учили їх вибагливішого життя, уживання, розкоші. Але одночасно вони вносили розлам у гармонійну цілість українського побуту, бо чужі цивілізаційні набутки не були ані глибокі, ані вартісні. До того ж орієнтальні приходні не йшли у східну Европу з метою її культуризувати, а тільки намагалися використати її природні багатства. А дикі азійські орди вже йшли просто на знищення і поневолення України. Кожний новий наїзд степовиків приносив нам нову руїну. Хозари, що поєднували характер степової орди з деякою цивілізацією завоювали навіть деякі українські племена і держали їх якийсь час у своєму ярмі. Але ця агресивність Азії служила нашим предкам за осторогу, що зі сходом неможлива яка-небудь дружба і взаємини. Давні українці мали настільки вироблену власну культуру, що легко видобулися з-під орієнтальних впливів. Це видно з переказів найдавнішого літопису, що про орієнтальні народи висловлюються з почуттям власної вищрсти. Так, про обрів-аварів літописець каже, що хоч вони були “великі тілом і горді умом”, з них не залишилося ні сліду. Про хозарів є переказ, що вони налякалися, коли покорені ними поляни як дань принесли їм мечі: “їх зброя гостра з обох боків, — вони будуть брати колись дань з нас і інших країн!” Зневажливо ставилися слов’яни до орієнтальних вірувань нпр. мусульманську святиню описано коротко, що там “немає веселости’ тільки смуток і великий сморід”. Орієнт своїми лестощами не зміг полонити наших предків.

Скандинавці

З-під влади Азії слов’яни видобулися за допомогою варягів-норманів. Коли скандинавці з’явилися в Україні, наші предки мали вже за собою не одно століття власної культури, вже пройшли період початків державної організації, створили цілу мережу торговельних шляхів, пізнали море і дороги до Балкану й Азії. Нормани допомогли слов’янам розвинути та скріпити організаційні первні, які вже існували з давніх часів. Організацію роду скріпила і доповнювала варязька дружина, зв’язана братерством, солідарністю, вірністю супроти князя. Переорганізовано військо: воно дістало кращу скандинавську зброю, було уформлене у правильні лави, добуло нову дисципліну, просякло елементом лицарства. Скріпилася державна влада, бо князь розпоряжав сильним військом і легко міг приборкати виступи невдоволених племен. Скандинавці підтримували експансію українців на південь, вели великі походи на Чорне море і Царгород, на Каспій і Кавказ. Варяги внесли творчий фермент у життя України.

Візантія

Глибокий вплив на наш давній світогляд мала Візантія. Наші предки, приймаючи добровільно християнство в грецькому обряді, самі створили пригоже поле для поширення візантійської культури. Християнський світогляд був повний і закінчений, обіймав усі людські справи, давав готові норми, не допускав ніяких уступок і компромісів, тому мусів особливо сильно відбитися на світовідчуванні цієї епохи. Християнство відбило свою печать передусім на суспільному житті. Давній рід добув нову опору через освячення подружжя, піднесення становища жінки, обов’язки батьків супроти дітей. У громадських відносинах повинні були уступити елементи насильства й боротьби; їх мали заступити братерство і любов. Державна влада знайшла нове джерело сили у теорії походження з Божої ласки. Візантія мала рішальний вплив на піднесення духовної культури. Письмо, школа, література, мистецтво — все розвивалося на грецьких зразках.

Дле хоч наші предки так всеціло прийняли візантійські культурні взори, то все таки зберегли резерву супроти самих греків. Візантія вела свою імперіялістичну політику на Чорномор’ї і намагалася знищити кожну політичну силу, що їй там могла загрожувати. Тому поборювала передусім Київську державу. Наші князі добре це відчували. Ольга, що перша прийняла християнство, з обуренням згадувала про те, як довго грецький імператор казав їй чекати в царгородській пристані на авдієнцію. Коли Святослав вертався з болгарського походу, греки, хоч і склали з ним мир, наслали на нашого князя печенігів і в бою з ними Святослав поліг. Володимир намагався видерти з візантійських рук Крим, що був бастіоном політичних інтриґ Візантії на українських землях. Ярослав бажав усунути церкви супрематію грецького духовенства й установив митрополитом українця; на візантійські обмеження української торгівлі він відповів морським походом на Царгород. Батька галицької династії, Ростислава, візантійський намісник Криму отруїв, коли князь почав вести політику, неприхильну Візантії. “Греки є лукаві — аж до сьогоднішнього дня”, в таких словах літописець замикає свій погляд на Візантію.

Українська синтеза

Різні чужосторонні набутки і впливи предки українців сприймали і перетоплювали в свою гармонійну цілість. У Слові о полку Ігореві згадуються аварські шоломи, латинські мечі, готські дівчата — це сліди різнородних культурних позичок — а все таки Слово… творить один монолітний пам’ятник. У світогляді князівської епохи в часах її розвитку основу творили не чужі позички, а давні народні первні. І не могло бути інакше, бо народний організм черпає все живущі соки з власних глибин, а чужосторонні подуви торкалися тільки його поверхні.

Найперша характеристична риса тих часів — це тісний зв’язок з своєю землею і своїм народом. Старий рід, хоч і пройшов різні економічні й соціяльні переміни, був ще живою дійсністю і мав свій авторитет. Приклад давала князівська династія, що звала себе “племенем Володимира Святого” і культивувала традиції своїх предків. “Не погубіть землі, яку придбали батьки і діди ваші трудом великим і хоробрістю!” — таке гасло безнастанно повторюється у літописах. З свідомості роду виросло поняття батьківщини, Рідної землі. До скріплення його немало спричинилися безконечні бої з степовими ордами, від яких треба було обороняти рідні оселі. Нарід високо Цінив усіх тих, що охороняли ту землю та її примножували — Ігоря Старого, Святослава Хороброго, Володимира, Ярослава, — їх пам’ять шанували далекі покоління. І з другого боку, громадянство осуджувало тих, що розбивали єдність і разом з чужинцями руйнували батьківщину — Святополка Окаянного, Олега Гориславича. Ця народна опінія в’язала одиницю і стримувала її від егоїстичних виступів. Так само кожна група й оселя мусіла піддаватися тому неписаному праву.

Рідну землю, батьківщину репрезентував князь. Провід монарха в цій епосі був самозрозумілий і ніхто його не квестіонував. Громада не могла існувати без князя, як це літопис каже про новгородців: “Не могли витерпіти без князя сидіти”. В іншому місці літописець завважує: “Не було князя, а боярина не кожний слухає”. Галицькі бояри не пускали свого князя до бою: “Ти у нас один князь і якби тобі що сталося, що ми робили б?” Варязька епоха дала князеві фактичну силу, візантійські впливи збільшили його авторитет релігійним культом. Але з-поза тих зовнішніх форм пробивається народний ідеал “добрих князів, що зберігали нашу землю”, як колись славили своїх князів деревляни. Князь для народу був передусім батьком і господарем, що мав дбати про своє велике господарство — державу. І всі визначні князі здійснювали цей народний погляд. Володимир Мономах у своїм “Поученні” закликає синів: “В дому не лінуйтеся, але всього самі догляньте, не спускайтеся на урядовців, ні на слуг. Вийшовши на війну, не дивіться на воєводів, самі розставляйте сторожі. Куди-небудь їдете, не дозволяйте вашим слугам кривдити нікого. Не дайте сильному знищити слабого…” Князь повинен був розуміти свої обов’язки володаря-патріярха. Знову ж нарід був обов’язаний князя шанувати, слухати, виявляти йому вірність. На такому взаємному довір’ї між князем і народом спирався увесь державний лад. Коли ж одна із сторін порушила цей порядок, коли князь поводився самовільно, не дбав Яро державу, не слухав голосу ради, або коли бояри бунтувалися проти князя, тоді упадав закон рівноваги і держава приходила до розстрою. В таких часах нормативним чинником ставала сама “земля”, громада, яка на своєму вічі привертала захитаний порядок, поучувала князя про його обов’язки, або його й усувала, судила і карала “беззаконних” бояр. Але українське віче не мало республіканських тенденцій: громада, як тільки передала владу в руки “доброго князя”, знову уступала на бік.

Коли вже поняття батьківщини, рідної землі стало живе і тверде, в українському світогляді виступили ще виразніше дві відвічні риси — войовника і хлібороба. У боротьбі з степовими кочівниками, у виступах проти різних наїздників, скріпився тип лицаря-войовника, зв’язаного з землею, що її обробляє і поширює. Осередком культу лицарства була дружина. Дружина вийшла з слов’янського роду, з стародавньої організації однокровних людей, що були зв’язані з своєю землею й оселею, варязька дружина ще сильніше висунула елементи лицарської солідарности — і князівська дружина стала організацією лицарської еліти. У дружині рішальний голос добули “великі” бояри, що мали участь у князівському роді, вели провід у війську й адміністрації, але до дружини належали також “малі”, служебні бояри, сірі рядовики з народної маси, для яких війна була постійним ремеслом, належала також боярська молодь, що дід проводом досвідчених войовників училась військового мистецтва. Дружина скупчувала всі елементи, від верхів до низів, і в’язала їх в одну лицарську організацію. Свою воєнну практику дружинники відбували у безнастанних походах, роз’їздах, зустрічах зі степовиками та у війнах з іншими народами — мадярами, поляками, литовцями. У цих бояр витворився неписаний лицарський кодекс, що обов’язував усіх войовників. На першому місці стояв обов’язок хоробрости. Святославові літописець вкладає в уста такі слова: “Від предків ми добули у спадщину мужність — не наш звичай утікачами вертатися додому, але або жити й перемагати, або славно померти!” Так само Данило кличе: “Нехай страх не має приступу до сердець ваших! Воїнові, що вирядився на війну, слід або перемогу добути, або впасти з руки ворога!” До обов’язків лицаря належить і вірність своєму князеві. Перед боєм молодші князі приїздили до найстаршого і запевняли його: “Батьку, хочемо голови наші скласти за тебе!” Галичани у бою кличуть: “Не погубимо чести князя свого!” А тим, що вагаються йти у бій, військо погрожує: “Хто не піде з нами, того порубаємо самі”.

Але з лицарським світоглядом в’яжеться друга відвічна риса українця — бути господарем. Війна не ведеться для самої війни, добичі і слави, але в обороні рідної землі, рідних осель. І вертаючись з війни, лицарі зараз ставали хліборобами, переймалися господарськими інтересами. Коли Володимир Мономах раз на весні хотів уладити похід на половців, боярияружинники спротивилися тому: “Незручно йти весною, знищимо селян і ріллі їх”. Хліборобські міркування протиставляться воєнним потребам. І хоч велася безнастанна боротьба на пограниччі, і степовики загрожували своїми руйнуючими набігами, уперті господарі все закладали нові хутори, заорювали нові землі, будували нові оселі. Як тільки на хвилину ущухала війна, зараз плуг хлібороба посувався в глибину степів. Як глибоко хліборобський світогляд проникав усе життя, видно з літератури: митрополит Іларіон, описуючи заслуги Володимира і Ярослава, порівнює їх з хліборобами, — перший зорав українську землю, другий засіяв її, “а ми живемо і споживаємо”. У Слові о полку Ігореві навіть воєнні дії описуються як рільничі заняття — “віють душу від тіла”, “стелять голови снопами”, так тісно лицарський світ в’язався з хліборобським.

Коли князівська епоха дійшла вже до повного розквіту, давнє примітивне світовідчування перейшло у завершений світогляд. Головну ролю мали тут впливи візантійсько-християнської культури, яка опанувала верхи громадянства. У суспільних відносинах, у релігійних поняттях, у мистецтві, літературі почали обов’язувати постійні освячені норми. Ідеї божого царства, справедливости, братерської любови запанували в умах і серцях. Українці стали учасниками християнського світогляду, що обіймав усю Европу.

Але цей завершений погляд на світ не усунув і навіть не мав наміру усувати здорових основ давнього світовідчування. Молодеча буйність, життєрадісність, експансивність залишилися далі характеристичними рисами української вдачі. В людині цінилися на першому місці фізичний розвиток, здоров’я і краса. “Мстислав був кріпкий тілом, червоний на лиці, з великими очима”. “Князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний з лиця, гарні мав руки і ноги” — це звичайні характеристики в літописах. Фізичну силу добували у змаганнях, дужаннях, лицарських ігрищах, ловах. Особливо ж у ловах виживалися ті сильні люди, що залюбки йшли зі списом . на ведмедя, або власними руками ловили дикі коні. Бенкети, музики, ігри протягалися без кінця. “Празникував князь вісім днів” — читаємо в літописі. “Руси єсть веселіє пити, без того не можем бити” — мав сказати Володимир Великий. Народні співці і лицарські поети оспівували діло героїв.

Більш вдумливі натури шукали заспокоєння в духових розвагах. Запопадливо збирали бібліотеки, переписували книги, вчитувалися “днями і ночами” у прастарі Ізмарагди і Пчоли, шукали в них джерел мудрости. Щоб дійти до ще вищої досконалости, замикались у монастирських келіях, свої буйні вдачі приборкували суворою аскезою. Але і крізь витончені форми нової культури пробивалася погідна українська душа. Навіть суворі ченці розводили сади і засаджували квіти. В письменстві поруч з високомовною візантійською школою виступає проста манера, наближена до народного стилю; мистецькі твори при своїх витончених візантійських формах набирають усе більше місцевого кольориту; навіть церковні обряди в’яжуться з давніми слов’янськими обичаями, як це видно із святкових звичаїв. Народне життя все більше накладало свою печать на новий світогляд.

Кінчаємо наш огляд. Князівська епоха, хоч і проходила різні переміни у своїм розвитку, все таки виявляє деякі основні риси, що ввесь час залишалися незмінними. Можна вказати їх чотири: 1) тісний зв’язок світогляду з землею, 2) військово-лицарські елементи, 3) хліборобські замилування, 4) живе, радісне наставлення до життя.

Останнє питання: чи ті риси, які відкриваємо у найдавнішій епосі нашого життя, мають значення також для пізніших часів? Чи є в них ті постійні основи українського світогляду, за якими шукаємо в теперішній змінливій добі? З відповіддю треба ще зачекати. Безперечно ті характеристичні риси, які ми вказали, виринають і в пізніших епохах — хоч би згадати тісний зв’язок світогляду з землею; але не можна сказати, чи крім них не було ще інших елементів, цінних і характеристичних для даного часу. На це потрібні ще дальші студії і міркування.

Наші дні 8 (1942) 4-5.

Світогляд міщансько-козацької доби

Нові центри

Після занепаду давньої князівської держави Україна прожила три сторіччя бездержавного життя, — без керівного органу, що порядкував би усіма справами. Все життя розбилося на окремі клітини і дісталося під руйнуючі впливи шляхетської Польщі. Але живі сили українського народу не дали себе знищити, а скоро реґенерувалися, громадянство у нових формах повело боротьбу за своє існування. Все життя перебудовано в одному напрямі — оборони від чужинецького наступу. Це найбільш характеристична риса тогочасної української організації і духовности: всі змагання звертаються на один фронт — щоб відбити ворожий натиск, захистити свої цінності, охоронити основи національного буття.

Організацію українського життя в XVI-XVIII ст. проводили два головні осередки — міщанський і козацький.

Міста того часу добули собі провідне становище завдяки устроєві німецького права, що забезпечував їм розмірну самостійність і дав змогу дійти до значного добробуту та культури. Але міщани-українці не мали в місті повних прав, їм, як не-католикам, дозволяли поселюватися тільки в окремих кварталах, не допускали до провідних становищ, заборонили виконувати публічно релігійний культ. Ці обмеження, а не раз і болючі зневаги, викликали серед українського міщанства настрій роздратування й образи. Заможні і культурні верхи нашого міщанства не відрізнялися нічим від патриціяту інших націй, а мусіли терпіти зневажливе становище. Це викликало реакцію і дало поштовх до боротьби.

Організацією українського міщанства стали братства, давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою. Братства не були великими організаціями: навіть найбільш діяльні братства, як у Львові або Києві, не мали більше, як 20-30 членів. Але це були найзаможніші міщани, що своїми фінансовими засобами могли повести успішно національну оборону. Малочисленність братств дала їм внутрішню суцільність і однодушність, бо мале число братів легше могли провести одну думку.

Братська організація добула собі незвичайну популярність, особливо у західних землях — навіть у найменших містечках повстали братства, що стали осередками місцевого життя. Братства не були зв’язані у формальний союз, але стояли з собою у тісних зв’язках, вели листування, посилали одні до других своїх висланців, повідомляли про свої плани, радилися у різних справах. Так виникла одна велика і сильна організація, що мала вплив не тільки на міщан, але і на все громадянство. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше, коли братський рух добув собі успіхи, до братств почала входити шляхта і духовенство, так що братства стали загальнонаціональними установами, — признаною репрезентацією всього народу.

Другий центр утворило запорізьке військо. Як за князівських часів, так і у пізніших століттях східна Україна жила під безнастанною небезпекою від набігів монголів, і справа організіції оборони була її життєвою справою. Але на зміну давній дружині прийшла тепер нова сила — козаччина. Вона витворилася з різних суспільних груп: зі здобичників, що виправлялися у степи для ловів, з селян, що втікали зпід панського ярма, з усяких неспокійних людей, що бажали вижити свою енерґію в диких полях; але всі ті елементи покрила найчисленніша військова верства, що йшла у степ для боротьби з татарами.

Осередком організації стала Запорізька Січ, що надала народному війську лицарський характер. Доступ на Січ був дозволений кожному, але новиків піддавали довгим спробам і вправам; вони мусіли служити як джури досвідченим войовникам і були піддані суворій дисципліні. Хто не виявив військових прикмет, того відсилали з Січі. Козак повинен був визначатися витривалістю на холод і голод, терпеливістю, самопосвятою, аскетичним життям. Запорожцеві не вільно було виявляти своїх індивідуальних забаганок, про все рішала воля громади. Січовики жили спільно в куренях, разом харчувалися, разом вели всякі промисли. Всі важливіші справи вирішувала рада, на яку мав доступ кожний козак. Але особливий авторитет мали заслужені, “старовинні” козаки, або січові діди. Рада була найвищим органом січового народоправства: на ній ухвалювали закони, обирали старшину, виконували суд. Кожний козак міг осягнути найвищі становища у війську: “Терпи, козаче, отаманом будеш”. Січ виступала під гаслом оборони християнства та боротьби з “бусурманами” і тим єднала собі широку популярність.

Січовий центр добув авторитет не тільки на Запоріжжі, але всюди, Де жили козаки. Багато міст і сіл Наддніпрянщини прийняло запорізький устрій: населення проголошувало себе козаками, не признавало польської адміністрації, а обирало собі власну старшину. Поневолені соціяльно низи шукали в козаччині виходу із своєї неволі.

Братська організація і запорізьке військо вели ту саму боротьбу проти шляхетсько-польського режиму. Але довгий час вони ішли окремими напрямками: братства організували міщанську інтелігенцію, яка привикла йти леґальним шляхом, на Запоріжжі гартувалися революційно настроєні елементи. Але остаточно обидві течії зійшлися з собою. Це була особлива заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, що став посередником між обома осередками і з’єднав їх для однієї мети. Запорізьке військо взяло під свій захист релігійно-національне життя, міщанська ж інтеліґенція признала військовий провід Запоріжжя. Від того часу все громадянство веде змагання на одному фронті — твориться спільний національний світогляд

Бойові настрої

З’єднання, різних груп до спільних завдань давало українському громадянству і фактичну, і моральну самовпевненість. Важкий наступ що йшов спершу від Польщі, пізніше від Московщини, не сприймався пасивно, а зустрічав реакцію і боротьбу. Зі зброєю в руках обороняли бояри свої права; селяни вели боротьбу за свою волю, міщани добивалися прав у місті; духовенство боронило церковної незалежности; вся інтеліґенція вела боротбу проти національних обмежень; врешті запорізьке військо з’єднало всіх до боротьби за державну самостійність. Для цієї епохи незвичайно характеристичний цей бойовий настрій громадянства — завзяття, відвага і впертість у оборот своїх прав.

Це бойове наставлення пробивається із виступу волинського депутата Лаврентія Древинського, що прямо перед особою короля не вагався обжалувати польську політику, стверджуючи, що українці терплять гірше, як турецьку неволю, і закінчив патетичним закликом: “Якщо не буде повне заспокоєння і не будуть вилікувані тяжкі рани, доведеться призвати разом з пророком: суди мене Боже, і розсуди справу мою!”

Той самий тон пробивається з усієї полемічної літератури, що з незвичайним жаром обороняє позиції свого громадянства і не перебирає в засобах, щоб перемогти противника. Ця гаряча доба створила новий тип письменника, відважного, охочого до боротьби, настороженого на ворожі напади, чулого на потреби хвилини. Іван Вишенський є найкращим представником цієї течії. Ці активісти виходили на літературне поле озброєні в наукові арґументи, намагалися зручною діялектикою доконати суперника, коли ж логічних виводів не вистачало, вони не цуралися часто літературних ефектів — іронії, глузування, памфлету або й брутальних особистих атак.

Такий сам бойовий підхід до справ помічаємо у Богдана Хмельницького, коли у славних переяславських промовах погрожує польським панам: “Ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно!” Таким самим завзяттям були проникнуті і народні маси. “Перше язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами будуть панувати” — такими словами зустрів старий Федина з Рашкова вістку про польський похід на Україну. “Так чернь роз’ярилася, що або знищити шляхту, або сама згинути хоче”, — пишуть очевидці.

Ненависть до чужої влади дуже яскраво виступає у всіх заявах цієї епохи. Спершу бойовий фронт звертався проти Польщі, опісля, коли Україна зустрілася з Московщиною, така сама хвиля невдоволення звернулася проти “московського тиранства”.

Любов до Батьківщини

Серед боротьби з чужими завойовниками все живіше палає почування любови до рідної землі, до “отчизни”. “Що ж на цьому світі може бути миліше від отчизни?” — питається проповідник Радивилівський. “Навіть дим батьківщини солодкий” — каже полковник Лобисевич. “Хто за отчизну не хоче вмирати, той потім з отчизною мусить погибати” — римує Касіян Сакович. “Мила отчизна”, “люба матка Україна” — це слова, які чуємо так само з уст Мазепи, як і Петрика Іваненка.

Любов до рідної землі давала тогочасним людям незвичайну відпорність проти чужих намов та інтриґ. Польський офіцер з часів Хмельниччини визнає: “шпигів неможливо дістати між Руссю: всі — зрадники (тобто вороги Польщі), а від бранців ані словом, ані муками нічого не можна допитатися”. Українське громадянство з погордою ставилося до тих, що зраджували свій нарід. Вже в сатиричній промові Івана Мелешка з XVI ст, є випад проти ренеґатів: “багато є таких, що, хоч наші кості, але собачим м’ясом обросли і воняють”. Майже такими самими словами козацькі старшини зустріли воєводу Адама Кисіля, що намовляв їх до миру з Польщею: “Ти, Кисілю, кість від костей наших, а відщепився і пристаєш з ляхами!” Часто повторювали приповідку: “Недобра то птиця, що своє гніздо каляє і руйнує” — тобто не шанує батьківщини.

Вольності

Все цінне, за що велася боротьба, мало назву “вольностей”. Це поняття появилося в XVI ст., коли різним гуртам і клясам довелось обороняти свої давні права. За свої вольності заступаються українські пани на люблинському сеймі, нащадки боярів, міщанство, селяни, козаки. Найчастіше про свої “золоті вольності” говорили запорожці, — навіть вся територія Січі звалася вольностями запорізького війська. Мазепа у відомій вірші “Всі покою щире прагнуть” закликає:

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Оборона вольностей — це головна справа, якою жила тогочасна Україна. Гніт, який терпіли й одиниці і все громадянство, незвичайно загострив чуття на всякі образи, і найменший утиск викликав реакцію. Чужосторонні подорожники, що проїздили через Україну, помічали цю чутливість і зазначували, що українці “над усе люблять свободу”. Історик Шерер пише про козаків: “Вони воліли невигоди важких походів, аніж спокійне життя рабів. З історії довідуємося, як то батьки переказували своїм синам горде почуття незалежности як найдорожчу спадщину, при чому гасло “смерть або воля” було їх одиноким заповітом, що переходив з батька на сина, разом з прадідівською зброєю”.

Громадська дисципліна

У цих важких змаганнях за свободу і незалежність потрібна була однодушність і дисципліна всіх громадян. На це звертали увагу братства, вимагаючи від своїх членів, щоб вони в усьому піддавалися своєму проводові. За кожну провину проти громадської дисципліни брат платив кару або мусів просидіти визначений час на церковній дзвіниці. Особливо карали тих братів, що без оправдання не явилися на сходинах братства або не брали участи в похоронах померлого товариша. Членам братства не вільно було виносити братських справ поза поріг братства. Також не дозволено було подавати своїх спорів до міського або державного суду — вони мали вирішуватися в самому братстві. “А хто погордив би церковним братським судом, має судитися як непослушний церкві. А як з того не покається до четвертої неділі, то як поганець і явногрішник хай від церкви відлучиться”…

Братство ставило також тверді вимоги до вчителів, щоб вони вела прикладне життя і всі свої сили та вміння жертвували для виховання молоді — щоб учитель “недбайливістю своєю, або заздрістю, або лукавством не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві і потім батькам його і йому самому”.

Ще гостріша дисципліна панувала на Запоріжжі. Хоч кожний козак був людиною свобідною, проте одночасно він мусів піддаватися наказам найвищого органу січового народоправства — ради. Участь у раді була обов’язковою. Рішення ради обов’язували все військо, хто їх не виконував, того карали військовою карою — прикуванням до гармати, а нерідко і смертю. Особлива дисципліна була наказана на морських походах — тоді навіть не вільно було пити горілки.

Ідея рівности

Соціяльні питання в тому часі були незвичайно загострені. Спершу йшла боротьба селянства і міщанства проти шляхти, згодом виступи селянства і дрібного козацтва проти старшинської кляси. Але ці групи, що їх роз’єднували соціяльні відносини, були примушені ставати до спільної оборони проти національного гніту, що йшов від Польщі і Московщини. Через ті межі ними приходило до порозуміння і співпраці, — появилися переконання, що всі громадяни мають рівні права.

Уперше таку співпрацю бачимо в братствах. Членом братства міг бути кожний, без огляду на своє походження: “хто б хотів вступити у це братство, чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану” — всі платять те саме “вступне”. І справді, в братствах згідно поруч себе засідала і шляхта, і міщани, і козаки, а навіть гетьмани уважали своїм обов’язком записуватися в члени братств.

Ідею рівності проведено також у братських школах. У “порядку” львівської школи читаємо: “багатий над убогим нічим вищий не має бути, тільки самою наукою, тілом же всі рівні”. “Дидаскал має вчити і любити всіх дітей рівно, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, що ходять по вулицях страви просити”. На перших місцях сиділи тільки учні, що визначалися більшими успіхами в науці: “Сидіти має кожний на своєму певному місці, відповідно до науки: котрий більше вміє, буде сидіти вище, хоч би й був дуже вбогий; котрий буде вміти менше, на підлішому місці має сидіти”.

Принцип рівности дійшов до повного і консеквентного розвитку на Запоріжжі. На Січі не знали ні шляхтича, ні міщанина, ні селянина, всі були товаришами запорізького війська. Запорожці не цікавилися тим, хто якого був роду і звідки приходив, і був навіть звичай, що нові козаки зміняли своє прізвище, щоб заховати своє походження. На Січі рівність проявлялася тим, що всі козаки мали рівний доступ до ради, всі могли на ній забирати слово і голосувати, всі мали право осягати найвищі місця у війську. Під час революції 1648 р., коли творилася козацька держава, до козацької кляси увійшли різні соціальні групи: давні запорожці, селяни, міщани, шляхта. Всі мали рівну участь у привілеях військової верстви. Богдан Хмельницький заявляв московським боярам: “У нас свобода усім, — вільно людині звідки-небудь приїхати і жити безпечно”. Таким робом прийшло до фактичного з’єдання різних соціяльних елементів в одну цілість. І навіть пізніше, у XVIII ст., коли вже козацька старшина замкнулася в окрему клясу, все ще міщани і селяни мали право вступати до запорізького війська, а нерідко доходили і до становищ полковників.

Авторитет влади

Шаблями запорізького війська, при участі народних мас, що підняли повстання, була збудована нова держава. При її організації на перше місце виринула справа авторитету державної влади.

Серед довгих століть бездержавности забулися давні традиції давньої князівської влади і тепер доводилося з трудом творити нові державницькі поняття. Січове народоправство з демократичною радою не могло тут служити прикладом, Богдан Хмельницький побудував гетьманську владу на основах військової дисципліни. Силою своєї індивідуальності і великими воєнними перемогами він добув собі таке могутнє становище, що міг звати себе “єдиновластцем і самодержцем”, а чужинці звали його князем Руси. Він не збирав давньої всенародної ради, а всі справи вирішував при участі вузького кола найвизначніших старшин. Для маси його пляни були невідомі: “Один Бог знає, що наш батько Хмельницький думає -гадає”. Але це піднімало міт його влади. Ті, що відчували, яке значення має сильна державна влада, всіма силами підтримували авторитет гетьмана. Козацькі сотники з власної ініціятиви почали додавати до гетьманського імени титул “божою милістю”. Духовенство у богослуженнях поминало ім’я “государа і гетьмана Великої Росії” (давня назва Київської метрополії). Військо відзивалося до гетьмана словами: “при гідності твоїй всі гинути будемо — або всі полягнемо, або всіх ляхів знищимо!” Подержавницьки настроєні кола охоче прийняли проєкт спадщинного гетьманства, “щоб була тая слава, що Хмельницький гетьманом”.

Але проти сильної гетьманської влади виступала опозиція, що спиралася на перебільшене поняття “вольностей”, що не дозволяли козакові терпіти над собою ніякої влади. Навіть проти Богдана Хмельницького виступали самовільні полковники, а проводар черні Максим Кривоніс заявляв: “Ти нам не присяжний гетьман, я так само ним можу бути”. Проти Виговського виступив Пушкар разом з Запоріжжям, що не хотіло віддавати проводу в руки городової старшини. Демагогічними гаслами Добув собі булаву Брюховецький, проти Мазепи підняв бунт Петрик Іваненко, закидаючи гетьманові, що кориться Москві і протеґує нове панство. Ця опозиція була тим небезпечна, що свої виступи вона вміла прибрати в ідеологію оборони “вольностей”. Але кінець-кінцем авторитет гетьманської влади переміг січову охлократію.

Ця боротьба за авторитет не залишалася без сліду у тогочасному світогляді. Як, з одного боку, гетьманська влада мала велику пошану, так, з другого боку, голос народу домагався, щоб гетьман був справедливим володарем — той самий прояв, який бачимо у князівських часах. Іван Виговський, приймаючи гетьманство, ужив клясичних слів: “Ця булава буде доброму на ласку, лихому на кару”. Цієї ласкавости особливо чекали маси, яких соціяльне становище дедалі погіршувалося під гнітом старшини. Гетьмани своєю владою могли притуплювати особливо гострі форми соціяльної боротьби, робив це і Хмельницький, і Мазепа. Дорошенко виявив глибоке знання психіки української маси, коли сказав: “У цього невважливого народу більше значить ласкавість, як строгість”.

II

Культура

Світогляд цієї епохи творився серед безнастанної боротьби з ворожими наступами і головне місце в ньому займали питання оборони й організації Але одночасно, навіть серед найважчих переживань, ішла глибока культурна творчість. Особливо у двох напрямках виявлялася енергія мас — колонізаційній експансії і поширенні освіти.

Українське селянство, навіть під панщизняним гнітом, виявляло велику любов до землі і вмілість її використовувати. Утікаючи перед панами, селяни врубувалися щораз глибше у старі пущі, викорчовували і випалювали ліси та заорювали нові ріллі. Прямували в гори, засновували в недоступних місцях нові оселі, розводили худобу, закладали борті і пасіки в лісах. Ішли у дикі поля, безлюдні степи, недоступні балки і яри, всюди ставили зимовники, хуторі, хазяйства. Особливу колонізаційну енергію визвало повстання 1648 р., коли народними руками була знищена шляхта. Сирієць Павло Алепський, що проїздив південною Україною, не міг надивуватися, як селяни добували нові землі, орали їх, засівали, як на очах виростали нові села, з гарними церквами і заможними господарствами, — з млинами на кожній річці, з великими стадами худоби, овець, всякої тварини. Колонізаційна експансія, що почалася з часів Хмельниччини, продовжувалася безупинно в дальших сторіччях — щораз нові селянські валки прямували на південь і на схід, сколонізовували цілу Слобожанщину, покрили новими оселями цілу смугу степів, аж до Чорного моря. На протязі ХVII-XIX ст. територія України збільшилася удвоє. Ця жадоба посідати землю дуже прикметна для української психіки тих часів.

Так само характеристична була жадоба науки і знання. Вона пробудилася під кінець XVI ст. у боротьбі, яку треба було вести з польським натиском. Міщани, шляхта, духовенство, селяни навипередки почали засновувати школи, так що подорожник Олеарій дивувався, що при кожній церкві є школа. Павло Алепський з зачудованням бачив, як у церквах нарід молився із книжок і навіть жіноцтво було грамотне. Що більше — бездомним сиротам не давали пропадати безпросвітно, а в школах і бурсах вчили їх грамоти. У XVIII ст. школи рахували вже цілими сотнями — так само у Гетьманщині і Слобожанщині, як і в Галичині. Десяток друкарень працював на те, щоб постачати книжки для мас, що бажали знання. Освіту поширювали сотні вихованців братських шкіл і Київської Академії — учителі, студенти, бурсаки, мандрівні дяки. До народного смаку пристосувалося письменство і театр різдв’яні вірші і вертеп, діялоги, драми, інтермедії, лірика різного змісту. Виникла різнородна і різнобарвна культура, що глибоко проникла в народні маси і творила їх світогляд.

Консерватисти

У боротьбі проти чужих впливів громадянство навчилося цінувати надбання давніх поколінь. Не можучи серед ворожих наступів розвинути нової творчости, тогочасні діячі намагалися заховати принаймні те, що залишилося з старих часів. Соціяльний устрій, церква, літературні засоби, авні мистецькі форми, побут, навіть щоденні звички — все те приймало характер усвячених, ненарушних скарбів, що були у великій пошані, без огляду на їх зміст і вартість. Цей консерватизм проявився деколи як недовір’я і ворожнеча до всього, що нове і незвичайне. Тип такого обожувача старосвітщини виступає у сатиричній промові Івана Мелешка з половини XVI ст., що накидається на нові звичаї, одяг, страви, чужі впливи, і протиставить їм давнє патріярхальне життя. Ті самі форми консерватизму виявляє Іван Вишенський, який з незвичайним завзяттям бореться проти всяких новинок, що ішли із заходу, “проти поганських хитрощів і руководств”, а дораджує вернутися до давньої “руської простоти”.

Але тогочасне громадянство було занадто свіже і творче, щоб піддаватися таким міркуванням знеохоченого до світу черця. Хоч воно шанувало старі традиції, то також охоче піддавалося новим впливам, які ішли на Україну з подувами ренесансу та гуманізму. Автор “Перестороги” поставився критично до минулого, добуваючи причини занепаду давньої держави у недостачі освіти: “Це вельми зашкодило державі руській, що не могли шкіл і наук всенародних поширювати і їх не основували, бо коли б були науки мали, тоді через неуцтво своє не прийшли б до такої загибелі”. Нові школи, що постали в Острозі, Львові, Києві, використовували західні зразки і приноровлювали їх до місцевих обставин, з одною метою — підняти якнайвище знання і науку. Але цей буйний розвиток нової культури придушили невідрадні обставини релігійного роздору. Могилянська Академія обмежилася вузьким річищем схолястики.

Нові напрямки в академічну науку намагався увести щойно на початку XVIII ст. Теофан Прокопович, вихованець західних шкіл, чи не найвизначніший ум того часу: він увів до Академії вищу математику і дещо природознавства, зреформував поетику, опрацював нову систему виховання. Але він не знайшов енерґійних наслідувачів і наука знову стала на місці.

Зріст індивідуальности

У бойовій атмосфері цих сторіч зросло і вироблювалося не тільки громадянство, але й одиниця. Державні мужі, войовники, організатори, письменники, мистці — цілий ряд всяких талантів виявився у тих бурхливих часах. Зріст індивідуальности — це також вислід цього свободолюбивого життя, яким славилася тогочасна Україна, де одиниця не давала себе закувати в ніяке ярмо, а все прагнула волі.

Чужосторонні письменники і подорожники, що бували на Україні, зазначають характеристичні риси світогляду типового українця. Назверх Українці визначалися чепурністю і культурним виглядом; любили жити в солідно збудованих домах, серед просторого господарства; кожна хата мала свій садок; навіть у найбіднішій хаті звертала увагу незвичайна чистота — чужинці з того погляду порівнювали Україну з Голяндією. Сильно виступали естетичні почування: в одягах і прикрасах жінок, у танках, в замилуванні до співу і музики. Обсерватори підкреслюють активність і зручність українців, велику інтеліґенцію і зацікавлення поступом. У зустрічах з чужими українець — щирий, ввічливий і гостинний, нікому не накидається, але також не дозволяє порушити свою свободу. “Це дуже шляхетна раса”, — пише англієць Клерк (1812 р.).

Висновки

Світогляд цієї епохи творився в боротьбі з чужим наступом — в обороні від Польщі і Московщини. Організацією громадянства проводили головно два осередки: міщанський, що проявляв свою діяльність у братствах, школах, письменстві, та військовий — у запорізькому війську. Обидва центри зійшлися у спільних виступах, що проходили в атмосфері завзяття і бойовости. Найбільш характеристичні прикмети тогочасного світогляду такі:

1) любов до батьківщини, що виходить із зросту національної свідомости;

2) свободолюбність і цінування рівности;

3) зрозуміння громадської дисципліни і державного авторитету;

4) консерватизм у доброму і лихому значенні.

Наші дні 1; 3 (1943) 6-7; 6.

Іван КРИП’ЯКЕВИЧ

Але проти сильної гетьманської влади виступала опозиція, що спиралася на перебільшене поняття “вольностей”, що не дозволяли козакові терпіти над собою ніякої влади. Навіть проти Богдана Хмельницького виступали самовільні полковники, а проводар черні Максим Кривоніс заявляв: “Ти нам не присяжний гетьман, я так само ним можу бути”. Проти Виговського виступив Пушкар разом з Запоріжжям, що не хотіло віддавати проводу в руки городової старшини. Демагогічними гаслами Добув собі булаву Брюховецький, проти Мазепи підняв бунт Петрик Іваненко, закидаючи гетьманові, що кориться Москві і протеґує нове панство. Ця опозиція була тим небезпечна, що свої виступи вона вміла прибрати в ідеологію оборони “вольностей”. Але кінець-кінцем авторитет гетьманської влади переміг січову охлократію.