Степан Бандера

 

 

 

 

 

Київ — 2003

 

 

 

 

«Кульмінацією помилки є, ясна річ, філософська система чи система цінностей, задля якої варто жити й умирати. Це дорога вгору, уздовж якої непорозуміння стає одкровенням, пишномовна брехня — епосом, зумисна наруга над логікою — поезією, а вперте перебування в облуді — найвищою відданістю, до якої тільки здатна людина.»

Станіслав Лем. Високий замок.

 

 

 

 

Попередні зауваження

 

Об’єкт цього аналітичного огляду — світоглядні та політичні основи діяльності Організації українських націоналістів. Оскільки історія та ідеологічна еволюція ОУН залишаються предметом гострих політичних дискусій, автор вважає за потрібне зауважити, що даний огляд не пов’язаний з його політичними поглядами та симпатіями і призначений для суто наукової дискусії. З цієї ж причини даний нарис обмежується саме науковими інтерпретаціями ідеології ОУН, партійна та контрпропагандистська публіцистика використовується лише як історіографічне джерело. Авторські узагальнення і висновки не варто сприймати як остаточні, тим більше, як вердикт. Проблема потребує набагато тривалішого, детальнішого, комплексного дослідження, не пов’язаного ні з “державним замовленням”, ані з поточними інтересами та амбіціями політичних груп ¹.

Як в науковій літературі так і в публіцистиці широко застосовується словосполучення “ідеологія ОУН”. Аби уникнути непорозумінь, пов’язаних з різним прочитанням терміну, зауважимо, що “ідеологія” в даному дослідженні означатиме сукупність взаємопов’яза\4\них ідей, цінностей та символів які мають світоглядне значення для певної групи ². У більш конкретному втіленні словосполучення “ідеологія ОУН”, вживатиметься, коли аналізуватиметься комплекс цих ідей, символів та цінностей, означених в політично-програмних документах Організації Українських Націоналістів.

Обговорюючи проблеми еволюції ідеології ОУН треба також брати до уваги той факт, що ця організація ніколи de-facto не існувала як єдина, цілісна спільність. ОУН формально почала існування взимку 1929 p., після об’єднання декількох невеликих українських націоналістичних організацій з еміграції та із західноукраїнських земель, що перебували у складі Польщі. Майже безпосередньо після створення ОУН розпочалися серйозні тертя між вищим керівництвом (Проводом ОУН), в якому домінували представники еміграції, та Крайовою Екзекутивою ОУН на західноукраїнських землях. ОУН в Західній Україні упродовж десятиліття діяла як напівавтономна від Проводу структура. Намагання останнього контролювати керівників “краю” перетворилися на приховану внутрішню боротьбу, яка зрештою, після загибелі лідера ОУН Євгена Коновальця закінчилася у 1939 — 1941 pp. так званим “розколом ОУН” — фактичним оформленням реального стану справ. В основі цього розколу не було ґрунтовних ідеологічних розбіжностей — серйозних змістовних відмінностей між програмами двох ОУН — “бандерівської” та “мельниківської” не існувало.

У другій половині 1940-х — середині 1950-х років визрів і трапився ще один розкіл ОУН, коли від “бандерівської” частини відмежувалися ті діячі, що не погоджувалися з поверненням організації до ортодоксальних ідеологічних засад довоєнного періоду, так звані “двійкарі”. У цьому випадку розкіл мав виразний ідеологічний підтекст, хоча й з не менш виразними ознаками конфлікту особистостей — про це йтиметься далі ³. Підвалини цього розколу було закладено 1943 p., коли III Великий Збір ОУН ухвалив прог\5\раму, що стала відходом від радикального націоналізму тоталітарного типу.

У першій половині 1990-х років, коли ОУН “фізично” повернулася в Україну — “мельниківці” під власною назвою, “бандерівці” — під парасолькою Конгресу Українських Націоналістів (КУН), на місцевому ґрунті утворилися нові організації, які також ідентифікували себе як ОУН — на середину 1990-х в країні існувало принаймні два нових утворення, які претендували на традиційну назву “Організація Українських Націоналістів в Україні” ⁴ і мали локальний, дуже обмежений вплив в західних регіонах України.

На цьому тлі стає зрозумілим, що розгляд “ідеології ОУН” має базуватися на тому припущенні, що вона також ніколи не існувала як світоглядний моноліт. Зрозуміло, на початковому етапі існування ОУН склався певний набір центральних світоглядних принципів, які упродовж десятиліть залишалися незмінними, але при цьому вони ніяк не могли розглядатися як монопольний ідеологічний продукт лише самої ОУН — загалом вони збігалися з базовими світоглядними засадами будь-якого націоналізму (державність нації, її суверенітет, культурна гомогенність). Однак трактування цих принципів, способи їхньої реалізації та взаємодії з іншими ідеологіями мали “місцеву специфіку” і змінювалися, щоправда, різними темпами і в різних спрямуваннях в окремих відгалуженнях руху.

Як єдиний, внутрішньо відносно узгоджений комплекс базових постулатів і принципів “ідеологія ОУН” формувалася упродовж 1920-х — 30-х років. При цьому поза згаданим комплексом основних положень спостерігалося, хоча і досить обмежене колом інтересів, але все ж таки розмаїття інтерпретацій. Під час Другої світової війни і після неї, коли деякі основні політичні компоненти ідеології ОУН було піддано ревізії, трапився згаданий розкіл на “ортодоксів” і “ревізіоністів” (1943-54 pp.), крім того розпочалася повільна еволюція “мельниківської” ОУН. Упродовж 1940-х — 80-х років усі три течії ОУН, які мали органі\6\заційне оформлення, розвивалися кожна своїм шляхом. Після тривалої ідеологічної стагнації “мельниківці” досить рішуче змінили ідеологічне обличчя. “Двійкарі” практично перейшли на позиції демократичного націоналізму, поза тим якихось визначних ідеологічних декларацій вони не залишили. “Бандерівці”, після вигнання “ревізіоністів” та повернення на довоєнні позиції найдовше перебували в стані ідеологічного догматизму, і їхні спроби еволюціонувати в бік плюралізму та відходу від деяких принципів ортодоксального націоналізму зразка 1930-х років були досить суперечливими і не завжди послідовними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інтерпретації

 

Упродовж більше як сімдесяти років існування ОУН (у різних організаційних іпостасях) склалися досить усталені версії інтерпретацій її світоглядних засад та політичних програм. Історичну першість мають політико-ідеологічні інтерпретації, які датуються другою половиною 1920-х років, коли випрацьовувались елементи ідеології прийдешньої ОУН, та початком 1930-х років, коли організація стала об’єктом критики представників інших політичних спрямувань. Ми зосередимося на наукових інтерпретаціях, які унаслідок відомих обставин вперше з’явилися у західній історіографії.

Чи не найбільш усталеним терміном для окреслення ідеології та політичної практики ОУН 1930-х років у західній науковій літературі став “інтеґральний націоналізм” — поняття, яке до цього застосовувалось щодо французького радикального монархічного націоналізму початку XX ст. У рамках цього родового поняття зазвичай об’єднують європейські право-радикальні, тоталітаристські рухи першої третини XX ст.

Автор найбільш відомої праці про ОУН Джон Армстронг, спираючись на узагальнення одного з піонерів наукових досліджень націоналізму, Карлтона \7\ Дж. Гейза, визначає такі світоглядні параметри українського “інтеґрального націоналізму”:

1) віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядкованими усі інші;

2) апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або незворотні наслідки спільного історичного розвитку;

3) підпорядкування раціональної, аналітичної думки “інтуїтивно правильним” емоціям, ірраціональність;

4) наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням “волі нації”;

5) культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням вищої біологічної життєздатності нації” ⁵.

Ці риси, за Армстронгом, були спільними для націоналістичних рухів, які з’явилися в Європі у 1920-ті роки, і український “інтеґральний націоналізм” (саме ОУН була, як він вважає, носієм цієї ідеології), не являв виключення, тим більше, що цей рух значною мірою був продуктом копіювання європейських зразків. При цьому варто взяти до уваги одне зауваження Дж. Армстронга: “інтеґральний націоналізм” за своєю природою є рухом окремих націй, а не універсальною ідеологією, і послідовники останнього відкидають систематичні раціональні програми.

На думку Дж. Армстронга, в українському варіанті “інтеґрального націоналізму” можна також знайти “міцні елементи ліберальних, демократичних а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір” ⁶.

З цим міркуванням можна погодитися в головному \8\ аспекті: зрозуміло, що в доктринальних постулатах ОУН можна знайти елементи згаданих принципів, і це є цілком природнім, бо дистильованих ідеологій не існує. Що ж до визнання права на індивідуальний та громадський вибір, пошани до установленого авторитету чи формальної освіти у “практичній діяльності” ОУН, то очевидно усе це могло існувати лише в тих варіантах, коли це збігалося з ідеалами самої ОУН, в інших випадках організація демонструвала ворожість до інших спрямувань українського руху чи до “відступників” та “фракціонерів”, що між іншим, призвело до драматичних розколів, внутрішніх протистоянь та епізодів, які заслужили моральний осуд чільних представників українського суспільства.

Інший дослідник, Олександр Мотиль також вказував на те, що термін “інтеґральний націоналізм” цілком відповідає ідеології ОУН. Порівнюючи французький інтеґральний націоналізм (зокрема ідеї Шарля Морра та Моріса Бареза) з ідеологічними засадами ОУН, він звертає увагу на типологічні ознаки, які споріднюють їх. Обидва рухи були: 1) колективістськими, тобто такими, де колектив підпорядковував собі особистість; 2) детерміністськими, — доля індивіда визначалася його належністю до нації; 3) антиінтелектуалістськими; 4) релятивістськими, — оскільки відстоювали погляд, що кожна нація має свою правду; 5) емпірично орієнтованими, — національну істину можна було пізнати лише в реальному житті, а не за допомогою теорії; 6) традиціоналістськими; 7) анти-парламентарними; 8) мілітаристськими; 9) федералістськими ⁷.

Зауважимо, що, поруч із “інтеґральним націоналізмом”, українським уособленням якого згадані дослідники передусім вважають Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її попередників (Леґія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді та ін.) можна поставити споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий “донцовський” \9\ або “чинний” націоналізм.

Між донцовським “чинним націоналізмом” і так званим “організованим націоналізмом”, хоча вони й були спорідненими явищами принаймні у 1930-ті роки, існували досить серйозні розбіжності, передусім, у тому, що “організований націоналізм” з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивну політичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як “чинний націоналізм” Д. Донцова був передусім зразком тотальної критики, нігілізму, йому бракувало елементів конструктивної програми, і він не представляв собою виробленої світоглядної системи, будувався на публіцистичних посилках ⁸. Це була привабливість святотатства, приємна, збуджуюча дражливість руйнування авторитетів за відсутності продуманої зваженої стратегії. Можливо саме цим пояснюється її потужний емоційний вплив серед молоді — донцовські гасла, оформлені у привабливу, яскраву публіцистичну фразу сприймалися набагато легше, аніж переважно громіздкі теоретичні конструкції ідеологів ОУН 1920-х — 30-х років, жодний з яких не міг похвалитися літературно-публіцистичним даром рівня Донцова. Його книга “Націоналізм” справила колосальне враження саме на ту частину молоді у Західній Україні, яка згодом стала основою “крайової ОУН”.

Якщо порівнювати спрямованість ідей Донцова та ідеологів ОУН, можна впевнено твердити, що культ ірраціоналізму, ідеалізм та ідея ордену кращих людей нації, пропаговані у Д. Донцова збігалися з відповідними рисами та настановами ідеології ОУН 1930-х. Однак ідейна наближеність, як відомо, не призвела до продуктивної політичної співпраці.

Для діячів ОУН з емігрантського середовища 1920-х — 30-х років Д. Донцов з його ідеями не мав статусу націоналістичного гуру, навіть більше, войовнича деструктивність його настанов стала об’єктом їхньої критики. Щоправда, керівництво ОУН утримувалося від оприлюднення цієї критики в пресі у 1930-\10\ті роки, вважаючи це тактично недоцільним кроком.

Під час Другої світової війни, коли в середовищі ОУН під впливом політичних реалій розпочалася ревізія базових ідейних і політичних настанов передвоєнного періоду розходження з “чинним націоналізмом” Д. Донцова стало очевидним. Зауваження Д. Донцова до програмних настанов III Надзвичайного Великого Збору ОУН (б) (серпень 1943 p.), які він зробив на прохання організаторів, були проігноровані. У другій половині 1940-х років Д. Донцов, вдався до жорсткої критики як згаданих програмних настанов і доповнень до них 1950 p., так і праць підпільних публіцистів ОУН(б) — ця критика була настільки упередженою, що Провід ОУН на українських землях виступив із засудженням Д. Донцова.

У післявоєнний період керівництво Закордонних Частин ОУН(б) подбало про забезпечення певного матеріального достатку для Д. Донцова, коштом організації видавалися його праці, він мав можливість публікуватися у пресі ОУН(б). М. Сосновський, автор найбільш вдалої праці про Д. Донцова, нагадував, що на деяких форумах ЗЧ ОУН у 1955 — 1968 pp. виголошувалися формальні адреси-привітання на вшанування Д. Донцова. Однак формальних посилань на нього та його погляди як на легітимізовану складову доктрини ОУН не було. На IV Великому зборі ОУН (б) у 1968 р. програмні настанови 1943-1950 pp., які були відходом від тоталітарного “драйву” 1930-х, нарешті було піддано відвертій ревізії, до програми увійшли пасажі, які нагадували донцовський “чинний націоналізм” 1920-х. Однак, як твердив М. Сосновський, “… програмова частина ідеології “чинного націоналізму”, зокрема методи і форми соціяльної і політичної організації нації не знайшла практичного застосування. Таким чином, розрив українського націоналістичного руху, репрезентованого всіми фракціями ОУН, з ідеологією “чинного націоналізму”, що стався у роки другої світової війни, треба вважати за остаточний без уваги на менші чи більші перехідні хитання та наявні \11\ тенденції серед деяких людей повернутися до цієї ідеології” ⁹. Цей висновок, безумовно, заслуговує на увагу як спроба найбільш розважливої частини “бандерівської” ОУН відмежуватися від Д. Донцова, постать якого в ідеологічному сенсі на початок 1970-х років явно виглядала дещо антикварною. Разом з тим, не можна не помітити, що це було радше намагання представити бажане за дійсне — ідеологічна еволюція найортодоксальнішої частини “бандерівської ОУН” (а саме ця частина організації досить стабільно панувала тут у 1960-ті-70-ті роки) відбувалася в руслі “донцовізації” і слідування революційній ортодоксії зразка 1930-х років, можливо, без деяких крайнощів того часу.

Діячі “мельниківської” ОУН у свою чергу також чимало уваги приділили доведенню саме ідеологічних розбіжностей між націоналізмом ОУН та відповідними елементами “донцовського націоналізму”. В. Мартинець, зокрема, присвятив цій темі розлогу працю “Ідеологія організованого і т. зв. волевого націоналізму” ¹⁰.

Усі аргументи, спрямовані на відокремлення “донцовського” націоналізму як своєрідної версії радикальної націоналістичної ідеології від “ідеології ОУН” мали практично-політичне значення і визначалися політичною кон’юнктурою і навіть особистими амбіціями учасників дискусії. Крім вже згаданих відмінностей між цими двома спрямуваннями думки та різниці у підходах до тактичних питань принципових світоглядних відмінностей між ідеологією ОУН 1920-х — 30-х років та “націоналізмом Донцова” не було. Принципові розбіжності з’явилися тоді, коли сама ОУН пережила досить серйозну ідеологічну метаморфозу в роки Другої світової війни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Формування ідеологічних основ (1920-ті — 30-ті)

 

Очевидно, аналізуючи процес формування ідеологічних основ українського націоналістичного руху не \12\можна оминути питання про загальноісторичний контекст чи передумови виникнення радикально-націоналістичного спрямування. Загалом це питання досить докладно висвітлено в науково-аналітичних працях інших дослідників, отже підсумуємо їхні узагальнення і додамо деякі власні спостереження і коментарі.

Практично всі дослідники вважають виникнення радикально-націоналістичного руху реакцією частини українського суспільства на поразку Української революції 1917-1921 pp. та ліквідацію реальної української державності і поділ етнічних українських земель між іншими державами ¹¹. Звідси виводяться інші логічні конструкції, які мають пояснити причини і характер виникнення руху: обструктивна політика відповідних держав щодо українського населення, гальмування соціального розвитку української нації в цих державах з відповідним пониженням рівня соціальної мобільності і суспільного статусу українців, розчарування частини політично активного українського суспільства в принципах демократії, моральний і політичний занепад українських політичних партій в еміграції, наявність суспільних груп, здатних на самоорганізацію під радикально-націоналістичними гаслами (студентство і українські офіцери), зростання впливів тоталітарних, праворадикальних рухів у Європі на фоні незадоволення політикою західних демократій, для яких українське питання було маргінальним, зрештою — ідеологічна еволюція окремих особистостей, що мали вплив на суспільну свідомість і наявність нехай слабкої, але власної традиції радикально-націоналістичного мислення.

Не можна не згадати й того, що політичний клімат деяких держав, де виникали осередки українського радикально-націоналістичного руху, давав можливості для його більш-менш сталого розвитку. Варто пригадати, що провідні еміграційні осередки націоналістичних організацій на еміграції утворилися і діяли в демократичних країнах (Європа і США). На західноукраїнських землях за всіх відомих нам історичних умов\13\ навіть найбільш жорсткі політичні режими не досягали такого рівня репресивності, як в СРСР, отже і там був, нехай обмежений, простір для діяльності згаданих радикальних груп. Незважаючи на цілком зрозумілі спроби партійних істориків ОУН довести, що в СРСР у 1920-ті — 30-ті роки існувало організоване націоналістичне підпілля, очевидно що така можливість була мінімальною, такою, що її ніяк не можна порівняти зі згаданими країнами.

Говорячи про інтелектуальні чинники, які вплинули на формування українського “інтеґрального націоналізму” (який він власне ототожнював з ОУН), Іван Лисяк-Рудницький, стверджував, що “у доктрині націоналізму є відгомін іраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Берґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.)” ¹². Процес формування базових ідеологічних засад націоналістичного руху розпочався певною мірою спонтанно, вже на початку 1920-х років, але з середини 1920-х у ньому відчувається дедалі більша впорядкованість, пов’язана з його організаційною еволюцією. Значним кроком вперед стало створення націоналістичних часописів (“Національна думка”, “Державна нація”, “Розбудова нації”), на сторінках яких власне і усталювалися основні ідеологічні постулати руху. Формування націоналістичних організацій (Леґія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді, Група Української Національної Молоді) супроводжувалося досить гострими ідеологічними дискусіями і відходом тих, хто не погоджувався з його явними антидемократичними тенденціями.

Попереднє узгодження основних ідеологічно-програмних постулатів напередодні утворення ОУН відбувалося передусім на сторінках празького часопису “Розбудова нації”, який згодом перетворився на головний теоретично-інформаційних орган ОУН. Саме довкола нього сформувалася група діячів, які власне і\14\ стали постачальниками та артикуляторами ідей, покладених в основу політичної програми майбутньої організації — М. Сціборський, Дм. Андрієвський, Ю. Вассіян, В. Мартинець, С. Ленкавський, З. Пеленський та ін. В журналі інтелектуально домінували представники еміграції. Зауважимо, що незважаючи на цілеспрямовані організаційні зусилля на момент створення ОУН (скликання Конгресу ОУН) залишалося чимало неузгоджених питань світоглядно-ідеологічного характеру, що, власне, і позначилося на перших програмних документах організації.

Постанови Конгресу українських націоналістів (Відень, 28 січня — 3 лютого 1929 р.) стали першим систематизованим варіантом викладу світоглядно-ідеологічних основ ОУН. Ідеологічну комісію Конгресу очолював Дм. Андрієвський, і як свідчить З. Книш, найбільше тривалих дискусій відбувалося саме тут, і дискусії ці точилися саме між “крайовиками” (С. Ленкавський та С. Охримович) і представниками еміграції — Д, Андрієвським та С. Демчуком ¹³. На думку П. Мірчука суть полеміки полягала у тому, що “Юліян Вассіян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму … теоретично зформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дм. Андрієвський і Дм. Демчук, що намагались включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція” ¹⁴. З. Книш ¹⁵ слушно не погодився з таким окресленням цієї дискусії. Цілком очевидно, що твердження П. Мірчука несли на собі явний відбиток повоєнних ідеологічних суперечок між “бандерівцями” з одного боку і “мельниківцями” та “двійкарями” з іншого. Очевидно, що суперечності на Конгресі ОУН 1929 р. (який фактично був установчим форумом) стосувалася не стільки світоглядних розбіжностей чи термінологічних відмінностей, скільки радикальності і контекстуального розуміння формулю\15\вань. Зрозуміло, що “крайовики” сповідували підходи та настанови у стилі Д. Донцова, вплив якого на них був надзвичайно потужним. Представники еміграції дотримувалися більш зваженої позиції, але до принципових ідеологічних розбіжностей не дійшло. Політико-ідеологічний блок програмних настанов укладався шляхом консенсусу, отже, йшлося про те, щоб задовольнити усіх тих, хто йшов на об’єднання різних націоналістичних організацій в єдину.

Найвищим типом людської організації проголошувалась нація як внутрішньо органічна, цілісна спільнота. Український націоналізм визначався як “духовий і політичний рух”, який виник природнім шляхом “з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття” ¹⁶. Абсолютизація органічності нації та українського націоналізму, їхньої природності стала одним з базових і незмінних постулатів, яких ОУН у всіх її іпостасях неухильно дотримувалась упродовж усієї своєї історії.

Природною формою самоствердження нації та її найвищим щаблем її розвитку проголошувалась держава, у цьому ОУН слідувала принципам класичного націоналізму і знов-таки цей елемент залишався незмінним у програмах ОУН до початку 1990-х років.

Майбутня форма державного устрою визначалась досить туманно, і мала змінюватись відповідно до трьох етапів “державного будівництва України”. На першому етапі — “національного визволення” чи “визвольної боротьби” — йшлося про встановлення національної диктатури (в яких формах буде реалізовано цю диктатуру, не згадувалося). В перехідний період побудови основ державності, після перемоги національної революції, “голова держави” мав “підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств”. Зрештою, із закінченням “перехідного періоду”, із стабілізацією держави, мав утворитися “представницький орган”, який призначав би голову держави. Останній мав формувати найвищій орган вико\16\навчої влади, відповідальний перед ним та “найвищим законодавчим тілом” ¹⁷.

Надто загальний характер формулювань щодо такого важливого компоненту політичної програми, як майбутній державний устрій, можна пояснити або тим, що автори програмних настанов навмисно вживали загальники, які можна було б трактувати в різний спосіб, або тим, що вони самі остаточно не визначилися з цим. Цікаво, що і в програмі ОУН 1939 p., і в програмових документах “мельниківців” другої половини 1940-х років майже без змін повторювалась теза про згадані три етапи державного будівництва ¹⁸.

Зрештою, не варто забувати й того, що до руху на всіх його етапах приєднувалися люди, світогляд яких не вповні підпадав під гасло “інтеґрального націоналізму”. На першому конгресі висловлювалося чимало ідей і пропозицій, які часом мали взаємно суперечливий характер — ігнорувати їх було неможливо, але й взяти їх усі до уваги означало б перетворення програмних документів на еклектичний набір гасел. Потрібний був або компроміс, або відповідна тактика. У листі (16.07.1929) до Макара Кушніра (Богуша) член Проводу ОУН і редактор журналу “Розбудова нації” Володимир Мартинець писав: “біда в тому, що Конгрес не висловився ясніше про майбутній державний устрій України. Під тим оглядом ми на Конгресі вели досить макіявелістську лінію: якби всі устрої взяли до нашої програми, то з ніяким не зв’язалися на життя і смерть” ¹⁹. Певна аморфність і декларативність програмних настанов слугувала засобом інтеґрації різних поглядів, була, з одного боку, передумовою хиткої єдності “краю” та емігрантської частини організації, з іншого — свідченням того, що вироблення більш змістовної програми — справа майбутнього. Варто згадати також і ту обставину, що представники із Західної України були у вирішальній меншості на конгресі, а всі доповіді (реферати) на світоглядно-ідеологічні та організаційно-політичні теми виголошували представники еміграції.\17\

Перші програмні документи ОУН були скоріше маніфестом, деклараціями, аніж докладно продуманою стратегічною програмою. Деталізація і з’ясування програмно-ідеологічних питань відбувалося на сторінках націоналістичних видань. Процес ідеологічного “дозрівання” тривав аж до кінця 1930-х років на фоні справжнього тріумфу тоталітарних режимів і рухів у Європі, поступового погіршення українсько-польських відносин в Західній Україні і посилення тиску на українське суспільство, катастрофічних для українців подій у Радянській Україні. Усе це не могло не позначитися на ідеології ОУН, не кажучи вже про її тактику та зовнішньополітичну орієнтацію. Ідеологічні настанови набували значно більш радикальної тональності та спрямування. При цьому еміграційна частина діячів ОУН дедалі глибше поринала в ідею корпоративізму — тут явним лідером ідеологічних розробок був М. Сціборський.

Ідейні шукання представників “краю” були менш систематизованими і явно несли на собі відбиток “донцовського” націоналізму. Влучну характеристику їм дав І. Лисяк-Рудницький: ” …в 30-х роках інтелектуальний рівень націоналістичного середовища помітно обнизився; молоді публіцисти-дилетанти бралися з самовпевненістю до вирішування т. зв. ґльобальних проблем. /…/ Ця література не служила пізнанню світу, але мала на меті творити певну емотивну атмосферу. Націоналізм виразно збільшив вольову наснаженість і бойову енергію українського громадянства поза УРСР, але одночасно він обнизив рівень його політичної культури” ²⁰

Розкіл ОУН на дві фракції — прибічників С. Бандери та прихильників А. Мельника, як вже згадувалось, не мав специфічно ідеологічного підґрунтя. В центрі конфлікту були питання тактики та конфлікту між “краєм” та еміграцією. Розкіл силою факту легітимізував реальний стан справ: наявність двох практично автономних організацій — еміграційної мережі ОУН та “крайової” організації; очевидний конфлікт між \18\ “практиками” та “теоретиками”, який до того ж набув рис конфлікту поколінь; персональні тертя між керівниками ²¹. Американський дослідник П. Балей висловлює припущення про можливу роль у розколі ОУН німецької розвідки та її представника у керівництві ОУН, Р. Ярого ²².

Програмні документи ОУН, ухвалені на II Великому Зборі ОУН у Римі (27 серпня 1939) та “бандерівському” зборі ОУН у Кракові (квітень 1941) не містили принципових розбіжностей ідеологічного характеру. Варто лише пам’ятати, що програма майбутніх “мельниківців” писалась саме як ідеологічний документ з просторими історіософськими і теоретичними узагальненнями, (її головним автором був М. Сціборський). Програму, ухвалену 1939 р. можна вважати логічним і завершеним продовженням програмних настанов 1929 р. Програма “бандерівської” фракції, яку готували вже під час II Світової війни, після знищення Польщі та дедалі очевиднішої підготовки війни на сході більше нагадує практичну програму дій у конкретних умовах, вона містила більше практично-політичних гасел і менше теоретичних міркувань.

Обидві програми мали значно радикальніший і конкретніший характер порівняно з 1929 р. Обидві підтверджували принцип національної солідарності і заперечували політичну легітимність поділу суспільства на класи. Головною метою проголошувалось створення “Української Суверенної Соборної Держави” (“мельниківці”) чи “Суверенної Соборної Української Держави” (“бандерівці”). Засіб досягнення цієї мети в обох програмах також був однаковий — національна революція. Щоправда, у “бандерівській” програмі додавався новий елемент: йшлося про українську революцію “в московській імперії СССР в парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом: “Свобода народам і людині” ²³. Явною була і “протимосковська” спрямованість програми бандерівців (цілком контекстуальна після анексії Західної України СРСР), а також очевидні антисеміт\19\ські мотиви — в тій частині, де йшлося про євреїв як “подпору московсько-большевицького режиму”.

Незмінними залишалися принципи надпартійності і надкласовості за умов тотального політичного панування ОУН у майбутній українській державі: у програмі 1939 р. ця ідея формулювалась досить чітко і безапеляційно: “Існування політичних партій буде заборонено законом. Єдиною формою політичної організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя” ²⁴. При цьому ОУН проголошувалась орденом кращих, елітою нації. Програма 1941 р. формулювала цей принцип більш завуальовано: йшлося про те, що ОУН бореться “за плянову організацію цілого господарського й суспільного життя” ²⁵ — на ролі ОУН у цій “плановій організації” прямо не наголошувалося.

Спільними і незмінними для обох програм були основні світоглядні принципи: ідеалізм, волюнтаризм, ідея створення людини нового типу, месіанізм, елементи народництва, ідея органічності нації та вищості її інтересів. Це ж стосується формулювань про головну мету руху та шляхи її досягнення. Спільним для обох програм був радикальним мілітаризм, який конкретизувався в планах створення збройних сил.

Обидві програми трактували соціально-економічні проблеми в дусі етатистського патерналізму, розглядаючи державу як головну інституцію, що несе відповідальність та обов’язок вирішення цих проблем. Принцип конкуренції між суспільними верствами заперечувався, держава та поєднані з нею корпоративно-професійні об’єднання були тими органами, які мали забезпечувати соціальну злагоду в суспільстві.

Найочевидніше розходження в програмах стосувалося принципів керівництва самою організацією. Програма 1939 p., яка ухвалювалась за умов явного загострення суперечностей між еміграційним Проводом і “крайовиками” змусила перших щукати шляхів формальної легітимізації позицій наступника Є. Ко\20\новальця. Очевидно з цією метою принцип вождізму був доведений до абсолюту. Голова Проводу Українських Націоналістів проголошувався також і “Вождем Нації”. Відповідальність за свої дії він мав нести “перед Богом, Нацією і власним сумлінням”. Лише він мав право скликати Великий Збір ОУН, призначати членів Проводу, легітимізував рішення Великих Зборів ²⁶. Усе це, як вже згадувалося, було не лише даниною часові чи авторитарними амбіціями авторів внутрішнього устрою ОУН, а й очевидним намаганням протиставити формальний авторитет вождя амбіціям молодшого загалу ОУН “з краю”. Зауважимо, що А. Мельник за своїм вихованням та стилем явно не підходив на таку роль і згадані вождівські настанови фактично залишилися деклараціями.

Цікаво, що у “бандерівської” частини ОУН питання про керівництво організацією було задекларовано в більш демократичному ключі — безумовно, значну роль тут відіграло бажання протиставити свою версію “мельниківцям”: влада провідника організації (досить велика) мала узгоджуватися з колегіальними органами — Проводом і Великою Радою ²⁷. Як показали подальші події, це не стало на перешкоді фактичному культивуванню персони вождя, С. Бандери і реальному запровадженню принципу вождізму.

Отже, на кінець 1930-х років загальний світоглядно-ідеологічний портрет українського націоналістичного руху, представленого ОУН, мав досить завершений вигляд. Український радикальний націоналізм мав виразні риси тоталітарного, антидемократичного і антикомуністичного революційного руху, в основу якого було покладено культ дії, войовничий ідеалізм та волюнтаризм, примат національного над вселюдським. Націю було представлено як найорганічнішу, найприроднішу форму організації людства. Інтереси нації переважали над інтересами індивіда.

Соціальна і політична програма руху складалися з елементів державного синдикалізму, етатизму, ідей надкласової солідарності і примату інтересів нації над \21\ інтересами особистості, принципів соціальної справедливості. Політичний елітаризм поєднувався з соціальним егалітаризмом. Особливий наголос на ролі селянства як основи української нації (більше помітний у програмі 1939 р.) свідчить про наявність потужних народницьких елементів в ідеології ОУН. Соціально-економічний блок програмних настанов ОУН залишався найменш виробленим і опрацьованим, власне цим питанням приділялося найменше уваги, але він містив суміш соціалістичних, соціал-демократичних і народницьких ідей, яка мала убезпечити принцип надкласової побудови української нації.

Деякі риси ідеології ОУН та певні елементи політичної практики цієї організації дали підстави опонентам руху і багатьом дослідникам поставити його в один ряд з його сучасниками — італійським фашизмом та німецьким націонал-соціалізмом. Спробуємо з’ясувати деякі аспекти цієї проблеми.

 

 

 

 

 

 

 

 

ОУН, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм

 

Одним з найбільш заплутаних питань, довкола якого накопичується чи не найбільше суперечностей, ідеологізованих стереотипів та непорозумінь є стосунок українського радикального націоналізму, репрезентованого ОУН, до італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму (останній також нерідко визначають ідеологічно усталеним але історично некоректним терміном “фашизм”). Ідеологічна традиція характеризувати ОУН як фашистський рух та ідеологію і в такий спосіб ставити їх “на одну полицю” сягає кінця 1920-х — початку 1930-х років, коли політичні противники та конкуренти ОУН в еміграції та на Західній Україні використовували термін “фашизм” стосовно ОУН як кліше в політичній риториці. Публіцисти УНДО характеризували ОУН як партію “фашистівського покрою”. У радянській пресі ще у першій половині 1920-х років термін “фашизм” уживався як \22\ додаток для плямування “українського буржуазного націоналізму”, згодом словосполучення “український фашизм” застосовувалося передусім до ОУН, хоча у 1933 р. до лав “українських фашистів” зараховували і “націонал-ухильників” з КП(б)У.

Організатори та ідеологи ОУН самі сприяли підживленню аналогій та ототожнень очевидним прагненням знаходити паралелі між двома рухами і навіть прагненням копіювати та запозичувати елементи політичних і соціально-економічних програм італійського фашизму. Євген Онацький писав ще до створення організації, що “італійський фашизм має те спільне з українським націоналізмом, що він теж є перш за все яскраво висловленим націоналізмом. /…/ Певно, що молодий український націоналізм дещо перейняв вже від італійського фашизму і це перш за все визнання потреби залізної ієрархічної організації та підпорядкування всіх приватних, партійних і клясових інтересів інтересам батьківщини”. Щоправда, Онацький вважав ці запозичення формальними, підкреслюючи базову відмінність між італійським фашизмом та українським націоналізмом: перший був ідеологією та рухом державної нації, другий — бездержавної ²⁸. На відміну від загалом позитивного і часом захопленого ставлення до італійського фашизму, позиції Є. Онацького щодо німецького націонал-соціалізму були досить критичними ²⁹.

Микола Сціборський також підкреслював відмінності руху, представленого ОУН, від італійського фашизму, але при цьому явно запозичував (і не він один серед ідеологів ОУН) елементи так званого “корпоративізму” у своїй концепції організації державного життя в рамках “націократії”. Вже у перших програмних документах ОУН (постановах Конгресу ОУН 1929 р.) містилися елементи, які споріднювали політичний образ майбутньої держави з фашистським варіантом корпоративної системи, передусім йдеться про ідею створення ієрархічної системи представництва соціальних та професійних груп під суцільним \23\патронатом і контролем держави для забезпечення єдності нації. (Утім, ця ідея не була інтелектуальною власністю саме італійського фашизму. Корпоративізм сповідували й інші течії, і не лише націоналістичні). Зауважимо, що М. Сціборський, так само, як і Є. Онацький досить критично ставилися до ідеології націонал-соціалізму ³⁰.

Зрештою, з арсеналу італійського фашизму запозичувались формальні символи, а одна з організацій-передвісників ОУН, яка злилася з Легією Українських Націоналістів, мала назву “Союз українських фашистів” (1924).

Приводом як для згаданих формальних аналогій так і для відвертого ідеологічного плямування ОУН ярликами “фашистів” чи “нацистів” стали періодичні спроби діячів ОУН налагодити політичну взаємодію з фашистським урядом Італії (плани переконати Муссоліні ініціювати передачу мандату Ліги Націй на Східну Галичину Італії), спорадичні контакти ОУН з діячами фашистської та нацистської партій, співпраця ОУН з абвером напередодні Другої світової війни, та короткочасна співпраця з німецькою окупаційною владою в Україні на початку 1940-х років.

Партійні ідеологи і публіцисти ОУН, визнаючи наявність аналогій і подібність власної ідеології та руху з окремими елементами італійського фашизму, звертали увагу і на розбіжності — про це вже йшлося. Згодом, після Другої світової війни, коли почалися спроби історичної оцінки діяльності ОУН, до проблеми повернулися знов-таки в контексті ідеологічної суперечки з політичними суперниками.

Петро Мірчук, визнавав, що “серед українських націоналістів “італійський фашизм як антикомуністичний рух, викликав симпатію, а як новий соціально-політичний та економічний рух — зацікавлення. Проте, — зауважував він далі, — вони вважали його витвором чужого духа, непридатним для прищеплювання на український ґрунт” ³¹. За П. Мірчуком, ідеологія ОУН опиралась на “тисячолітню державницьку тра\24\дицію українського народу” і виникла на основі організацій, які існували тоді, коли фашизм “був лише в пеленках і ніхто з українців ним не цікавився”. Той самий аргумент щодо “права першості” П. Мірчук висував стосовно німецького націонал-соціалізму: ОУН утворилася до приходу нацистів до влади, отже, не могла наслідувати їх ані в ідеології, ані в програмах ³².

Зиновій Книш у праці присвяченій становленню ОУН, навіть не звертається до цієї теми. До нього інший представник “мельниківців”, В. Марганець, стверджував, що “ОУН ані наслідувала, ані не прийняла чи конкретизувала, ані пропагувала чи хоч би тільки популяризувала ідеологію італійського фашизму”, також наголошуючи на тому, що український націоналізм був продуктом внутрішнього розвитку ³³.

Р. Кричевський (Роман Ільницький), інтерпретуючи тему з позицій “двійкарів”, писав, що націоналістичні рухи в Європі, що перейняли “метод” російського більшовизму, “стали для нас готовим дороговказом та заохотою. Маю на думці італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. І хоч деякі змістові елементи фашизму і націонал-соціалізму були завжди чужі ОУН (як, напр., ідея корпоративної держави, расизм, антисемітизм, і т. ін.), то все-таки за безспірне приймалося загальне спрямування, аналогічна організаційна форма та тактика” ³⁴ Зауважимо, що всі партійні публіцисти ОУН, незалежно від фракційних уподобань, заперечували саме ідеологічну подібність з фашизмом і нацизмом аж до заперечення загальновідомих фактів, зокрема, того, що і елементи расизму, і антисемітизм, і корпоративізм були притаманні ідеологічним конструкціям ОУН, передусім у другій половині 1930-х років.

Звернімося до наукових інтерпретацій. Професор університету Вісконсін-Медісон (США) Стенлі Дж. Пейн, автор фундаментальної праці про фашизм, характеризує ОУН 1930-х років як право радикальний терористичний рух, який дедалі більше підпадав під \25\ вплив націонал-соціалізму ³⁵. При цьому йдеться не стільки про ідеологічну спорідненість, скільки про політичні та організаційні контакти. Якихось подальших коментарів про вплив націонал-соціалізму на ОУН Дж. Пейн не подає, оскільки ОУН згадується у нього побіжно, у загальному контексті.

Олександр Мотиль визнає наявність цілого набору рис, які уподібнюють світоглядні основи ОУН та італійського фашизму: держава і нація як найвищі цінності (чи є тут якісь відмінності від “класичного” націоналізму?), визнання вічного конфлікту як суті життя, пропаганда мілітаризму, визнання волі та віри рушійними силами історії, культ дії як засобу вирішення всіх проблем, погляд на націю як на живий організм, а на окрему особистість та суспільний клас як на органічні складові нації, абсолютне заперечення марксизму та комунізму, відданість ідеї капіталізму з елементами державного регулювання, визнання вищості єдності нації над соціальними суперечностями і відповідно — прагнення регулювати соціальні конфлікти, будувати авторитарну, ієрархічно побудовану, корпоративну державу та суспільну структуру з тоталітарною національною ідеологією і тоталітарною політичною елітою ³⁶. Дослідник не пояснює, якого саме періоду існування ОУН стосуються ці характеристики — з теми його дослідження зрозуміло, що йдеться про 1920-ті роки, і очевидно, про 30-ті.

Іван Лисяк-Рудницький зауважував, що за наявності “найближчих родичів українського націоналізму (йдеться про ОУН. — Г.К.) слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі, як скорше серед партій цього типу в аграрних економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці польський ОНР (Oboz Narodowo-Radykalny) тощо” ³⁷. На жаль, канадський вчений не дав подальших пояснень цієї тези яка є продуктивною, хоча й потребує подальшого детального порівняльного дослідження і уточнень (наприклад, чи варто італійців 1920-х років виво\26\дити з ряду аграрних, економічно відсталих народів). Утім, і без цього зрозуміло, що йдеться про відмінні соціально-економічні, культурні, внутрішньополітичні контексти, в яких розвивалася ОУН та згадані І. Лисяком-Рудницьким рухи і фашизм та нацизм.

Разом з тим І.Лисяк-Рудницький твердив, що “український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків” ³⁸ — це де в чому нагадує одну з основних тез партійних публіцистів ОУН .

Сучасний український дослідник А. Кентій вважає, що фашистські ідеї вплинули на теорію, ідеологію і практику українського націоналізму, але ці рухи не можна ототожнювати. Як аргумент він повторює тезу публіцистів ОУН про внутрішню обумовленість виникнення ідеології ОУН потребами “об’єднати розпорошені сили української провідної верстви з метою продовження боротьби за відновлення української державності з усіма окупантами українських земель” ³⁹

В ідеології, світогляді та політичній практиці ОУН кінця 1920-х і особливо другої половини 30-х — початку 1940-х років, безумовно, був присутній цілий ряд елементів, які споріднювали цю організацію з радикальними, тоталітарними рухами та режимами, зокрема з італійським фашизмом і націонал-соціалізмом.

Згадана епоха взагалі була періодом всесвітнього піднесення тоталітарних течій, політичного екстремізму та кризи демократичних інститутів, і ОУН як організація з певними завданнями та місією не могла не відчути цих впливів. Значною мірою спільними були інтелектуальні джерела, до яких зверталися ідеологи ОУН, італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму. Почуття національного приниження і прагнення реваншу також можна вважати соціально-психологічними чинниками, які споріднювали український радикальний націоналізм із німецьким націонал-соціалізмом. \27\

Очевидно, визнаючи спільними чи подібними певні риси ідеологій та політичних програм, не можна робити це приводом для ототожнення рухів. Те, що фашистська Італія 1924 р. визнала Радянський Союз і ці дві держави утримували відносно непогані стосунки до 1935 p., що ідеологи більшовизму вважали італійських фашистів та німецьких націонал-соціалістів наслідувачами “політичної культури більшовиків” ⁴⁰, що СРСР та нацистська Німеччина плідно співпрацювали у економічній, військовій та політичній сферах не стали підставами для того, щоб на рівні дефініцій ототожнювати варіанти тоталітаризму пов’язані з іменами Сталіна, Гітлера та Муссоліні.

Це ж стосується й ідеологій. Навіть протилежні ідеології запозичують базові елементи одна в одної, не кажучи вже про ті, що формуються на певних спільних світоглядних засадах — однак це не може бути як підставою для ототожнення марксизму з націоналізмом, націоналізму з консерватизмом чи лібералізмом, принаймні в рамках серйозного політологічного чи історичного дослідження.

Специфічне ототожнення тогочасної ОУН з італійським фашизмом та німецьким націонал-соціалізмом було або ситуативним, або слугувало тоді і тривалий час залишалося знаряддям ідеологічної та політичної боротьби, було засобом плямування політичних противників. Якщо брати до уваги певний набір зовнішніх і функціональних ознак у певний період існування організації (наприклад, культ вождя, прагнення монопартійної диктатури, побудова чіткої партійної ієрархії, культ дії, надання ідеології рис релігійного світогляду тощо) то з неменшим успіхом можна ототожнювати ОУН, наприклад, з ідеологією та практикою радянського тоталітаризму 1930-х років чи з фундаменталістськими релігійними течіями.

Визнаючи очевидний факт, що ОУН мала багато спільного з італійським фашизмом та німецьким націонал-соціалізмом в світогляді, ідеології і часом політичній практиці, ОУН не можна зараховувати ані до\28\ фашизму, ані до націонал-соціалізму (які, зрештою, були самостійними історичними явищами), ототожнювати їх. Цікавою є пропозиція українського дослідника Олександра Зайцева, який вважає, що “фашизм (включно з нацизмом) та український інтеґральний націоналізм (поряд з іншими аналогічними рухами недержавних націй) належали до відмінних типів одного суспільного феномену, який умовно можна назвати тоталітарним націоналізмом” ⁴¹ Застереження може викликати хіба що термін “тоталітарний”, який радше стосується певної державної політики, ніж діяльності бездержавної політичної групи.

Порівняння та аналогії варто використовувати для зрозуміння специфіки і місця ОУН в політичній історії України чи Європи, відмовляючись від звичної, але непродуктивної практики застосування ідеологічних кліше, до того ж досить задавнених, в сучасних чи то наукових чи то політичних дискусіях.

 

 

 

 

 

 

 

 

Друга світова війна: ревізія ідеології

 

Серед різноманітних наслідків розколу ОУН 1939-1941 pp. одним з найбільш очевидних став розрив у темпах ідеологічної еволюції двох відгалужень руху. Якщо “мельниківці” за часи війни фактично не змінили своїх ідеологічно-програмних настанов (можливо, це не було для них важливим з огляду на їхню тактику дій в умовах окупаційного режиму), а після війни цей процес розтягнувся на десятиліття, то “бандерівська” фракція виявила значно більше динамізму у цій сфері (зрозуміло, це стосується тієї частини “бандерівців”, які були здатні на такий динамізм

Визначальним для зміни ряду принципових політико-програмних та ідеологічних настанов став III Надзвичайний збір ОУН (21-25 серпня 1943 p.). Як свідчить його учасник, Мирослав Прокоп, ініціаторами нововведень в програмі ОУН стали або представники східноукраїнських земель, або провідні члени організації, яким довелося там працювати у підпіллі в перші \29\ роки війни, або ті делегати, які брали участь у розробці політичної платформи УПА ⁴² — отже, це були люди, які мали нагоду на практиці з’ясувати чинність націоналістичного ідеалу та відповідність попередніх програмних настанов життю і практичним завданням в реальних, досить жорстких умовах.

Основні світоглядні постулати (теза про органічність нації, про вищість інтересів нації, про ідеал самостійної соборної держави) залишилися незмінними. Найбільш показовою була зміна акценту в принципі національного колективізму: в ідеологічній преамбулі йшлося про те, що ідеалом нового суспільства є знищення всіх форм класової експлуатації, побудова всенародної держави та “вільна людина” ⁴³, яка є вільною лише через її сприяння загальному суспільному інтересові.

Показовою була і спроба приділити значно більшу увагу економічним і соціальним проблемам: при тому, що підхід до їх розв’язання з огляду на час і обставини залишався досить схематичним. Утім і цього достатньо, щоб помітити, що до програми увійшла класична схема соціал-демократичного зразка, за якою держава має утримувати за собою стратегічно важливі сектори економіки і соціальної сфери, не допускаючи різкої майнової диференціації та свавілля бюрократії. Поза цими межами економічне життя та організація суспільства мали розбудовуватися на базі демократичних інститутів ⁴⁴.

Наступні роки і подальший досвід підпільної боротьби на українських землях лише підсилили тенденцію до розширення світоглядних орієнтирів та відмови від претензій на домінування у політичному житті. її наявність підтверджується як доповненнями, що їх було внесено в програму 1950 p., так і загальною спрямованістю оунівської публіцистики в Україні наприкінці 1940-х — поч. 50-х років ⁴⁵ (йдеться передусім про доробок О. Дяківа-Горнового та П. Полтави). Доповнення 1950 р. містили ряд формулювань цілком демократичного змісту, особливо в частині політичних сво\30\бод (О. Мотиль дійшов висновку, що у цей час “Націоналісти розвернулися проти ідеологічних догматів 1920-х і 1930-х років і загалом перейшли на соціал-демократичні позиції, подібні до тих, які вони відкидали у 1920-рі” ⁴⁶. Зрозуміло, тут йдеться лише про певну частину націоналістичного руху). Найпоказовішим пунктом доповнень були пасажі про свободу політичних і громадських організацій ⁴⁷.

Можна спробувати узагальнити різні версії різних авторів щодо причин “зміни курсу” ОУН (р).). Серед факторів, що спричинили цю ревізію, більшість дослідників і самі учасники руху називають головні — зустріч з радянською дійсністю на Західній Україні у 1939-41 pp. і безпосереднє знайомство з наслідками цієї дійсності у “великій Україні” у 1941-43 pp. Практичний досвід учасників похідних груп ОУН, збагачення їхнього політичного багажу інтенсивними контактами з активними діячами з “материкової України” спонукали до перегляду деяких базових ідеологічних і практично-політичних принципів. Варто зауважити, що цей досвід став здобутком тієї частини загалу ОУН, яка була здатна до критичного переосмислення. Цікаве спостереження з цього приводу подав О. Мотиль: “бандерівці були ті молоді люди, що захоплювалися ідеєю і чином так, що питання ідеологічні та політичні (поза визнанням примату української державності) вони просто ігнорували. /…/ для цих ідейно-політичних “новиків” зустріч із “Сходом”, де людей як раз такі питання цікавили, була великим шоком, що змусив їх не тільки переоцінити власний світогляд і визнати важливість соціяльного питання, але й зрозуміти, що самого гасла здобуття Української соборної самостійної держави не вистачає, щоб притягнути “східняка”, що в ньому мусить бути ще якийсь соціяльний, а ще краще — демократичний зміст /…/ крайовики могли створити зовсім відмінну від тієї, що панувала у 1930-их pp., ідеологічну систему саме тому, що вони вперше мусили під час війни взятися за опрацювання ідеології. Давніші теоретики (мельни\31\ківці) подібної світоглядової кризи не мусили пережити, бо вже мали вироблену ідеологію…” ⁴⁸

Не менш важливим чинником можна вважати загальну зміну у співвідношенні сил у світовій війні. На цей час німці вже зазнали поразки під Сталінградом, перспектива повернення радянської влади на українські землі була реальністю — “першою ластівкою” став рейд партизанського об’єднання С. Ковпака ⁴⁹. Ця загроза спонукала до розширення бази руху, передусім, збройного — що вимагало залучення потенційних союзників (епізод з опануванням “Поліської Січи” Т. Бульби-Боровця був досить показовим у цьому сенсі).

Зрештою, дотримання тоталітаристської риторики зразка 1930-х років при одночасному протиставленні себе імперіалізмові чи то німецькому чи то радянському явно не збігалося і з таким перспективним завданням, як майбутня репрезентація себе в очах тих сил, які мали перспективу стати суперником СРСР, і які також на цей час вже переходили в категорію переможних сил.

Отже, можна припустити, що спочатку “зміна курсу” та ревізія ідеологічного словника була тактичним кроком, принаймні для частини діючого керівництва ОУН (р) однак згодом логіка подій та подальший досвід збройної боротьби і творення національного фронту різних політичних сил у вигляді Української Головної Визвольної Ради (1944) з претензіями на створення репрезентативної самостійної політичної сили вимагали не лише дотримання загальнодемократичної риторики, а й подальшого, детальнішого перегляду світоглядних засад руху. Цей процес набув рис виразної зміни світоглядних орієнтирів, про що, власне, свідчить полеміка між “крайовими” публіцистами і Д. Донцовим, про яку йшлося раніше. Відхід від радикально-націоналістичної ортодоксії зразка 1930-х років, що розпочався як вимушена ревізія політичної тактики, досить швидко перейшов у світоглядну площину, бо не можна було перейти до реальних практичних дій по \32\ створенню спільного національного фронту в умовах, що швидко змінювалися, в умовах, коли реальним чи потенційним тереном діяльності ОУН були не еміграційні групи чи окремий специфічний регіон, а значно більша територія і значно ширше коло сил, як всередині цієї території так і поза її межами.

Як бачимо, цей процес був зумовлений не лише суб’єктивними міркуваннями інтелектуальної верхівки ОУН (р), а й об’єктивною логікою подій. Коли у нього втрутилися діячі, які не відчували цієї логіки, в організації трапився конфлікт, який призвів до другого розколу.

 

 

 

 

 

 

 

 

Другий розкіл ОУН: “двійкарі”

 

Навесні 1945 р. у Відні відбулася зустріч уповноважених Проводу ОУН в Україні (Василя Охримовича, Мирослава Прокопа, Дарії Ребет та Миколи Лебедя — які на завдання Проводу перейшли на Захід) зі Степаном Бандерою, Степаном Ленкавським та Ярославом Стецько — було створено Закордонний Центр ОУН (бандерівців). У січні-лютому 1945 р. Закордонний Центр ОУН скликав конференцію керівних кадрів організації у Мюнхені, на якій відбулися перші ширші дискусії щодо ідеологічно-програмних питань і було оголошено створення Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Вже тоді досить чітко проявилися дві тенденції у трактуванні подальшої ідеологічної еволюції ОУН (б): С. Бандера та його прихильники вважали постанови III Надзвичайного Збору ОУН (з уточненнями конференції ОУН червня 1950 р.) чинними, але наполягали на тому, що програмні поступки на користь демократії та світоглядного плюралізму, зроблені під час війни, були передусім тактичним кроком, який не стосується базових принципів націоналізму. Їхні опоненти, які зосереджувалися у Закордонному Представництві УГВР, заперечували такий підхід, наполягаючи на тому, що демократія західного зразка та світоглядний плюралізм стали і мають бути засадничими \33\ елементами ідеології ОУН.

Ці ідейні розбіжності загострилися і внаслідок певних особистих якостей учасників дискусії. С. Бандера, який упродовж усієї війни перебував або під домашнім арештом, або у концентраційному таборі як цінний заручник, фактично опинився поза активною діяльністю організації і його бачення ситуації в Україні та підхід до світоглядно-ідеологічних проблем ґрунтувався на попередньому політичному досвіді (це ж стосується його найближчих соратників, зокрема Я. Стецька). Вважаючи програмні корективи 1943 р. суто тактичним кроком, він явно демонстрував своє небажання брати до уваги практичний досвід, що був набутий без його безпосередньої участі, і перебирав на себе роль ідеологічного деміурга. Його опонентів дратувало таке ставлення до справи, оскільки авторитет С. Бандери довоєнних часів вже не тяжів над ними. Ситуація до певної міри була повторенням тієї, що призвела до першого розколу ОУН, але цього разу вже С. Бандера опинився в ролі ортодокса, який втратив зв’язок з реальною ситуацією і є об’єктом критики “крайовиків”.

Упродовж 1946-48 pp. в організаційних осередках ЗЧ ОУН відбувалася дискусія з цих питань, однак внаслідок особливостей внутрішньої структури організації вона обмежувалася найнижчими організаційними клітинами, так званими “п’ятками” — обговорення не виходило поза коло п’яти осіб — ці групи не контактували між собою. Це дало можливість С. Бандері та його прихильникам, які виявилися досить вправними у формуванні цього специфічного різновиду громадської думки, привернути більшість загалу на свій бік. Зі свого боку його опоненти не спромоглися переконливо довести свої позиції до рядових членів організації, намагаючись вирішити проблему передусім “на верхах”.

У постановах Першої конференції ЗЧ ОУН (вересень 1947 p.), які в ідеологічному змісті мало відрізнялися від рішень вищих органів ОУН воєнної доби, міс\34\тилися “організаційно-політичні” настанови, які давали С. Бандері великі шанси проти його опонентів (очевидно, останні розраховували, що ці пункти будуть зброєю в їхніх руках, але вони явно недооцінили організаційних талантів свого візаві). “Новий етап, — йшлося в постановах, — має відзначитися інтензивною внутрішньою роботою, упорядкуванням всіх внутрішніх справ, уведенням і устабілізуванням чіткої твердої внутрішньої системи … скріпленням дисципліни, контрольності та високоякісних членських прикмет кадрів”. В цьому процесі найбільшу увагу планувалося приділити “ідейно-політичному підйомові, устійненню чіткої лінії в усіх питаннях, політичному вишколові та ідейно-політичній одностайності й здисциплінуванню членів…” ⁵⁰ Як показали подальші події, С. Бандера та його соратники дуже добре дали собі раду у “скріпленні дисципліни”: через рік більша частина осередків ЗЧ ОУН була на їхньому боці.

У серпні 1948 р. відбулася Друга (надзвичайна) конференція ОУН, головним завданням якої було вирішення найбільш нагальних проблем ідеологічного, політичного та організаційного характеру — саме так було сформульоване її завдання — і саме це свідчило, наскільки гострими були ідеологічні суперечності всередині організації.

Конференція, на якій унаслідок згаданих причин домінували прихильники С. Бандери, закликала “тих поодиноких членів Організації, в яких проявилися ідейно-політичні і організаційні хитання, зревідувати своє становище та вернутися на правильні позиції…” ⁵¹ Особливий наголос було зроблено на тому, що в рамках ОУН в період “революційно-визвольної боротьби” дозволяється “… тільки одна політична лінія, одне становище в кожній справі, встановлене компетентною для того організаційною установою, репрезентоване і подаване до виконання Проводом” ⁵². Таким чином, опоненти С. Бандери (на конференції були присутні о. Іван Гриньох, Лев і Дарія Ребети, Володимир Стахів і Євген Стахів, Василь Охримович, \35\Зенон Марцюк, Іван Бутковський, Роман Ільницький) ⁵³ опинилися у фізичній меншості і в ізоляції: провід ОУН в Україні, на авторитет якого вони могли посилатися, отримував інформацію про те, що відбувається на еміграції нерегулярно і з запізненням. В еміграційних осередках ОУН, які у цей час поповнювалися здебільшого людьми, не надто обізнаними в ідеологічних нюансах, авторитет С. Бандери як символу “бандерівської” ОУН був беззаперечним.

Представникам “опозиції” запропонували скласти мандати представників ОУН в Закордонному Представництві УГВР: вимогу було прийнято за умови, що третейським суддею в конфлікті виступить Провід ОУН в Україні, очолюваний Романом Шухевичем. Восени того ж року, намагаючись вирішити проблему технічно, Провід ЗЧ ОУН виключив “опозиціонерів” з організації ⁵⁴. Про перебіг конфлікту було повідомлено Провід ОУН в Україні.

У вересні 1949 р. противники С. Бандери скликали Ширшу нараду членів ОУН за кордоном (43 учасники, серед них — всі члени Головної Ради і Проводу ОУН, обрані на III Надзвичайному зборі ОУН 1943 p., яких було відряджено за кордон). Нарада підтвердила чинність постанов III Надзвичайного Збору 1943 р. і оприлюднила ряд тез, які, власне і викликали заперечення “ортодоксів” на чолі зі С. Бандерою. Зокрема, “ревізіоністи” наголосили на принципі ідеологічного плюралізму в рамках базового принципу незалежності України: “ОУН розцінює як позитивне явище співпрацю визнавців ріжних світоглядів якщо вони визнають в боротьбі за українську державу та в державному будівництві пріоритет національного принципу в політичному і соціальному ладі і стоять беззастережно на становищі української державної самостійності” ⁵⁵.

Учасники наради заперечили право ОУН на монополію в політичному житті (хоча і констатували її як природній факт) і фактично закликали до співпраці “існуючі українські політичні середовища” самостій\36\ницького спрямування. Безпосередньо дискутуючи з “ортодоксами” “ревізіоністи” наголосили на тому, що ідеологічні і практично-політичні зрушення воєнного періоду були “не тактичним засобом і політичним маневром для осягнення своїх вужчих цілей, а новою концепцією та новою структурою національно-визвольної боротьби українського народу” ⁵⁶ У липні 1950 р. вони звинуватили Провід ЗЧ ОУН у спотворенні справжнього ідеологічного обличчя організації, посилаючись на культивування ним ідеологічної виключності, догматичності і нетолерантності, ворожого ставлення до демократії, прагнення монополізувати українську визвольну справу, відновити орденський характер організації ⁵⁷.

Влітку 1950 р. з України надійшли документи Проводу ОУН в Україні (датовані жовтнем 1949 р.) за підписом Р. Шухевича, які мали розцінюватися як кінцеве слово у конфлікті. Провід ОУН в Україні не визнав виключення “опозиціонерів” з ОУН і підтвердив їхні мандати своїх представників у ЗП УГВР. Вони мали підпорядковуватися безпосередньо Проводові ОУН в Україні. Чотирьом представникам “опозиції” та трьом представникам ЗЧ ОУН пропонувалося створити Закордонний Центр ОУН, який мав стати керівним органом ЗЧ ОУН ⁵⁸. Серед цих документів були і вже згадані “Уточнення і доповнення”, які ще раз підтверджували повну легітимність постанов 1943 р.

Обидві сторони визнали ці настанови легітимними, однак дискусія з ідеологічних питань не лише не припинилася, а й набула гостріших форм. С. Бандера та його прибічники, які згідно з рішенням Проводу ОУН в Україні залишалися у керівному колегіальному органі в меншості, не поспішали з практичним оформленням такого становища. Резолюція III Конференції ЗЧ ОУН (квітень 1951 р.)наголошувала на необхідності “піддати основній дискусії всі постанови прийняті ще в 1943 році в цілком інших політичних відносинах України і цілого світу” ⁵⁹ — йшлося передусім про блок соціальних питань, який \37\ традиційно був найслабшим місцем в політичних програмах організації. У такому варіанті С. Банд ера та його однодумці формально виступали з прогресивніших позицій, наполягаючи на ревізії застарілих настанов. Реально йшлося про ревізію в ортодоксальному дусі — це стало особливо очевидним з появою серії статей С. Бандери в “Українському самостійнику” (про зміст йтиметься далі, в розділі, присвяченому еволюції ОУН (б)).

Зрештою, конфлікт, у фокусі якого були не лише суто ідеологічні питання, а й проблема внутрішнього устрою ОУН, зокрема демократизації внутрішнього життя організації, дійшов до такої межі, що обидві сторони вислали своїх представників в Україну: 1951 р. від ЗЧ ОУН в Україну було відправлено Мирона Матвієйка, голову Служби Безпеки ЗЧ ОУН, від “опозиції” — Василя Охримовича. В. Охримович дістався до пункту призначення, отже його версія стану справ у ЗЧ ОУН була відома Проводові ОУН в Україні який очолював Василь Кук. (У квітні 1952 р. МГБ повідомляло про створення окремих, спеціально оснащених оперативних груп “з числа кращих досвідчених чекістів” для розшуку і ліквідації Проводу ОУН в Україні, серед членів якого названо і В. Охримовича. У жовтні того ж року його було схоплено. У квітні 1954 р. ЦК КПУ повідомив про його страту ⁶⁰). Щодо Мирона Матвієйка існують припущення, що він за сприяння подвійного агента британської спецслужби SIS Кіма Філбі ⁶¹ (який працював для радянської контр-розвідки) був схоплений радянськими органами безпеки, що скористалися отриманими від нього даними, щоб розпочати радіо-гру, спрямовану на поглиблення розколу в ЗЧ ОУН ⁶². У квітні 1952 р. МГБ повідомило, що з 19 парашутистів — “емісарів закордонних оунівських центрів”, скинутих в західних областях, було захоплено 18 осіб ⁶³. Правдоподібно, серед них був М. Матвієйко та його радист. Радіограми, які надходили нібито від М. Матвієйка, містили звороти, які визнавали \38\ С. Бандеру провідником ОУН, що, зрозуміло, підживлювало конфлікт.

Улітку (за іншими даними — у серпні) 1953 р. на адресу ЗП УГВР надійшла радіограма за підписом В. Кука, в якій йшлося про те, що С. Бандера відійшов від постанов III Збору ОУН 1943 p., що він ані формально, ані фактично не є провідником ОУН. Леву Ребетові, Зенону Матлі (представникам “опозиції”) та Степану Бандері пропонувалося очолити керівництво ЗЧ ОУН і реорганізувати їх “згідно з позиціями Проводу в Україні” ⁶⁴. 1953 р. ніхто не поставив під сумнів зміст радіограми. Майже через півстоліття з’ясувалося, що вона також була частиною радіо-гри МГБ ⁶⁵ — сам В. Кук заперечив її автентичність ⁶⁶. Ця версія виглядає цілком вірогідною, особливо з огляду на те, що це була пропозиція зібрати в одній групі людей, що вже були непримиренними політичними суперниками — наслідок неважко було або передбачити, або запрограмувати. Взагалі, автентичність тексту радіограми чи її авторство на той час не мали великого значення — суперечки увійшли в таку фазу, що компроміс міг бути лише тимчасовим.

Подальший перебіг подій засвідчив, що жодна сторона, незважаючи на формальні рухи в напрямку примирення та конструктивної співпраці, не була готовою на компроміс. Двохмісячні переговори закінчилися підписанням документу “План і деякі уточнення діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН (База дії Колегії Уповноважених). Колегія уповноважених, яка складалася зі С. Бандери. Л. Ребета та З. Матли тимчасово перебирала на себе функції Проводу ЗЧ ОУН. В ідеологічній частині “Плану…” йшлося про те, що ОУН стоїть на протимарксистських позиціях, що український націоналізм — це “національно-визвольний, всенародний, демократичний протитоталітарний рух” ⁶⁷. Визнавалася обопільна автономія ЗЧ ОУН та ЗП УГВР. Розподіл обов’язків між ними був зазначений у доволі туманній формі: “ЗП УГВР проводить внутрішню і зовнішню політику у характері керівного \39\ визвольного центру. ЗЧ ОУН проводить зовнішню й внутрішню політику в характері визвольно-політичної організації” ⁶⁸.

Ця остання спроба компромісу виявилася безперспективною. С. Бандера не дотримався правил “джентльменської угоди”, організував виключення прихильників компромісу із керівництва ЗЧ ОУН і висунув вимогу збільшення повноважень проводу ЗЧ ОУН у стосунках з Колегією Уповноважених. Л. Ребет та З. Матла відповіли виключенням С. Бандери з Колегії та закликом до членів ЗЧ ОУН не визнавати його повноважень. Конфлікт вкотре вийшов за межі нормальної дискусії і дедалі більше набував типових рис еміграційної чвари ⁶⁹. Зрештою, у лютому 1954 р. було створено нові керівні органи тієї частини ЗЧ ОУН, яку очолили Л. Ребет ⁷⁰ та З. Матла, а в грудні 1956 р. “двійкарі” провели конференцію, яка легітимізувала нову організацію — ОУН за кордоном (ОУН (з).

В подальшому ОУН(з) разом із ЗП УГВР, декларуючи відданість принципам III Надзвичайного Збору ОУН (1943 р.) стабільно дотримувалися націонал-демократичних принципів. ОУН (з) публічно виступала від імені ЗП УГВР. “Двійкарі” протягом 18 років видавали часопис “Український самостійник”, вони заснували видавництво “Пролог”, яке упродовж свого існування випустило понад 200 назв книжок, видавали журнал “Сучасність”, який упродовж трьох десятиліть був найцікавішим в інтелектуальному відношенні суспільно-політичним і літературно-художнім і науково-популярним виданням української діаспори. Починаючи з 1960-х років “двійкарі” виступали з беззастережною підтримкою інтелектуального нонконформізму в Радянській Україні.

 

 

 

 

 

 

 

ОУН (мельниківці): повоєнна еволюція

 

“Мельниківська” ОУН у післявоєнні роки виявила ознаки еволюції деяких політичних настанов до по\40\мірної демократизації в політичній програмі та більшої терпимості у стосунках з українськими партіями, залишаючись в базових ідеологічних питаннях на позиціях програми 1939 р. Це було викликано як політичним досвідом воєнних років, так і спробами ОУН(м) об’єднати довкола себе сили для боротьби із впливом ОУН(б), яка фактично перетворилася на найпотужнішу політичну організацію української еміграції, передусім серед “переміщених осіб” в зонах окупації західних союзників — за політичне домінування у цьому середовищі точилася досить жорстка боротьба.

ОУН(м) пішла на співпрацю з “урядом УНР в екзілі” Андрія Лівицького і за його підтримки створила у Мюнхені Координаційний Український Комітет, до якого увійшли прибічники “уряду УНР в екзілі”, представники соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, УНДО, соціалістів-радикалів, гетьманців та новоствореної Української революційно-демократичної партії. Це був досить радикальний крок порівняно з довоєнними принципами діяльності ОУН і її претензіями на монополію в політичному житті. В подальшому, із заснуванням Державного Центру “УНР в екзилі” “мельниківці” послідовно боронили ідею легітимності державної спадщини УНР, визнавши таким чином і легітимність відповідної ідейної традиції (1989 р. М. Плав’юк, Голова Проводу Українських Націоналістів, очолив Державний Центр, а 1992 р. передав його повноваження новообраному Президентові України Л. Кравчукові).

Основою консенсусу між згаданими політичними силами стали принципи, які значною мірою “редагували” ідеологічну орієнтацію довоєнної ОУН: політичне життя має базуватися на владі закону та християнській моралі; тоталітарні та авторитарні тенденції в українському політичному житті заперечуються; застосування морального і фізичного терору засуджується; в політичних дискусіях дотримуватися принципів чесної гри ⁷¹.\41\

При цьому ідея корпоративізму, адаптована в ідеологію ОУН у 1930-ті роки, залишалася в ідеологічних розробках ОУН (м) цілком актуальною. Осип Бойдуник, який після загибелі М. Сціборського став провідним ідеологом ОУН (м), висунув ідею “національного солідаризму” — своєрідної суміші станового егалітаризму, народництва та етатизму. Як зауважив канадський дослідник Мирослав Юркевич, “національний солідаризм” О. Бойдуника був реформульованим варіантом “націократії” М. Сціборського ⁷².

Утім, в інших сферах очевидним було “пом’якшення” деяких політичних гасел, зокрема тих, що стосувалися питання політичного устрою. У програмі ОУН, затвердженій на III Великому Зборі (серпень 1947) ще повторювалась теза про необхідність “сильної влади” на перехідний період від бездержавності до державності, однак вже заперечувалась ідея монопартійності та йшлося про те, що політичне життя “розвиватиметься лінією перемоги тієї чи іншої національно-політичної ідеї, яка свобідно приверне до себе переважну більшість громадян держави” ⁷³.

Безмежна влада вождя ОУН, декларована на II Великому зборі, скасовувалась — він мав звітувати перед з’їздом, який мав збиратися раз на три роки. Проголошувалась рівність громадян перед законом, незалежність судів, свобода преси, слова та віросповідання. Допускалася наявність політичної опозиції. У тезах ідеологічної конференції ОУН (червень-липень 1948) у розділі “Українська народовладна держава” йшлося про свободу людини та народовладдя як про найважливіші елементи “середовища зростання нації”, щоправда, при цьому наголошувалось на тому, що “ідея народовладництва є такою великою, що вимагає організації, яка гідна була б її нести” ⁷⁴ — питання про цього “носія”, зрозуміло, було зайвим — цей пасаж закінчувався висновком про необхідність самовдосконалення ОУН.

На думку канадського дослідника Мирослава Юркевича зрушення в ідеологічних настановах ОУН(м) \42\були спробами розвивати корпоративістську ідеологію без фашистських атрибутів (наголос на беззаперечній національній єдності залишався базовим елементом програми). З іншого боку, ці програмні зміни були не поступкою західному лібералізмові, а скоріше поверненням до консервативних політичних цінностей. Зрештою, пише Юркевич, настанови тогочасної ОУН(м) щодо організації суспільства не виходили за рамки світогляду до-індустріальних суспільств, мали народницький характер ⁷⁵. Ці твердження є цілком коректними, особливо у сфері соціального устрою і взаємин (наприклад, стала орієнтація на селянство як основу нації) але варто додати до них і те, що до програми 1947 р. було внесено пункти, які також можна вважати і демократичними і ліберальними (свобода сумління, друку, слова, політичної опозиції).

Програма ОУН (м) затверджена IV Великим Збором (серпень 1955 р.) повторювала базові світоглядні і політичні елементи попередніх програм (аж до текстуальних повторень) — лише з’являється згадка про українську державність 1917-1919 pp. як очевидний наслідок зближення з “урядом УНР в екзилі” ⁷⁶. Цікаво, що 1955 р. методом досягнення головної мети — створення української самостійної держави — ще визначалися національна революція і збройна боротьба. Так само не відбулося якісних змін у програмах У та VI Великих Зборів ОУН(м) ⁷⁷. Отже, ідеологічна еволюція ОУН(м) у перші два післявоєнних десятиліття була надзвичайно повільною. Відмовившись від найодіозніших настанов передвоєнного періоду (політичного тоталітаризму, конфронтації з іншими політичними партіями) ОУН (м) не наважувалась на зміну світоглядних орієнтирів. 1966 р. коментуючи доктринальне обличчя ОУН (м) І. Лисяк-Рудницький, не вдаючись до пояснень, зазначив, що ця організація виявляє “право-консервативні тенденції” ⁷⁸.

Помітні зміни в ідеологічних настановах ОУН(м) відбулися 1970 p., на VII Великому Зборі українських націоналістів. Уперше було визнано, що “в ідеологію \43\ українського націоналізму треба вносити зміни, яких вимагає саме життя та досвід революційно-політичної дії останніх десятиріч” ⁷⁹, що ця ідеологія не може існувати ізольовано від інших ідеологій сучасності. Де-факто визнавалося, що поняття “український націоналізм” виходить за партійні рамки — йшлося про єдність “визвольних ідей українського народу”, представлених не лише діячами ОУН, а й М. Грушевським. С. Петлюрою, М. Хвильовим та В. Симоненком ⁸⁰.

Нове гасло: “Україна — спільне добро всіх її громадян” трактувалося як запрошення до цієї боротьби всіх національних меншин України” ⁸¹. Одним з головних завдань українського націоналізму проголошувалась боротьба за “такий суспільний і державний лад, при якому кожна людська особистість, визволена від економічного, соціяльного і національного поневолення і упослідження — зможе розвиватися як суцільна і творча індивідуальність” ⁸². ОУН (м) проголошувала, що вона обстоює засади демократичного ладу, політичного плюралізму та правопорядку.

Важливим зрушенням було визнання ідеологічного плюралізму в рамках спільної боротьби різних політичних сил за самостійність України. “Щоб ця боротьба була успішною, — зазначалося в програмі, — в ній мусять брати участь усі сили українського народу, без уваги на їхні ідейно-програмові, політичні чи тактичні розходження” ⁸³. Варто уваги й те, що з програми змінилися пасажі про національну революцію — йшлося про те, що стратегія, тактика та методи боротьби мають змінюватися — сама ж національна революція визначалася як “не лише збройний, але й духовний процес, в якому повинні брати участь всі творчі сили українського народу, духовні і політичні” ⁸⁴. Підтверджувалась теза про те, що основним місцем цієї боротьби є Україна, українські політичні сили поза межами УРСР (яку “мельниківці” до речі не визнавали формою української державності) мали відігравати допоміжну роль.

Отже, на початку 1970-х років “мельниківська” \44\ ОУН перейшла на демократичні позиції, остаточно відмовившись від претензій на виключність націоналістичного руху у визвольній боротьбі. Залишаючи гасло органічності нації і націоналізму актуальним, ОУН (м) визнавала водночас відійшла від ідеї ірраціональності та абсолютизації ідеалізму в світоглядних настановах. Це був поважний крок до перетворення ОУН (м) на організацію націонал-демократичного типу. Фактично, подальша еволюція ОУН (м) відбувалася саме в цьому напрямку ⁸⁵.

У травні 1993 р. ОУН (м) провела XII Великий Збір — перший в Україні (м. Ірпень Київської обл.), який засвідчив, що організація, зберігаючи традиційну назву, остаточно перетворилася на громадську організацію націонал-демократичного характеру. У програмі, ухваленій Збором, наголошувалося на тому, що український націоналізм є засобом боротьби за універсальні права найширших верств, що це — демократичний рух, який не претендує на виключність та ідеологічну монополію ⁸⁶. З ідеологічних настанов початкового періоду існування ОУН залишився хіба що постулат органічності націоналізму, його укоріненості у “внутрішній природі і потребах нації” ⁸⁷.

Аналіз поточної ситуації в Україні, пропозиції щодо організації державної влади, розвитку економіки, забезпечення національної безпеки, гарантій соціальної політики та розвитку освіти, науки і культури — усі ці положення програми будувалися на принципах політичного плюралізму і демократії ⁸⁸. Фактично “мельниківська” ОУН, зберігаючи традиційну назву і й надалі заперечуючи принцип партійності для націоналізму (її зареєстровано в Україні як “громадську організацію”) перетворилася на партійне утворення націонал-демократичної орієнтації.

 

 

 

 

 

 

 

ОУН (бандерівці): нові часи, старі принципи

 

Післявоєнна ідеологічна еволюція “бандерівської” ОУН, особливо після відходу “двійкарів” являє собою\45\ разючий контраст з динамізмом і глибиною змін воєнного періоду. Аналізуючи причини застою в націоналістичному середовищі (і маючи на увазі не лише “бандерівців”) у 1971 р. І. Лисяк-Рудницький згадував у гостро полемічному тоні про “неподолану спадщину тоталітарного націоналізму”, про “філістерські та шкурницькі елементи, що на терені США звили собі кубло при асекураційно-допомогових товариствах та що разом з тоталітарно-націоналістичними групами творять так званий українсько-американський “естаблішмент” і всіляко намагаються придушити будь-які прояви вільної думки і дискусії в еміграційному середовищі ⁸⁹. Аналізуючи причини стагнації колись динамічного руху, він писав: “Кращі сили націоналістичного руху загинули в боротьбі на рідних землях. З тих, що пішли на еміґрацію, велика частина відійшла від активного політичного життя. Ще інші пережили ідейну еволюцію, що вивела їх поза межі традиційної націоналістичної ідеології. Це стосується в першу чергу мислячих елементів руху, що не могли примиритися з обскурантизмом вождів. /…/

Таким чином теперішні еміґраційні націоналістичні фракції являють собою тільки мізерні відпадки колишнього крайового руху, який, не зважаючи на трагічні його вади міг імпонувати енергією й ідейним напруженням” ⁹⁰. Ці характеристики, які несуть на собі явний відбиток персонального конфлікту їх автора зі згаданим середовищем, можна трактувати і в іншому ключі.

Фактично всі “фракції” або відгалуження ОУН опинилися в якісно новій ситуації: якщо не зважати на мінімальні за кількістю фрагментарні групи націоналістичного підпілля в Україні, які методично знищувалися радянською владою ⁹¹, рух повністю перейшов на становище еміграційного з усіма відповідними організаційними, моральними і політичними наслідками. До цього ОУН більшою або меншою мірою була фізично присутньою на етнічних українських землях, тепер першоджерело можливого ідео\46\логічного поступу було ізольоване. Як показали подальші події, “віртуальний” зв’язок з Україною, надходження інформації про події “в краю” не став підставою для перегляду якщо не базових постулатів, то принаймні питань тактики.

Єдиним полем результативної політичної діяльності стала українська діаспора, що в свою чергу спричинило перманентний конфлікт між “фракціями” ОУН, кожна з яких претендувала на більші чи менші впливи та іншими українськими політичними силами в еміграції. Спроби ОУН (б) (вдалі і не дуже) опанувати безпосередніми чи опосередкованими впливами цілу мережу економічних, політичних, молодіжних і культурницьких інституцій діаспори різноманітні діаспорні українські організації — від Союзу Українців Британії до Українського Конгресового Комітету Америки чи Українського Народного Союзу — окрема історія, яка заслуговує на окреме дослідження, так само як й історія творення “парасолькових” структур на зразок Антибільшовицького Блоку Народів (АБН).

На тлі цієї досить бурхливої, насиченої зовнішніми і залаштунковими подіями діяльності, найвиразнішим результатом якої стала виразна конфронтація ОУН (б) як з традиційними суперниками, так і з новими, передусім із інтелектуалами різних поколінь української еміграції ОУН (б) стала досить показовим зразком того, що можна було б назвати чи то ідеологічною стагнацією, чи то екстенсивним розвитком. Усі ідеологічні пошуки післявоєнного періоду звелися до просторих і розширених коментарів про сутність націоналістичного світогляду (в основі яких лежала публіцистична риторика зразка кінця 1920-х-30-х років).

Перемога над “ревізіоністами”, яка закінчилася відокремленням “двійкарів”, погано прислужилася ОУН (б) передусім тому, що організація по-перше, втратила найбільш потужний інтелектуальний ресурс, по-друге, будь-які дискусії, які виходили за ме\47\жі обговорення формальних загальників, припинилися — фактично трапилася ідеологічна герметизація. Ця ідеологічна герметизація супроводжувалась згаданою політикою “блискучої ізоляції” і конфронтації, прагненням довести унікальність і виключність організації як єдиного реального представника інтересів українського народу, єдиної революційної сили, здатної очолити боротьбу за незалежність.

Події, що відбувалися поза емігрантським світом і могли б вплинути на якісну еволюцію ідеологічних настанов (як у світовій політиці, так і в Україні — згадаємо хоча б шістдесятників і всю 20-річну епопею нового інтелектуального нонконформізму і політичного дисидентства) помітно не позначилися на них, передусім, на їхньому ідеологічному обличчі.

Аналіз резолютивних текстів усіх представницьких форумів ОУН (б) періоду після останнього розколу 1954 р. і фактично до кінця 1980-х засвідчує брак будь-яких світоглядно-ідеологічних зрушень, які хоча б віддалено нагадували еволюцію інших відгалужень націоналістичного руху. Після загибелі С. Бандери ⁹², головного оборонця ідеологічної ортодоксії, організація досить успішно пережила природну організаційну кризу, пов’язану з втратою харизматичного лідера, однак жодних спроб модернізувати її основи не було зроблено. Подальша глорифікація образу С. Бандери та політико-ідеологічна самоізоляція ОУН (б) виключали можливість змістовної ідеологічної еволюції.

Якщо порівняти матеріали IV (1968) та VII (1987) Великих Зборів ОУН (б) — неважко помітити, що за 20 років не змінилася ані інтелектуальна якість, ані зміст ідеологічних і політико-програмних побудов організації. Досить характерно, що на Великому Зборі 1987 р. програма 1968 р. згадувалась саме в контексті її неперевершеної актуальності ⁹³. Усі базові елементи стандартного радикального східноєвропейського націоналізму зразка кінця 1930-х років (абсолютизація органічності, природності нації, тяг\48\лості її існування, примат її інтересів над інтересами особистості, ідеалізм, культ землі і селянства, ставка на державницький патерналізм, пропаганда етнічної солідарності і заперечення розмаїття соціальних інтересів, проповідь соціальної гармонії, ксенофобія, претензії на надкласову репрезентативність націоналістичного руху, тощо) з невеликими варіаціями перекочовували з однієї редакції програми ОУН (б) до іншої.

Те ж стосується і питань стратегії і тактики в політичних програмах ОУН (б). В Україні змінювалися внутрішні умови, виростали нові покоління нонконформістів, змінювалися формі і методи опору режимові, відбувалися зміни в глобальній політиці (від “холодної війни” до “розрядки”, від протистояння систем наприкінці 1970-х — початку 80-х до потепління другої половини 80-х) а в програмних настановах ОУН (б) незмінно домінувала риторика про провідну роль ОУН не лише в діаспорі, а й в усьому українському національно-визвольному русі, про “революційний зрив” (щоправда в епоху горбачовської “перебудови” згадки про українську національну революцію перейшли з площини мілітаристської риторики у більш прагматичну площину масштабної пропагандистсько-ідеологічної роботи “…для підвищення національної свідомості і політичної виробленості українського народу у підготовці до збройної боротьби” ⁹⁴), про особливу місію українського націоналізму в боротьбі проти великодержавного імперіалізму тощо.

Не менш показовим прикладом ідеологічної ортодоксії в дусі класичного ксенофобського етнічного націоналізму може служити та частина ідеологічних конструкцій, яка стосувалася ставлення до російського народу. Якщо у 1943 — першій половині 1950-тих pp. в публікаціях діячів ОУН (б), присвячених питанням становища України і національно-визвольної боротьби російський народ або визнавався як один з поневолених більшовицьким (чи \49\ “московсько-більшовицьким”) режимом, то з часом дедалі виразнішою ставав відхід від цієї “ревізії” і русофобська риторика, ототожнення російського народу з комуністичним політичним режимом. У відозві IV Великого Збору ОУН (б) (весна 1968 р.) “До поневолених народів і їхніх еміграцій” було вміщено розділ “Російський народ — народ поневолювач” ⁹⁵. В програмових постановах Збору зазначалося, що “головним ворогом українського народу, як також і інших народів, є російський імперіалізм і шовінізм, носієм яких є не тільки кожночасна російська провідна верства, а й російський нарід…” ⁹⁶ Цікаво, що в постановах наступного, У Великого Збору (осінь 1974 р.) ця термінологія стала, так би мовити, “політично коректнішою” — національним поневолювачем України називалась Росія, російський імперіалізм, росіяни як етнічна група згадувалися хіба що як “колоністи-зайди” в Україні ⁹⁷. Утім, VI Великий Збір (осінь 1981 р.) висловився категорично: у пункті стратегічних постанов під назвою “Визначення ворога” зазначалося: “/…/ Ворогом є не лише даний режим, але передусім загарбницький нарід, який є носієм імперіалізму й захисником його. /…/ Носієм російського імперіалізму був і є російський нарід” ⁹⁸. В період горбачовської перебудови це гасло було підредаговане: йшлося не про весь російський народ, а про “російську державу і мільйони росіян, які виконують накази цієї держави”. Цікаво, що цей пасаж супроводжувався заочною дискусією з кимось, хто мабуть всередині самої ОУН (б) дотримувався інших поглядів: “У колах російської опозиції (дисиденти, правозахисники) були окремі голоси на користь державної незалежності неросійських народів, але без практичних позитивних наслідків, а радше обманливого характеру” ⁹⁹. Крім того, що ця тематична лінія є суто формальним свідченням дотримання принципів класичної етнофобії, загалом характерної для будь-якого радикального етнонаціоналізму, можна припустити, що вона також була\50\ проявом вже згаданої зворотної “донцовізації” ідеології ОУН (б).

Очевидно, що 1991 р. мав стати серйозним випробовуванням для ОУН (б) передусім з погляду співставлення ідеологічної ортодоксії з практикою. Певною мірою повторилася ситуація першої половини 1940-х років: з’явилася реальна можливість застосування політичних програм і світоглядних настанов не в уявленому, а в конкретному середовищі, коли реальність виявилася просто несумірною з ідеологічними мареннями. Важко сказати, наскільки складним став той переворот у свідомості, який довелося пережити тим, хто покладав сподівання на “революційний зрив”. Досить симптоматичним можна вважати те, що ОУН (б) повернулася в Україну не під власною назвою, а під прикриттям новоствореної організації — Конгресу Українських Націоналістів ¹⁰⁰ (КУН очолювала голова Проводу ОУН (б) нині покійна п. Слава Стецько) — поза різноманітними тактичними та ідеологічними міркуваннями, які, очевидно, було покладено в основу цього рішення, варто припустити, що ОУН (б) прагнула зберегти “революційну незайманість”, тоді як гасло КУН дозволяло адаптуватися в ідеологічному сенсі, не поступаючись вже доволі антикварними принципами.

Власне, так і сталося: ідеологічна платформа КУН зберегла ряд базових світоглядних положень ОУН (б): апологія світоглядного ідеалізму як заперечення матеріалізму, наголос на етнічному змісті поняття “нація”, абсолютизація тяглості і органічності її буття (знаменита метафора Т. Шевченка, адаптована свого часу в ідеологічну тезу про єдність “живих, мертвих і ненароджених поколінь”), наголос на морально-етичному компоненті служіння нації тощо ¹⁰¹. Де-факто, фундаментальні світоглядні основи ОУН (б) увійшли в програмні настанови КУН без змін.

Об’єктом редагування стали положення, що стосувалися конкретних політико-тактичних завдань. При збереженні формальної риторики про револю\51\ційну боротьбу ідеологи КУН висловлювалися за легальні форми діяльності (доволі традиційні) і питання про здобуття влади (як стратегічну мету) пов’язували з цілим комплексом стандартних легальних засобів, прийнятних в будь-якому демократичному суспільстві ¹⁰².

Спроби поєднати стандартні ідеологічні постулати класичного етнічного націоналізму (та й ще у досить антикварних формулюваннях та ідіомах) з практичною політикою в суспільстві, яке переживало і переживає багатовимірні трансформації практично у всіх сферах життя, трансформації, які збіглися з натиском глобалізації не мали шансів на успіх.

Сучасна вага КУН в політичному житті явно несумірна з претензіями на будь-яку помітну роль у “національному відродженні українського народу” ¹⁰³. Якщо спробувати окреслити сучасну ідеологічну орієнтацію КУН, можна було б віднести цю організацію до помірковано націоналістичних партій правоцентристського спрямування. Важко сказати, чи саме така мета ставилася авторами ідеї легалізації ОУН (б) в Україні під парасолькою КУН. Одне виглядає достатньо очевидним: успадкувавши ряд фундаментальних законсервованих ідеологічних постулатів, КУН успадкував і відповідну інерцію, яка неухильно призводить до стагнації, настільки характерної для ОУН (б) другої половини XX ст.

 

 

 

 

 

 

 

Замість висновків

 

Цілком зрозуміло, що давати будь-які висновки щодо ідеології ОУН, з наміром розставити “крапки над “і” було б у сучасних умовах марною справою. Йтиметься лише про певні узагальнення, в основі яких сучасний стан знання про діяльність ОУН.

Вихідне положення можна було б сформулювати так: Організація Українських Націоналістів є невід’ємною частиною української історії, і незалежно від політичних уподобань і поглядів її критиків чи \52\ апологетів посідає власне місце в цій історії. Ігнорувати чи заперечувати це місце, підносити чи абсолютизувати саму ОУН не має наукового сенсу і слід сподіватися, колись не матиме сенсу громадського.

Водночас, унаслідок певної суспільної знервованості довкола цієї проблеми, варто пам’ятати, що вона не перебуває у суто науковому полі. Та обставина, що для “оцінки діяльності ОУН-УПА” створено комісію під егідою законодавчого органу держави свідчить з одного боку про надмірну політизованість проблеми і неготовність суспільства до зваженої дискусії, з іншого — про наявність соціального замовлення, яке мають виконати фахові історики, що не може не вплинути на пізнавальну ситуацію. Останні, перебуваючи під впливом “реабілітаційного синдрому” чи під тиском настроїв певного сектору українського суспільства, подекуди вдаються до прихованої чи явної апології ОУН та УПА (зусилля тих, хто наважується на повторення примітивних пропагандистських стереотипів радянського зразка, не так помітні). Намагання подолати ідеологічні шаблони радянських часів іноді перетворюється або на реставрацію партійної історіографії ОУН, або на створення власних апологетичних шаблонів.

З іншого боку, спроби знайти “золоту середину” в інтерпретаціях історії ОУН та УПА призводять до того, що науковці, які прагнуть дотримуватися відстороненої позиції, опиняються під вогнем критики як прихильників націоналістичного руху, так і його непримиренних опонентів, критики, яка явно виходить за межі наукового дискурсу, є або упередженою та ідеологічно запрограмованою ¹⁰⁴.

ОУН у різних її іпостасях належала до тієї частини політичного спектру українського суспільства, яка абсолютною цінністю і метою свого існування вважала українську націю та українську державність. Тут є точка дотику з багатьма іншими ідеологіями і рухами, в яких це завдання, можливо в іншому політичному чи ціннісному контексті також було пріори\53\тетом. Відмінність від інших спрямувань українського націоналізму та інших ідеологій полягала у способі сприйняття дійсності та методах її перетворення. У цьому сенсі ОУН ідеологічно, принаймні на початках свого існування, належала до праворадикальних рухів, орієнтованих на творення держав з тоталітарним політичним устроєм. Упродовж більше як сімдесятьох років свого існування ОУН еволюціонувала в бік демократизації політичних принципів і частково — наближення до загальнолюдських цінностей, їхньої гармонізації з інтересами нації. Навіть те спрямування ОУН, яке найдовше дотримувалося принципів революційної ортодоксії, свого роду екстремальної політичної релігії зразка 1930-х років після перенесення діяльності в незалежну Україну мало переглянути деякі базові компоненти своїх світоглядних та ідеологічних конструкцій саме в дусі демократичних принципів.

Ідеологічні та світоглядні засади діяльності ОУН формувалися і змінювалися не в інтелектуальному вакуумі: в них абсорбовано як власний досвід національного руху XIX — XX ст., так й певну частину інтелектуально-політичного доробку європейської історії. ОУН не можна представляти як приклад аномальності власно української історії, ті аспекти ідеології і практики цього руху, які сприймаються як аномальні, можна знайти в історії усіх країн і націй — як тих, що претендують на статус передових, так й тих, що за нього змагаються.

Історія ОУН, незалежно від її інтерпретацій — це історія одного з відгалужень українського націоналізму — багатоаспектного, багатофункціонального, поліморфного явища, яке справило і справляє безпосередній та опосередкований вплив практично на всі ділянки суспільного життя України упродовж щонайменше півтора століть. Виникнення та еволюція ОУН з її ідеологією і політичною практикою цілком логічно вписується не лише в контекст національної історії, а й у загальносвітовий контекст, в історію ра\54\дикальних національних (чи націоналістичних) рухів. Саме виходячи з цих засновків, беручи до уваги конкретне історичне тло, можна з певною мірою адекватності усвідомити суть, характер і особливості цього історичного явища.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наше основне і визначальне триєдине гасло: “Бог! Україна! Свобода!”

Бог: Метою людського існування є наближення до Бога – інакше людина, суспільство, держава деградують, вироджуються і занепадають. Гуманісти свою боротьбу з християнством почали із заперечення Бога й обожнення людини: “Людині гімн! Людині, а не Богу!” (П.Тичина). Через якобінство, соціалізм і соціал-демократію вони закономірно дійшли до націонал-соціалізму, який перетворював людину в звіра, і до комунізму, який творив безтямного раба і мільйонами винищував поневолені народи. Нинішні гуманісти через демолібералізм, космополітизм і глобалізацію ведуть не тільки окремих людей, а вже цілі країни шляхом атеїзму і денаціоналізації, гомосексуалізму і наркоманії.

Боротьба гуманістів-демолібералів “за добробут народу” – це насправді боротьба за матеріальні, а не духовні пріоритети в поведінці людей. Їхня боротьба за “свободу совісті” – це боротьба з совістю та духовністю людини і народу. Їхні заклики до людей “бути самими собою” в практиці життя завжди трансформуються в одне: бути свинею, хамом і рабом своїх недоліків і слабостей. Їхня боротьба за “права людини”, але без прав націй – це боротьба за поневолення і знищення націй. Їхнє протиставлення християнським і національним цінностям “загальнолюдського” – це боротьба за створення всесвітнього концтабору й утвердження себе в ролі диктаторів світу.

“Дорога до Бога лежить через Батьківщину” (Ю.Вассиян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Бо поневолений, обездуховлений і бездержавний народ приречений виконувати не Божу волю, а волю тих “вовків в овечих шкурах”, які паразитують на його крові та поті, формують не національно-релігійну, а рабську свідомість та мораль народу і ведуть цей народ до виродження і небуття. Без утвердження і культивування релігійної свідомості та моралі неможливе національно-духовне відродження, розвиток і гарантоване майбутнє української нації. Той, хто пропонує українцям щось інше, – це або політичний невіглас, або політичний шахрай, але неодмінно – мимовільний чи свідомий, явний чи замаскований слуга сатани.

Україна: Всемогутній Господь створив нас українцями, українською нацією, і хай святиться воля Його на віки віків. А слуги сатани століттями намагаються протидіяти Божій волі і або знищити нас на нашій же землі, або перетворити на росіян, поляків, мадярів, румунів тощо, на імперсько-“інтернаціональне” стадо “совєтський народ” чи на таке ж безлике, безтямне і звиродніле космополітичне бидло під назвою “політична нація”. Тільки у власній національній державі українці можуть зберегтися українцями і християнами, а Україна – Україною. І тому Україна для нас – понад усе! Захищаючи Україну, прагнучи створити українську національну державу, ми відстоюємо не тільки свої національні права, а передусім – Божу волю. І тому – з нами Бог!

Свобода: Бездержавний і підневільний народ не може діяти ні за законами Божими, ні за власними: він приречений жити так, як диктує йому той, хто його поневолив. А тому боротьба за Свободу людини, нації, України – це наш християнський і національний обов’язок. Немає для людини і народу перспективи самоутвердження без всебічного вдосконалення, немає вдосконалення і розвитку без Свободи, немає Свободи без обов’язків перед Богом і нацією.

Досягти Свободи український народ може тільки шляхом довершення української національно-визвольної революції – у власній національній державі. Зважаючи на те, що ті, хто зазіхає на Україну, хочуть не просто експлуатувати і грабувати, але й знищити нас як народ, для української нації гасло “Свобода або смерть!” було і залишається абсолютним категоричним імперативом.

Мета українських націоналістів:
Здобути, закріпити і розбудувати Українську Самостійну Соборну Державу – державу української нації на етнічних українських землях зі своїм власним суспільним ладом, відповідно до потреб і бажань українського народу, який би запевнив українській нації всебічний розвиток, усім громадянам України – Свободу, Справедливість, Добробут.

Концепція боротьби українських націоналістів:
Визвольна, революційна, безоглядна і масова боротьба українського народу за УССД, ведена власними силами Нації за всяких умов, усіма доступними методами на засадах ідеології українського націоналізму і під єдиним керівництвом націоналістичного революційного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену.

Наш найвищий національний обов’язок:
Культивування і реалізація української національної ідеї – ідеї державного самоутвердження української нації, створення української національної держави з національною владою і дієвою системою українського національного народовладдя.

Національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі. Усі українські біди мають насправді одну причину – бездержавність української нації. Ключ до вирішення на користь народу всіх українських проблем один: створення української національної держави. Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Т.Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Будь-яка підміна цієї ідеї чимось іншим – це свідомий чи несвідомий злочин проти українського народу.

Національна держава – це суспільно-політична система, створена народом для розв’язання своїх поточних проблем, реалізації своїх інтересів і забезпечення собі гарантованого майбутнього. Національною державою керує обрана народом національна влада.

Національна держава – це завершення політичного самоутвердження народу, внаслідок якого він стає повноправним і єдиним господарем своєї долі на своїй землі, своєї держави і влади в ній, своєї країни і всіх її ресурсів.

Національна держава – це політична система, у якій влада (усі її гілки, структури, посадові особи) є носієм національної ідеї і послідовним захисником національних інтересів свого народу – як у самій країні, так і на міжнародній арені.

Національна держава – це держава, де головним і визначальним критерієм оцінки діяльності кожної владної структури, кожного урядовця, службовця, політика, громадського чи релігійного діяча, господарника, промисловця, бізнесмена, кожного громадянина є добро нації: на користь чи на шкоду їй зроблене, роблене або заплановане ними.

Національна держава – це та держава, яка діє в ім’я нації: у нашому випадку – в ім’я всіх “мертвих, живих і ненароджених, в Україні і не в Україні” сущих українців, тобто діє, пам’ятаючи і виконуючи заповіти предків, задовольняючи інтереси сучасників і дбаючи про долю майбутніх поколінь – на рідній землі і поза нею (не забуваймо: третина українців живе в інших державах).

Національна держава – це держава, в якій громадяни інших національностей визнають корінний народ господарем країни, мають не тільки рівні з ним права, але й обов’язки, знають і поважають його мову, закони та історію, мають необхідні умови для свого національного збереження і розвитку, виступають повноважними представниками культури свого народу, а не п’ятою колоною чужих держав.

Національна держава – це держава, соціально-економічна політика якої здійснюється за формулою: “Від створення і зміцнення національної держави – через захист економічних інтересів нації – до заможності кожного громадянина”.

Національна влада – це влада, яка є носієм національної ідеї народу і діє не в інтересах тільки якогось класу чи соціальної групи, а в ім’я цілої нації та всіх громадян національної держави.

Національне народовладдя – це узаконена система визначальної ролі корінного народу в державному будівництві та функціонуванні держави, за якої творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу – із числа носіїв національної ідеї цього народу.

Наша ідеологія:
Український націоналізм – ідеологія захисту, збереження і державного самоутвердження української нації; це Ідея та Чин в ім’я України.

Наша політика:
Боротьба за українську Україну, а не за можливість панувати над власним народом.

Наша боротьба:
За владу народу, а не за владу над народом.

Наш метод:
На диявола – хрест, на ворога – меч!

Наш принцип:
Як не я – то хто? Як не тепер – то коли? Як потрібно – то можливо!

Наше поле діяльності:
В усіх регіонах України, у громадах і колективах, на вулицях і майданах, у всіх місцях розселення українців, а не тільки в сесійних залах, кабінетах і коридорах влади.

Наше ставлення до неукраїнців:
побратимське – до тих, хто разом з нами бореться за українську національну державу;
толерантне – до тих, хто позитивно ставиться до нашої боротьби за право бути господарями своєї долі на своїй землі: “Нам усім тут вистачить місця” (С.Бандера);
вороже – до тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення.

Наші вороги:
Імперіалізм і шовінізм, комунізм і націонал-соціалізм, демолібералізм і космополітизм, глобалізм і псевдонаціоналізм і всяка інша нечисть, що прагне паразитувати на крові та поті українців чи звести їх із магістрального шляху до своєї національної держави.

Наше двоєдине завдання:
Провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування незалежної держави. Зробити це цілком реально через поєднання державотворчих зусиль українського політикуму та народу, об’єднаних українською національною ідеєю.

Наше переконання:
Доки український народ не розв’яже своєї головної проблеми – не створить власної національної держави, не узаконить свого права творити державу, формувати і контролювати владу, – доти жодна його проблема (політична, соціальна, економічна, міжнаціональна, військова, релігійно-конфесійна, освітня, культурна, екологічна тощо) так і не буде вирішена на його користь, доти над українцями на їхній землі пануватимуть чужі правди, чужі сили, чужа воля.

Наш ідеал:
Людина правдивої лицарської чесноти, віддана всеціло своєму народові та його визвольній боротьбі з повною постійною готовністю на всі труди, невигоди й жертви, повна запалу, енергії й ініціативи провідника, бореться за свободу України та працює для неї в кожній ситуації і в кожному місці на земній кулі, вміє знайти, зорганізувати і повести до своєї мети своє оточення: невтомний борець за волю України, державник, революціонер.

Наше ставлення до християнства:
Новий Завіт, Євангеліє – це усвідомлення Бога не тільки як Творця і Вседержителя, а передусім – як Отця й Учителя людини і людства.

Бог приходить не тільки до спільноти, народу, але передусім – до кожної окремої людини – як можливість стати, бути і за будь-яких умов залишатися Людиною.

Поява Месії як Сина Божого є знаком, зразком, прикладом стосунків людини з Богом.

Визначальним стає не припис, ритуал, розмір храмової данини тощо, а наповнення душі Духом Святим, не відкуп через пожертву, а усвідомлення гріха, Покаяння і Прощення.

Бог приходить не тільки у свідомість і світ людини, але й у її душу. У цьому сенс віри, людяності, спасіння. Любов і Милосердя стають моральним ідеалом, імперативом і регулятором поведінки.

Абсолютна підпорядкованість Богові, божественній науці Любові дарує людині найвищу – внутрішню, духовну свободу. “Раб Божий” – формула свободи від злої волі земних владик. Поняття Свободи – права жити за законами Божими і власними, національними – стає ідеалом, нормою та обов’язком людей і народів.

Визначальною засадою і нормою Христос проголошує не просто терпимість до іншого, не ритуальну жертву чи “календарне” добродійство, а Любов як активний вияв доброти до цього іншого. Бо тільки Любов до Бога і до ближнього відкриває душу для Духа Святого, створює передумови для об’єктивної самооцінки, для щирого Покаяння і зближення душі людської з Духом Святим, тобто з Богом.

Христос уточнює і розмежовує поняття “ближнього” та “ворогів ваших” – і поняття ворогів Бога та Божого в людині як Його творінні. Перших треба любити (аж до “підстав другу щоку”), іншим треба протиставлятися (аж до бича у храмі і смерті на хресті). Бо християнська Любов не абстрактна, не розмита, не розпорошена в байдужості: вона активна, вона випливає з наскрізь духовно-революційного Благовістя і спрямована на його утвердження – і в людині, й у суспільстві.

Старозавітна Справедливість унормовує стосунки між людьми (“око за око, зуб за зуб”), але не дає виходу із глухого кута перманентних конфліктів.

Не відміняючи її (“Я прийшов не відмінити Закон, а сповнити його”), Христос дарує людству як морально-регулятивний принцип поняття Милосердя, що піднімає між людські стосунки на якісно інший, вищий рівень: “Ідіть, отже, і навчіться, що значить: “Я милосердя хочу, а не жертви” (Мт. 9:13). Так християнська Любов органічно поєднує до того взаємовиключні речі – Закон і Милосердя.

Добро перестає мислитись як якість – доброта: воно активізується і мислиться як дія. Добрим вважається не той, що не чинить зла, а тільки той, що не за приписом, а спонтанно, з Любові, за велінням Совісті – Духа Святого в собі – чинить добро (П.Скунць: “Браття, браття, правда невблаганна: для добра не досить доброти”) і здатний піднятися над особистою кривдою до Прощення – в ім’я припинення зла й утвердження добра. Звідси, до речі, й чисто українська презумпція добродійства в людині, яка виражається через звертання: “Добродію!”

Божі заповіді стають абсолютними, бо не передбачають винятків чи вибіркового застосування.

Жертва перестає бути засобом відкупу-підкупу, вона сакралізується, символізується і стає знаком добровільного і щирого духовного зв’язку людини з Богом. Нормативним виходом із моральної кризи, із гріха стає не пожертва, а Покаяння.

Жертовність набирає високого духовного смислу, для християнина природною стає особиста жертва в ім’я вищих ідеалів (“І немає вищої любові понад ту, коли хтось життя віддає за друзів своїх”). Вигода і навіть саме життя перестають трактуватися як найвищі цінності: “Проби смерті не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя” (С.Бандера).

Людське життя набуває сенсу – наближення до Бога. Божа Наука стає не тільки категоричним імперативом поведінки, а сутністю душі людини.

Християнин не чинить зла не тому, що боїться кари, а тому, що остерігається гріха, який відвертає, віддаляє, відчужує його від Бога. Християнський “страх Божий” – це не паралізуючий язичницький чи старозавітний страх перед Силою: це органічна і шляхетна відраза до спокуси і зла, свідоме протиставлення їм і подолання їх у собі на шляху до життя вічного, до Бога.

Праведність не зводиться до виконання приписів, а усвідомлюється як процес постійного морально-духовного вдосконалення за Божою наукою (Христос: “Я – дорога”) і безкорисливого доброчинства за покликом душі.

Христос закликає своїх учнів до праведності, але головним завданням ставить перед ними і, отже, усіма християнами не особисту святість, а усвідомлення шляху, яким треба йти в житті, й апостольський Чин – поширення й утвердження Євангелія Любові (“Ідіть і навчайте всі народи…”). Апостоли стали святими зовсім не тому, що найбільш строго дотримувалися ритуалу та приписів чи приносили найщедріші пожертви…

Через Христа Сутність, Ідея, Істина розкриваються, конкретизуються в реаліях, нормах та ідеалах людського життя і тим сакралізують їх, а тому стають сенсом особистісного і національного буття – буття від Бога, з Богом, в ім’я Бога. Єднання в Бозі стає метою й обов’язком людей і народів, воно одержує найнадійнішу основу – духовну. Опір, усі протиставлення цьому не можуть бути абсолютно-кінцевими – вони долаються Христовою наукою, Його прикладом, Його жертвою.

Християнство стає світовою релігією, його поширення й утвердження неспинне, бо воно відкриває кожному ті животворчі правди, які здатні ушляхетнювати людину, одуховлювати суспільство і вести людство до Бога.

Сила християнства – саме в його безпосередньо-божественній інтерпретації. Христос не просто нагадує і проголошує божественні істини: Він пояснює, тлумачить, своєю поведінкою маніфестує їх, бо Він сам – найвища Істина. І Христова наука – це абсолютна інтерпретація абсолютного вчення абсолютним авторитетом.

Але є ще й релігійно-конфесіональна (церковна), теологічна, світська, наукова, філософська, особистісна інтерпретації. Здійснювані в добрих намірах, вони мають право на існування і можуть бути навіть дуже корисними людям. Але тільки за умови, якщо не забувати про визначальні критерії їхньої істинності: повна відповідність божественній – Христовій інтерпретації та християнська якість кінцевих результатів – “плодів” цих тлумачень.

Інакше – нове книжництво та фарисейство, нові секти і розколи, нові спроби перетворити релігію в ідеологію і все нові й нові “вовки в овечих шкурах”. І тоді запановує не вдосконалення себе за наукою Божою, а пристосування її для себе чи якогось владоможця;
не чистота віри, а змішування праведного з грішним чи Божого – із “кесаревим”;
не пастирство і духовна опіка віруючих, а заклопотаність євроремонтами і цінами на іномарки;
не культивування в людях суті християнства, а нагороди і відзнаки тим, що “в дар Тобі приносять з пожару вкрадений покров” (Т.Шевченко); не праведний гнів проти сил Зла, а заклики до покори, співпраці та єднання з ними; не бич Божий для очищення духовного простору України, а біганина з кропилом по установах безбожної влади і злодійських офісах… А це – гріх і відхід від Істини. Це віддаляє людину і Церкву від Бога, отже – руйнує творіння Божі. Спасіння душі, велич Церкви і Свобода народу – у науці, прикладі і жертві Христа.

Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і нашої ідеології. Без християнства немає українського націоналізму. Без націоналізму не буде Свободи нації. Без Свободи не буде українців та України. А звідси – і наше головне і визначальне гасло: “Бог, Україна, Свобода!”

…Спаситель прийшов у наш світ як людське немовля – як можливість життя. І саме люди мали подбати, щоб немовля стало дорослим, а ця можливість – реальністю. Христове вчення приходить до кожної людини. І сама людина має подбати, щоб зерна істини закоренилися і проросли в її душі живою вірою. Дитя треба ростити й охороняти. Віру треба культивувати і захищати. Степан Бандера вчив: “Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ”.

Воїн Української Національної Революції повинен не тільки знати і пам’ятати про це – ми маємо жити цим і в ім’я цього.

Наше ставлення до законів держави:
Конституція – це закон і не більше: основний, але – тільки закон. І утверджувати національну ідею треба передусім у свідомості народу, а не тільки в Конституції.

Народ може існувати і без Конституції, але він приречений без своєї національної ідеї, яка перетворює його в націю і утверджує як господаря країни.

Національна ідея вища за закон.

Закон творять люди, а національну ідею творить дух нації – той “дух одвічної стихії”, який зберіг її “на грані двох світів” упродовж тисячоліть і без якого в неї немає майбутнього.

Закон тільки унормовує життя суспільства, національна ідея надає смислу життю народу.

Закон не може ні ігнорувати, ні замінити, ні відмінити національну ідею – хіба що він свідомо твориться для нищення нації.

Закони творить кожне покоління – для себе, національна ідея – надбання цілої нації: вона належить усім “мертвим, живим і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні” (Т.Шевченко).

Національна ідея – генеральна мета нації, закон – лише засіб реалізації національної ідеї через юридичну норму, адекватну сучасним обставинам життя народу.

Національна ідея – категорія постійна, закон – категорія змінна.

Зміна закону – норма в державотворенні, зміна чи підміна національної ідеї – національний злочин.

Горе народові і державі, де закони влади суперечать національній ідеї.

Якщо закон суперечить національній ідеї, то це вже не закон, а інструкція для наглядачів і правила поведінки для рабів.

Громадянин чинить зло, якщо виконує закон, спрямований проти нації, держави, людяності.

Сутність нашої релігійної політики:
Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного Бога.

Ось, для прикладу, як це виражено в Корані (Сура 2,59 (62): “Воістину, ті, які увірували, і ті, хто навернулися в юдейство, і християни, і сабії, які увірували в Аллаха і в останній день і творили благе, – їм їх нагорода у Господа їх, немає над ними страху, і не будуть вони опечалені”. Аналогічні думки знаходимо і в Торі (Старому Завіті), і в Євангелії (Новому Завіті). Тому для справді віруючих людей різних віросповідань ніякого нездоланного провалля між цими релігіями насправді не існує. І саме це має бути головним і визначальним – наріжним каменем у наших і релігійних, і світських взаєминах. Інакше ми й надалі будемо заручниками різних надінтерпретацій і відвертих фальшувань Писання.

Кожна окрема традиційна релігія – це специфічна форма вираження цієї віри, у якій те ж саме Божественне Вчення про необхідність духовного і морального вдосконалення, людинотворення і людського співжиття за законами Бога виражається у різних, природних і доступних для людей окремих культур виявах. Кожна з цих релігій – це різні шляхи до однієї мети: до Бога. Шлях до Бога зближує і згуртовує людей – і в межах однієї релігії, і віруючих різних релігій. У позбавлених віри (безвірників), у противників віри в Бога (атеїстів) і в поверхово віруючих цей найпотужніший з усіх фактор єднання людей і народів відсутній.

Кожен обряд, культово-ритуальні та регулятивно-нормативні приписи кожної релігії – це не освячені Богом засоби розмежування людей, а допущені Богом специфічні особливості, які є неминучим результатом органічного поєднання єдиного віровчення з різними культурами. Використовувати ці відмінності для власного самозвеличення, для протиставлення релігій і для релігійного шовінізму – це гріх перед Богом і злочин перед людьми: не можна применшувати чи ігнорувати у віровченні божественне і абсолютизувати в ньому людське. У питаннях віри мудрість полягає не в тому, щоб помітити очевидне і вказати на відмінне, а в тому, щоб знаходити сутнісне і культивувати спільне.

Рух у протилежному напрямі – через нетерпимість до інших форм поклоніння тому ж єдиному Богу, через творення у своїй релігії різних течій, конфесій, сект тощо – це справа не Божа, а людська. За такого підходу запановують підозрілість, ненависть і розбрат, тоді стає ворогом кожен, хто вживає інше ім’я Бога, молиться рідною, а не чужою мовою, хреститься трьома, а не двома пальцями, має хрест не з трьома, а з одною поперечкою… І якою б палкою не була така віра, з яким би фанатизмом вона не утверджувалась, якою б щирою не була ненависть до іновірців і переконаність у своїй правоті, але правда одна: це шлях не до Бога, а від Бога.

У нас, християн, юдеїв та мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря – українську націю, якщо разом відстоїмо право кримських татарів на їхнє політичне самоутвердження в українській державі, якщо спільно дбатимемо про розбудову держави, влада в якій буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, – то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. “Нам усім тут вистачить місця”, – учив Степан Бандера. В іншому випадку ми приречені повторити, а можливо, і примножити помилки попередніх поколінь.

Хтось скаже: така релігійна гармонія – це утопія. Ні, це цілком досяжна річ, якщо не сплутувати Боже з людським, грішне – з праведним, а релігійне – з політичним.

Наше бачення участі націоналістів у владі:
Ми переконані, що єдиним шляхом розбудови Нації і Держави може бути тільки Національна Революція, здійснена силами всього українського народу під проводом Національного Революційного Ордену.

Проникнення націоналістів у табір влади слід розглядати як допоміжний чинник революції. Вони, у разі входження у владні структури, повинні і дальше діяти там у строгих рамках згідно “концепції участі націоналістичних партій у владних структурах”.

Концепція повинна базуватися на таких засадах:
В органи влади член націоналістичної Організації йде не сам, а його за згодою посилає туди Організація.
В своїй діяльності він підпорядковується рішенням Організації, яка його туди послала.
Балотуючись кандидатом у депутати, не дає пустопорожніх обіцянок, а зобов’язується лише одне – боротися на всіх рівнях за утвердження державності української нації.
Кожен член Організації, хто йде у владні структури, чітко усвідомлює, що це ворожа Україні і українцям державна система.
Перебуваючи в представницьких органах влади, він не робить спроб еволюційним методом її реорганізувати, не скріплює цю антиукраїнську, антинародну систему влади, і тим самим допомагає ворогові розбудовувати “нічийну” державу, а сприяє Організації у підготовці до ліквідації цієї системи.
Використовує своє депутатство для пропаганди української національної ідеї, ідеології українського націоналізму, програми Організації.
Сприяє консолідації українських громад, прирощенню їхньої національної свідомості.
Допомагає зорганізуватися українським громадам у боротьбі за свої законні права, проти антиукраїнських сил та сваволі державних чинуш.
Постійно збирає необхідну для Організації політичну та ін. інформацію.
Допомагає вирішувати фінансові та матеріальні проблеми Організації.
Активно поборює усі спроби прийняття будь-яких рішень, що шкодять нації, суспільству і державності України.
Ініціює прийняття рішень, які виходять з націоналістичної Програми.
В очах громади, політикуму і людей влади, є постійним прикладом для наслідування для інших депутатів.

Відхід від цього положення: бунтарство, анархізм, самодурство, особистий кар’єризм та паразитування на націоналізмі, – вчинки які є кари гідні.

Наше трактування режиму внутрішньої окупації української нації:
Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80% населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя.

В Україні внутрішню окупацію здійснюють колишні московські окупанти та колонізатори, московська п’ята колона у вигляді різних “червоних” та “лівоцентристських” партій, п’ята колона західного демолібералізму у вигляді різних “центристських”, “правоцентристських”, “демократичних”, “національно- демократичних” і навіть “теж-націоналістичних” організацій, а всі вони обслуговують основного грабіжника й узурпатора влади – чужорідний і космополітичний транснаціональний олігархічний капітал кримінального походження.

ДЕКАЛОГ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА
Я – дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.
Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
Пімстиш смерть Великих Лицарів.
Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української держави.

12 ПРИКМЕТ ХАРАКТЕРУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА
Український націоналіст є:
Завжди готовий, це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеохоплюючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди у повній бойовій готовності.
Безкорисливий, це значить, що Ідею Українського Націоналізму й службу їй ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для Неї він проміняє з радістю можливість спокійного та вигідного життя на тверду долю вояка-борця, теплу хату – на окопи чи тюрму. Щастя шукає і знаходить він у радості боротьби і перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише у щасті Української Нації щастя українського націоналіста, її воля, слава і могутність – його найбільше бажання.
Чесний, це значить, що він ім’я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить його ніяким нечесним вчинком. Він завжди дотримується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу породжує і плекає бездіяльність, страх, фарисейство та угодовство. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, світу чину й боротьби. Її засади високі й тверді. Вона є основою чинного і чистого, мов кришталь, характеру українського націоналіста, Лицаря-Революціонера.
Дисциплінований, це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерті Ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що дисципліна – це основа організації сили, а анархія – це руїна. Тому він завжди підтримує авторитет Проводу Української Нації в Організації.
Активний та ініціативний, це значить, що він бореться всіма силами, використовуючи всі можливості, кожну хвилину для добра Великої Справи – Української Національної Революції. Він не знає бездіяльності. В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя – це рух, боротьба, а спокій – це застій і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціативу і напружену активність борця-провідника.
Відважний, це значить, що він завжди відважно і безстрашно протиставляється всім перешкодам і небезпекам. Він не знає, що таке страх. Заяча вдача боягуза йому чужа і гидка.
Рішучий, це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішуче, без вагань. Постановив – зробив.
Витривалий, це значить, що він завжди бореться завзято і витривало. Він знає, що без витривалості, доведеної аж до впертості, немає перемоги.
Врівноважений, це значить, що він у всіх випадках життя має повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне труднощів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати положення, зібрати всі сили для удару у відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у відкритому бою, в окопах і в тюрмі, в тріумфі чи на сходах шибениці, завжди врівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.
Точний, це значить, що він завжди притримується точності в житті аж до дрібниць.
Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоби молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом та духом синів. Тому він в міру можливості впроваджує та поширює руханку і спорт, не нищить свого здоров’я гулящим життям та вживанням отрути – не п’є і не курить. В українського націоналіста Велика Ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях, міцні і гнучкі м’язи, сталеві нерви, швидкий соколиний зір та слух, твердий кулак.
Обережний, це значить, що він завжди суворо дотримується усіх засад конспірації.

44 ПРАВИЛА ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА
Невмируща владарна воля Української Нації, що наказувала Твоїм предкам завойовувати світ, водила їх під мури Царгорода, поза Каспій та Віслу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом позначувала кордони своєї владарності, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України, що проявлялася в державницьких чинах і творчих намірах Великих Гетьманів і Геніїв, які піднялися з руїни до нового революційного чину і державного будівництва, що владно тепер заявляє про права на нове життя і творить могутню епоху Українського Націоналізму і наказує Тобі: Встань і борись! Слухай і вір, здобувай і перемагай, щоб Україна була знову могутня, як колись, і творила нове життя за власним бажанням і по своїй волі.
Приймай життя як героїчний подвиг і здобувай чин незламної волі та творчої ідеї.
Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля та ідея Нації.
Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї нації, борись та працюй для великого майбутнього.
Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.
Залізна дисципліна щодо Ідеї та Проводу і обов’язок праці є Твоєю чеснотою.
Пам’ятай, що Україна покликана до творення нового життя, тому працюй для її могутності та розвитку.
Плекай дух волі і творчості, неси всюди Ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.
Твоєю найбільшою любов’ю є Українська Нація, а Твоїми братами – всі члени української національної спільноти.
Будь вірний Ідеї Нації на життя і смерть і не здавайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.
Красу і радість життя вбачай у невпинному прагненні до вершин духу, ідей і чину.
Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе ні сліз, ні милосердя чи пасивного роздумування, але мужності та активного життя.
Знай, що найкраще віддаси Богові шану через Націю та в ім’я Нації чинною любов’ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.
Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну і перемогти ворогів.
Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю всієї Нації.
Пам’ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.
Твоїми ворогами є тільки вороги Твоєї Нації.
З ворогами поступай так, як того вимагає добро і велич Твоєї Нації.
Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч.
Постійно пізнавай, удосконалюй себе – здобудеш світ і життя.
Знай, що світ і життя – це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.
Тоді Ти повноцінна людина, коли перемагаєш себе та світ і постійно прагнеш до вершини.
Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заломлюється невдачами, але має відвагу піднятися з упадку і завзято змагає до цілі.
Для перемоги треба витривалості й постійного зусилля в діянні й боротьбі.
Завжди будь готовий на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.
Будь перший в боротьбі й перемогах життя, щоби здобути для Нації вінець перемоги.
Живи ризиком, небезпеками і постійною боротьбою та погорджуй всякою вигодою і спокійним життям обивателя.
Радо і без нарікань виконуй покладені на Тебе обов’язки, щоби власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.
Пам’ятай, що провідництво вимагає постійної праці і великих зусиль.
Будь сильний і незламний навіть перед лицем смерті і всяких терпінь.
Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби.
Пам’ятай, що милостиню приймає тільки немічний жебрак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.
Не покладайся ні на кого. Будь сам творцем свого життя.
Будь скромний і шляхетний, але не знай слабкості і покори.
Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарактерними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, хто бажає, як і Ти, йти до вершин.
Не заздри нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею і вартістю.
Будь товариський. Зав’язуй побратимство духа, ідеї та зброї в житті, праці й боротьбі.
Пов’язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.
Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дай заманити себе в наставлені тенета, для здобуття ж ворожої тайни вживай навіть підступ.
Шануй жінок, що мають стати тобі подругами духа ідеї і чину, але гидуй розгнузданими.
Цінуй високо материнство як джерело продовження життя. З Твоєї родини зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації.
Люби і опікуйся дітворою як майбутнім Нації.
Плекай фізичні сили, щоби тим видатніше працювати для своєї Нації.
Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.
Що робиш, роби сумлінно й так, якби воно мало залишитись навічно та стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.

На кров і славну пам’ять Великих лицарів, в ім’я майбутніх поколінь завжди і всюди засвідчуй чином вірність і любов Україні. Неси гордо й непохитно прапор Українського Націоналізму, високо ціни й шануй честь та ім’я Українського Націоналіста.

 

Петро Полтава

ХТО ТАКІ БАНДЕРІВЦІ ТА ЗА ЩО ВОНИ БОРЮТЬСЯ

Видання друге

Дрогобич
“ВІДРОДЖЕННЯ”
1994

Правопис статті П.Полтави і матеріалів, що увійшли
до книжки “Хто такі бандерівці та за що вони борються”
видання 1950 року, залишено без змін.

Книжка названа за основною в ній статтею, написаною у глибокому підпіллі в час національно-визвольних змагань. Хто автор статті, що став легендою в пам’яті сподвижників?

З далеких післявоєнних літ він доносить до нас пафос боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу. Можливо, не в одного читача виникне запитання: чому тих, хто боровся під синьо-жовтим стягом з Володимировим тризубом на ньому і вмирав зі словами національного Гімну на устах ще й нині у незалежній Українській Державі офіційно вважають ворогами рідного народу?

ББК 63.3(4УКP)

ISBN 5-7707-6230-6
© Видавнича фірма “Відродження”, 1994.

 

 

СЛОВО ПРО КНИЖКУ І ЇЇ АВТОРА

Шановний читачу!

Знову, вдруге, даємо тобі в руки цю книжку з видавничим знаком “Відродження”. Правда, ми зовсім не знаємо, які люди, де, скільки разів її друкували й передруковували від початку написання до того, як один із примірників нелегально потрапив до нас. На початку 1991 року ми видрукували її 30-тисячним тиражем у Клайпеді і плутаними від КГБ дорогами перевезли до Дрогобича.

Також можемо лиш здогадуватися про долю саме цього подарункового примірника, уявити той момент, коли, подолавши тисячі перешкод, книжка пробилася до рук Провідника, якому адресована посвята Автора.

Але хто він – Автор, де і як народжувалася книжка? Про Автора деякі дані вже маємо: Петро Полтава, справжнє прізвище Петро Федун, родом із с. Шнирова Бродівського району на Львівщині…

Він став легендою від того весняного дня 1944 року, коли, прихопивши вишиту сорочку, востаннє пішов з рідної хати у ліс. Потім були переходи і рейди, бункери і постої. Прокламації, статті, теоретичні праці, що не знати як збереглися по світах і вже починають вертатися до нас історією національно-визвольних змагань. Маємо і дуже скупі відомості про майора УПА Петра Полтаву у вирі повстанських походів зимою 1951–1952 років. А далі – невідомість і легенда…

Інші праці Петра Полтави в Україні не перевидавалися. Наведені нижче цитати подаємо, як їх надрукував журнал “Державність”, No 3 за 1992 рік.

“Коли український народ здобуде свою самостійну національну державу, він буде йти в авангарді боротьби за найширше співробітництво між усіма народами світу”.

“…Лише поділ Росії на окремі національні держави назавжди унеможливить відродження найреакційнішого російського імперіалізму, який впродовж багатьох сторіч був найбільшою загрозою і ганьбою для світу”.

“Чому для здійснення ідеї економічного співробітництва потрібне обов’язкове політичне об’єднання? Немає жодних об’єктивних перешкод до того, щоб ідею тісного економічного співробітництва здійснити в системі вільних національних держав”.

Вслухаймося у голос Петра Полтави, застановімся. Ці думки, передбачення і висновки кристалізувалися ним у суворих умовах підпілля десятки років тому, а як по-сучасному звучать нині!

Із надзвичайним оптимізмом передбачав Петро Полтава наш світлий день, коли писав про соратників, “смерть яких сьогодні, хоч як це не парадоксально, означає, що наша повна перемога буде вже завтра”.

Петро Бобик

Видання Організації Українських Націоналістів

Київ 1950 Львів

БОЛЬШЕВИЦЬКІ ГНОБИТЕЛІ
БОЯТЬСЯ, ЩОБ НАРОДНІ МАСИ СССР
ЗНАЛИ ПРАВДУ ПРО БАНДЕРІВЦІВ

На всій Україні, а, можливо, і в усьому Совєтському Союзі немає, мабуть, ні однієї такої людини, яка нічого не чула б сьогодні про ту визвольну протибольшевицьку боротьбу, що її ось уже впродовж шести1 років, головно в західньо-українських областях, веде український народ. На всій Україні, а, можливо, і в усьому Совєтському Союзі сьогодні немає, мабуть, ні однієї такої людини, яка нічого не чула б про бандерівців. Героїчної боротьби мільйонів не вдалося сховати перед народними масами Совєтського Союзу навіть большевицьким гнобителям. Вістки про цю боротьбу різними шляхами облетіли всі величезні совєтські простори, і сьогодні знають про неї вже майже всі совєтські люди.

Та хоч сьогодні про нас, бандерівців, про нашу протибольшевицьку визвольну боротьбу вже майже чули всі совєтські люди, то, проте, вони не завжди знають про нас правду. Багато дехто із совєтських людей, вірючі большевицькій пропаганді, думає, що ми, бандерівці, –справді “українсько-німецькі націоналісти” тобто гітлерівські, чи, як останньо брешуть большевики, англо-американські агенти, що ми справді – “куркулі” чи “буржуї”, що ми справді – “бандити”, і тільки тому сидимо в лісі й перебуваємо в підпіллі, що “боїмося народного правосуддя”.

Усе це, що говорить про нас большевицька пропаганда, – найбезсоромніша, цинічно-підла брехня. Большевицькі вороги народу поширюють цю брехню про нас з метою закрити перед народними масами Совєтського Союзу справжній національно- і соціяльно-визвольний характер нашого руху. Вони бояться іменно, щоб народні маси Совєтського Союзу, пізнавші справжні цілі нашої боротьби, її прогресивний, народньо-визвольний характер, не заразилися революційними, бандерівськими ідеями і самі не стали за прикладом українського народу на шлях визвольної протибольшевицької боротьби. Большевицькі імперіялісти розуміють, що це означало б кінець їхнього панування над народами Совєтського Союзу, їхню загибель. Щоб не допустити до цього, щоб могти і далі безкарно гнобити й експлуатувати десятки народів Совєтського Союзу, сотні мільйонів працюючих, большевицькі бандити, з одного боку, докладають усіх зусиль, щоб фізично знищити всіх учасників нашого визвольно-революційного руху, знищити нашу підпільну революційну організацію, і, з другого боку, не зупиняються ні перед найогиднішим навіть наклепом, перед ніякою брехнею, щоб тільки наш революційний рух в очах народних мас Совєтського Союзу заплямувати, знеславити, ідейно скомпрометувати і таким чином зробити його неприйнятним для народів і працюючих мас Совєтського Союзу.

Та це на довшу мету большевицьким мрякобісам ніяк не вдасться. Так, як не вдалося їм закрити перед народами Совєтського Союзу самого факту нашої протибольшевицької боротьби, хоч як вони до цього змагали й змагають, так не вдасться їм на довгий час закрити перед совєтськими людьми й правди про справжній характер нашого руху. Яких би заходів большевики не вживали, то правда про нас, бандерівців, правда про визвольну боротьбу українського народу завжди собі промостить шлях до совєтських народніх мас. “Брехнею далеко не заїдеш” – каже українська народна приповідка.

Сказати совєтським людям коротко правду про нас, бандерівців, про наш визвольно-революційний рух – саме завдання цієї брошури.

БАНДЕРІВЦІ – ПОСЛІДОВНІ БОРЦІ
ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Бандерівці – це, в останній час, загально вживана, популярна назва всіх учасників повстанської і підпільної визвольної боротьби, що її в період гітлерівської окупації підняв український народ проти німців і, що її від 1944 року він продовжує вести проти большевицьких загарбників. Ця назва утворилася від прізвища славного сина українського народу, довгорічного революційного борця за волю і державну незалежність України, керівника революційної Організації Українських Націоналістів ( ОУН ) – Степана Бандери.

Організація Українських Націоналістів, керована Степаном Бандерою, є на українському грунті єдиним послідовним реалізатором ідеї, революційної, безкомпромісової боротьби українського народу проти всіх окупантів за його національну волю і незалежність. ОУН завжди вела найрадикальнішу протиокупантську боротьбу в період до 1939 року. Єдині ми, бандерівці, організували активну революційну боротьбу проти большевицьких загарбників у 1939–41 рр. В місяці червні 1941 року, після відступу з частини України большевицької армії, ОУН керована С. Бандерою створила Уряд і проголосила незалежність Української Держави ( 30 червня 1941 р.) Коли ж німці зайняли вороже становище до цього Акту, коли вони заарештували керівника ОУН С. Бандеру, Уряд на чолі із прем’єр-міністром Я. Стецьком та багатьох інших керівних українських революціонерів, – ОУН керована С. Бандерою, зразу ж повела проти гітлерівців активну спочатку підпільну, а від осени 1942 р. – повстанську боротьбу. Від 1944 року, тобто від чергової окупації всіх українських земель московсько-большевицькими імперіялістами, ОУН , керована С. Бандерою, є на українських землях єдиною організованою самостійницькою політичною силою. Єдина вона у важких умовах большевицької окупації залишилася з народом на полі бою і, йдучи в авангарді визвольної боротьби проти большевицьких загарбників, ось уже впродовж шести років віддано служить справі визволення України з-під панування окупантів. У завзятій боротьбі ОУН, керована С. Бандерою, ось уже впродовж шести років не тільки витримує скажені атаки ворога, але й на багатьох ділянках нашого революційного фронту розгортає успішний наступ.

Ідейно-політичне обличчя бандерівців – єдине. Зате за своєю організаційно-партійною приналежністю бандерівці – це або а) члени ОУН, керованої С. Бандерою, або б) безпартійні українські патріоти, які борються за волю і державну незалежність України як в Українській Повстанчій Армії ( УПА ), так і в революційному підпіллі. УПА виникла в 1942 році в порядку розгортання українським народом масової всенародної боротьби проти гітлерівських окупантів. ОУН, керована С. Бандерою, була ініціятором, першим організатором і керівником УПА. УПАрмією від початку її утворення і до сьогодні командує один із найвизначніших українських революціонерів, довгорічний підпільний борець за волю українського народу – генерал Тарас Чупринка2.

Найвище керівництво всією визвольно-революційною боротьбою українського народу здійснює Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – революційний Парлямент і Уряд українського народу на час його визвольної боротьби. УГВР утворилася в м. липні 1944 року в умовах протигітлерівської боротьби УПА. Вона складається з представників різних українських самостійницьких партій і середовищ з усіх українських земель. УГВРаді підпорядковується УПА, все українське революційне підпілля, в її склад входить ОУН, керована С. Бандерою, її підтримує ввесь український народ, який веде активну протибольшевицьку боротьбу.

ЧОМУ МИ, БАНДЕРІВЦІ, НАЗИВАЄМО
СЕБЕ НАЦІОНАЛІСТАМИ ?

Ми, бандерівці, називаємо себе націоналістами тому, що центральне місце в нашій ідеології займає вчення про націю. Згідно з цим вченням ми, націоналісти, в протилежність марксистам і большевикам, уважаємо іменно, що: а) народ, нація є найвищий і найміцніший тип людської спільноти – вищий і міцніший, ніж суспільна кляса; б) в міжнародному розрізі суб’єктом історії є народи, нації, а не суспільні кляси; в) народи, нації не є явище історично перехідне, властиве тільки епосі капіталізму, але явище, властиве всім суспільно-економічним формаціям; в період капіталізму внаслідок величезного розвитку цивілізаційних і культурних умов життя, нації як людські спільноти тільки незвичайно зміцніли; г) найкращі умови для всебічного розвитку народу забезпечує тільки національна держава; д) найкращою міжнародною системою, яка однаково відповідає інтересам окремих народів як і інтересам міжнародного співробітництва та встановленню справжньої дружби між народами, є система вільних національних держав усіх народів світу; е) передумовою покращання долі працюючих кляс поневоленого народу є національно-політичне визволення усього народу; є) в протилежність українським большевикам, які своїм найвищим наказом мають волю своїх кремлівських господарів, ми, українські націоналісти, за наш найвищий наказ маємо добро і щастя українського народу. Найвищим найважливішим завданням українського народу в теперішній момент ми вважаємо боротьбу проти московсько-большевицьких окупантів та їх українських агентів – українських большевиків за національне і соціяльне визволення українського народу, за побудову української, справді незалежної, національної держави.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ НЕ Є ШОВІНІСТИ,
НІ ІМПЕРІЯЛІСТИ

Ми, українські націоналісти, не є шовіністи. Борючись за незалежну українську державу, ми боремося тільки за здійснення українським народом тих прав, якими вже давно користується величезна більшість народів світу, і які ( права ) вже давно визнано природними правами кожного народу. До речі, наша боротьба є законною боротьбою навіть з точки зору большевицьких законів: конституція СССР забезпечує за кожним народом право на вільний вихід із складу СССР. До всіх народів світу ми плекаємо щирі симпатії. З усіма народами світу, в тому числі і з російським народом, який побудує свою національну державу на своїх етнографічних землях, ми хочемо жити в дружбі і співпраці. Ми не боремося проти сусідніх нам народів в цілому, а тільки проти тих імперіялістичних сил, які нас поневолюють. Підкреслюємо ще раз: усі народи, в тому числі російський та польський народи, ми цінимо, шануємо та прагнемо до дійсної дружби і співпраці з ними. Ми ненавидимо і боремося тільки проти тих імперіялістичних сил, які нас поневолюють або хочуть поневолити.

Ми, українські націоналісти, не є також імперіялістами. Незалежну українську державу ми хочемо будувати тільки на етнографічних землях, тобто на землях, на яких у більшості живе український народ. Ми не зазіхаємо ні на шматок чужої території. Ми є проти всякого імперіялізму – проти поневолювання у будьякій формі одного народу другим, проти імперіялістичних воєн і загарбань, проти багатонаціональних імперій. Ми є за якнайповніше здійснення ідей вільних національних держав усіх народів світу.

МИ, БАНДЕРІВЦІ, НЕ БУЛИ, НЕ Є І НЕ БУДЕМО
НІЧИЄЮ АГЕНТУРОЮ

Ми, бандерівці, ніколи не були, не є і не будемо нічиєю агентурою. В нашій боротьбі за національну і державну незалежність України ми орієнтуємося тільки на власні сили українського народу.

Зокрема ми, бандерівці, ніколи не співпрацювали з німцями, як це про нас брешуть большевицькі вороги народу.У нашій підпільній літературі ми вже нераз відповідали на цей підлий наклеп. З перших днів окупації України гітлерівцями, ОУН керована С.Бандерою, повела проти них активну підпільну боротьбу. З кінцем 1942 р. для боротьби з гітлерівцями ОУН почала творити збройні групи. Ці збройні групи дали початок УПАрмії. Впродовж 1942–44 рр. багатотисячна УПА, революційне підпілля ОУН своєю збройною боротьбою завдали німцям значних втрат у людях, майні, транспорті. В 1943–44 рр. під виключною контролею УПА перебували цілі райони Полісся, Волині, Карпат, окремі лісові масиви Галичини. Ця боротьба проходила на очах і з участю всього українського народу. Про цю боротьбу може кожному, зацікавленому в тому, розповісти кожна дитина в західних областях, кожна українська селянка. Про цю боротьбу свідчать сьогодні ще не розкопані большевиками, численні могили революціонерів і повстанців, що впали в боротьбі з гітлерівцями. Про цю боротьбу свідчить той факт, що в гітлерівських тюрмах і концтаборах опинилися тисячі українських революціонерів на чолі із С. Бандерою, Я. Стецьком та багатьма іншими керівними членами нашого руху. В німецьких тюрмах, від гестапівських куль, на всіх широчезних просторах України загинули такі керівні бандерівці, як Іван Климів-Легенда ( Львів ), Дмитро Мирон-Орлик ( Київ ), Микола Лемик ( Харківщина ), Пантелеймон Сак-Могила ( Київ, родом із східних областей ), Сергій Шерстюк ( Кривий Ріг, родом із східних областей ), та сотні інших. За кого ж має совєтських людей запроданець Мануїльський, який відважується говорити, що Бандеру німці замкнули до тюрми “на його власне бажання”. Хто ж інший, крім большевицьких гнобителів, мав би відвагу так цинічно глумитися над народом – над тим народом, який бачив протигітлерівську боротьбу бандерівців на власні очі і сам приймав у цій боротьбі як найактивнішу масову участь.

За нами, бандерівцями, три роки підпільної і повстанчої боротьби проти гітлерівських окупантів. У гітлерівців як в окупантів України і ворогів усіх волелюбних народів ми стріляли, а не з ними співпрацювали. Про це знає не тільки ввесь український народ, але і ввесь світ.

МИ, БАНДЕРІВЦІ, – БОРЦІ ЗА ІНТЕРЕСИ ПРАЦЮЮЧИХ МАС,
А НЕ ОБОРОНЦІ ЕКСПЛУАТАТОРСЬКИХ КЛЯС

Большевицькі брехуни намагаються представити нас перед совєтськими масами як оборонців інтересів “куркулів” чи “буржуїв”. Це також підла брехня. Ми не маємо нічого спільного з цими клясами ні з погляду цілей нашої боротьби, ні з погляду соціяльного походження і клясової приналежності учасників нашого руху. Коли йдеться про соціяльні цілі нашої боротьби, то ми, бандерівці, боремося за побудову безклясового суспільства. Ми є проти повороту в Україну, як поміщиків так і капіталістів. Ми є за знищення в Україні нової експлуататорської паразитарної кляси – кляси большевицьких вельмож, складеної з верховодів партії, МВД і МГБ, адміністрації, армії. Ми є за суспільну власність на знаряддя і засоби виробництва. Проти колгоспів ми виступаємо тому, що вони з’являються знаряддям нещадної експлуатації селянства большевицькою правлячою клікою. Тому, що вони є основною причиною нужди і смерти українського села. Ми хочемо, щоб в незалежній українській державі про форму землекористування вільно вирішило саме українське селянство3. Які ж, отже, маючи на увазі саме такі соціяльні цілі нашої боротьби, з нас можуть бути оборонці “куркульства” чи “буржуазії”?

Так само обстоїть справа, коли йдеться про соціяльне походження учасників нашого руху. “Буржуя” серед нас ніхто не знайде, хоч би шукав його із свічкою у руках. Загал західно-українського селянства – це, в основному, малоземельне, або, що найвище, середняцьке селянство. Малоземельні і безземельні селяни, наймити, середняки, робітники, студенти, учні середніх шкіл, інженери, лікарі, юристи, учителі, – ось хто такі учасники нашого руху за своїм соціяльним походженням. Хіба ж ми, сини працюючого і експлуатованого народу, сини селян, робітників, інтелігентів, можемо боротися за інтереси експлуататорських кляс? Хіба ж ми можемо боротися проти своїх батьків? Хіба ж підтримували б нас так широко українські працюючі маси, коли б ми боролися за ворожі їм цілі? Для кожної думаючої людини повинно бути ясним, що ні.

“Рівночасно ОУН признає право на громадсько-кооперативні і різні спілкові форми господарювання землею, якщо вони побудовані на добровільній згоді селян і на їх власній праці”.

КІЛЬКА СЛІВ ПРО НАШЕ МИНУЛЕ

Як теперішнє, так і минуле бандерівців – славне, героїчне. Багато з нас, головно з-поміж старших віком революціонерів, – це довгорічні політв’язні колишніх польських, румунських, гітлерівських, большевицьких тюрем і концтаборів, не рідко засуджені до досмертного ув’язнення. У не одного з них ще досьогодні видніють близни від тюремних кайданів. Не одному з них поломили ребра, повибивали зуби польська поліція, румунська сігуранца, німецьке гестапо, большевицьке МВД. Багато з нас стало на шлях революційної, підпільної боротьби проти окупантів, маючи всього 14–16 років від уродження. У підпільних гуртках, на підпільній, революційній роботі, протікали наші найкращі юні роки. З підпіллям, з революційною боротьбою розв’язані наші найпалкіші юнацькі мрії, найшляхетніші юнацькі поривання. Переслідуваний поліцією, завжди загрожений тюрмою, концтабором, поліційною кулею, часто не забезпечений матеріяльно український революціонер завжди мужньо, з посвятою і найвищою відданістю справі героїчно виконував свої революційні обов’язки: обов’язки передового бійця революції, організатора і керівника народу в його боротьбі проти окупантів. Не зважаючи на ніякі труднощі, ні перешкоди, ми, бандерівці, завжди були серед народу, серед народних мас, несли їм революційне слово правди, нашою сміливою, революційною дією підтримувати на дусі, обороняли перед терором окупантів. Для українських народних мас український революціонер завжди був зразком найвищого патріотизму, мужности, витривалости, героїзму, найвищих громадських і революційних чеснот. Саме тому сьогодні народ так любить і всіляко підтримує нас.

ЧИ МИ, УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ І ПОВСТАНЦІ,
БОРЕМОСЯ ПРОТИ БОЛЬШЕВИЦЬКИХ ГНОБИТЕЛІВ
І ЕКСПЛУАТАТОРІВ?

Для декого із совєтських людей, може бути незрозумілим, саме чому ми, бандерівці, боремося проти большевиків, проти совєтської влади? Адже ж так може думати дехто із обдурених большевицькою пропагандою совєтських людей – большевики “найкраще в світі розв’язали національне питання”, “побудували соціялізм”, “щиронародну демократію”.

Усе те, що говорить большевицька пропаганда, про політику большевицької партії і здобутки совєтської влади, також підступна і безлична брехня. Правда про Совєтський Союз цілком протилежна до того, що говорить про нього большевицька пропаганда.

Ми, бандерівці, боремося проти большевиків тому, що вони як щодо України, так і щодо всіх інших неросійських народів СССР провадять політику жорстокого національного гноблення й економічної експлуатації.

Український народ, як і кожний інший совєтський неросійський народ, не має в СССР ніяких національно-політичних прав, і перебуває у стані повного політичного поневолення. Т. зв. Українська ССР, як і кожна інша т. зв. союзна республіка, являється по суті не “незалежною державою українського народу”, як про це брешуть большевики, а звичайною адміністративною одиницею, звичайною безправною губернією большевицької імперії. Ні “верховна рада” УССР, ні її “уряд” не мають ні тіні тих прав, що ними звичайно користуються ці інституції у справді незалежних державах. Т. зв. суверенність союзних республік – не тількі фікція, пуста фраза, призначена большевиками для обдурювання працюючих мас Совєтського Союзу і всього світу, фраза, що не має найменшого практичного значення. Ні “верховна рада” УССР, ні її “уряд” не можуть нічого зробити самостійно, без згоди на це московського центру. Український народ, як і кожний інший неросійський совєтський народ в системі большевицького СССР є фактично позбавлений будьяких можливостей свобідного волевиявлення, незалежного керування своїми справами. Про все, згідно тільки з власними імперіялістичними інтересами, цілковито ігноруючи потреби окремих народів, всупереч їхнім найжиттєвішим інтересам, вирішує большевицький імперіяльний центр – большевицька Москва.

Большевики жахливо експлуатують Україну, як і кожну іншу т.зв. союзну республіку, в економічному відношенні. Кремлівські імперіялісти використовують Україну в першу чергу як сировинну базу для промисловости центральних районів Росії. До промислових районів Росії з України вивозять вугілля, чавун, сталь, хліб, м’ясо, овочі, а завозять звідтам сюди складні машини, складне фабричне і заводське устаткування, текстильні вироби. В Україні взагалі не розбудовується складного машинобудування, модерної хемічної промисловости, текстильних фабрик. В Україні, нпр., яка являється найбільш розвинутим вугільним і металургічним районом СССР, перший автобудівельний завод большевики заплянували побудувати щойно в четвертій п’ятирічці. Чи ж це не говорить про те, що Україна в системі большевицького СССР перебуває на становищі колонії!? Це брехня, що “за роки совєтської влади большевики розбудували в Україні високорозвинуту індустрію”. Большевицькі імперіялісти розбудували тільки ці галузі індустрії, які сприяють викачуванню з України промислової і сільськогосподарської сировини (нпр., видобувну промисловість, сільськогосподарське машинобудування, заводи, що продукують устаткування для вуглевидобувної і залізорудної промисловости, паровозобудування).

В Україні, як і в кожній іншій т.зв. союзній республіці, большевики проводять політику жорстокого культурного гноблення. За роки большевицької влади в Україні ЧК, ГПУ, НКВД, МВД, МГБ знищили сотні українських вчених – істориків, мовознавців, літературознавців, економістів, знищили сотні письменників, поетів, мистців. Діячам української культури забороняється творити в національному, патріотичному дусі. В цей спосіб цілковито загальмовано всякий розвиток української культури. Усе життя в Україні русифікується. У всіх адміністраційних, культурних та економічних інституціях, у всіх університетах, інститутах фактично панує російська мова. Неподільно панує російська мова в армії. Її накидається українському народові методами посереднього тиску. Всюди насаджується російсько-шовіністичну, імперіялістичну ідеологію, переслідується кожну українську патріотичну думку, кожне патріотичне українське почування. В російсько-шовіністичному, імперіялістичному дусі висвітлюється історію України, історію української культури, поборюється захоплення рідним минулим. Українська преса, радіо, театр, література, наука поставлені в Україні цілковито на службу русифікаторської політики большевицьких поневолювачів. Уся культурна політика большевицьких гнобителів в Україні має на меті повну культурну асиміляцію України з Росією, повну ліквідацію культурної окремішности українського народу.

Большевики масово винищують український народ фізично. Три рази за час свойого панування в Україні вони навмисне викликали голод. Жертвою цього навмисне викликаного голоду впало досьогодні в Україні близько вісім мільйонів українців. Сотні тисяч українських чоловіків і жінок вислано в Сибір, Середню Азію. Тут вони, будучи примушеними жити в найжахливіших умовах, масово вмирають. Сотні тисяч українських патріотів знищили большевицькі гнобителі по тюрмах, на засланнях, у концтаборах, розстріляли, у безпосередній боротьбі. Тільки за останні роки в боротьбі проти нашого визвольно-революційного руху вони знищили кілька десятків тисяч українців.

Ось так на практиці виглядає “найкраще розв’язання” большевиками “національного питання в СССР”. Чи ми, українські патріоти, можемо спокійно годитися з таким станом, чи ми, українські патріоти, можемо не боротися проти большевицьких гнобителів, коли бачимо, що вони готують Україні повну загладу.

Ми українські революціонери і повстанці, боремося проти большевиків тому, що вони встановили в СССР режим нещадного соціяльного гноблення й економічної експлуатації працюючих мас. Не безклясове суспільство, не “комунізм” будують в СССР большевики, а нову гнобительську й експлуататорську соціяльну систему. Місце колишніх експлуататорів-поміщиків і капіталістів – займають сьогодні нові суспільні паразити-верховоди большевицької партії, МВД і МГБ, адміністрації, армії. Ці верховоди вже виразно оформилися в нову експлуататорську клясу – клясу большевицьких вельмож. Основою формування цієї нової паразитарної, експлуататорської кляси є її політичні привілеї: монополістичне становище большевицької партії, її необмежена влада, повна безконтрольність комуністів з боку народних мас. Маючи необмежені політичні права і будучи в результаті цього необмеженим господарем усіх багатств СССР, ця кляса забезпечила за собою й виразні економічні переваги в совєтському суспільстві. Большевицьким вельможам ніколи нічого не бракує, вони мають просто розкішні умови життя. У цей час, коли мільйони працюючих живуть у крайній нужді, в голоді, большевицькі вельможі, встановивши для себе неймовірно високі платні, мають всього вдосталь: добре їдять, вишукано одягаються, гарно живуть, досхочу користають з усіх культурних розваг забавляються. Це вигідне розкішне життя большевицькі вельможі забезпечили собі за рахунок експлуатації совєтських мас – за рахунок експлуатації совєтських робітників, колгоспників, працюючої інтелігенції. Слова Маркса про те, що “нагромадження багатств на одному полюсі завжди супроводиться нуждою на другому полюсі” вірні не тільки в застосуванні до капіталістичного суспільства, але й у такій же самій мірі в застосуванні до сьогоднішнього совєтського суспільства.

Ніде на світі працюючі не живуть у такій економічній нужді, як в СССР, в країні нібито “перемігшого соціялізму”. Ніде на світі не експлуатується так фізичні сили працюючих, як в СССР – в державі нібито “робітників і селян”. Ніде на світі працюючі не стиснуті стільки різними законами, “нормами”, “плянами”, “зобов’язаннями”, як в Совєтському Союзі. Реальна заробітна платня совєтських робітників і службовців незвичайно низька. Вона ніяк не вистачає навіть на наймізерніший прожиток. Стахановщина, соцзмагання висотують з робітників і колгоспників усі фізичні сили. Високими нормами поставок большевицькі вельможі ограблюють колгоспників з усіх продуктів їхньої праці. Високі податки, постійні і високі позики, “добровільні датки” витягають від працюючих останню копійку. Працюючи на війну, совєтська промисловість не випускає в потрібній кількості товарів ширвжитку. Не “радісне” і “заможне” життя дали большевики працюючим колишньої царської Росії, а нову каторгу, а нове поневолення, новий соціяльний гніт і економічну експлуатацію. Большевицькі поневолювачі поставили працюючих Совєтського Союзу фактично на становище античних рабів.

Ми, українські повстанці і революціонери, – сини працюючого народу, не можемо не боротися проти такої політики большевицьких ворогів народу щодо працюючих мас, так само, як не могли не боротися проти гнету поміщиків і капіталістів передові працюючі колишньої царської Росії. Боронити інтереси селян, робітників, працюючих інтелігентів, боротися за їхнє соціяльне визволення – вважаємо своїм священним обов’язком.

Ми, бандерівці, боремося проти большевиків також тому, що вони побудували в СССР режим кривавої диктатури компартії, режим варварського терору МВД і МГБ.

В СССР не існує жодної демократії, не існують жодні громадські ні людські права. Всевладним паном життя і смерти кожної людини в СССР є большевицька охорона – МВД і МГБ. Вони шпигують за кожною совєтською людиною, намагаються цілковито контролювати все життя совєтських громадян, усі їхні думки, почування. Вони нещадно знищують кожну відважнішу думку. Вони криваво розправляються з усіма тими, хто в який-небудь спосіб відважується протиставлятися большевицькому режимові. Большевицький лад є цілковитим перекресленням усякої свободи всякої демократії, всіх здобутків людства на шляху його прямування до волі, є прямим продовженням царського самодержавства.

Чи ми, українські революціонери, можемо безчинно приглядатися таким знущанням над людьми. Проти такого знущання над людьми ми, бандерівці, не можемо не боротися. Наші найвищі ідейні гасла – “Воля народам! Воля людині!”

Ми, українські революціонери і повстанці, боремося проти большевицьких гнобителів, врешті, тому, що вони переслідують нас за наш патріотизм, за нашу любов до України, за те, що вони палять українські хати, руйнують господарства, вивозять на Сибір український народ, мордують, спалюють живцем українських патріотів, відрізують жінкам груди, пробивають штиками дітей, розпинають на парканах, волочать по дорогах, прив’язавши колючим дротом коням до хвостів, наших впавших друзів-революціонерів, розривають їхні могили, викидають на смітники, придорожні рови їхні тіла, де їх розшарпують собаки; ми боремося проти большевиків тому, що вони друть портрети Шевченка, Хмельницького, топчуть “Кобзаря”, “Історію України”. Усю Західню Україну большевицькі бандити перемінили в одну жахливу м’ясорубку. Немає тут сьогодні хати, де б ці душогуби когось не вбили, не заарештували, не вивезли на Сибір, немає ні лісу, ні гайку, де не видніли б розриті повстанські могили, немає села, де не було б спалених,зруйнованих господарств, немає родини, де мати не оплакувала б замордованого сина, дочка – замордованої матері, маленька дитина –вивезених на Сибір батьків. І за що це море горя, за що це море крови і сліз? За те тількі, що український народ любить Україну – свою Батьківщину, за те тільки, що український народ,як і кожний інший народ у світі, хоче жити вільним, незалежним життям.

Ми, українські революціонери і повстанці, боремося проти большевицьких гнобителів тому, що вони в колгоспах запрягають жінок до борін, заставляють їх носити на плечах гній на колгоспні поля,засуджують колгоспників до багаторічного ув’язнення за кілька колосків, що їх вони відважують зірвати, щоб рятуватися від голодової смерти, тому, що большевицькі експлуататори цілком грабують колгоспників з продуктів їхньої праці, виплачуючи їм по 200 грамів хліба за трудодень, тому, що вони зіпхнули українське колгоспне селянство на дно нужди і страждань. Ми боремося проти большевицьких поневолювачів тому, що український робітник мусить постійно жити на голодному пайку, вистоювати в довжезних чергах за хлібом, жити в нужденних житлових умовах, фізично знесилюватися незвичайно високими нормами виробітку, стахановщиною, дрожати перед жорстокими карами за найменше спізнення до праці. Ми боремося проти большевицьких злочинців тому, що вони в шахти, на рудники, на т. зв. відбудовні роботи загнали жінок, де руйнується їхне здоров’я, тому, що вони відірвали матерів від їхніх дітей, тому, що десятки тисяч цих, позбавлених опіки, дітей примушені тинятися як безпритульні по базарах, станціях, попід ресторани, жебраючи шматка хліба. Ми боремося проти большевицьких гнобителів тому, що вони примушують українську інтелігенцію виступати проти власного народу, заставляють її кривити душею, опльовувати національні святощі, примушують її фізичною працею здобувати засоби для власного прожитку, не дають їй змоги вільно віддаватися своїй творчій праці.

Чи може український патріот, який бачить і розуміє всю злочинність, увесь бандитизм большевицької політики щодо України, не поклястися боротися проти большевицьких гнобителів до останнього свойого віддиху, до останньої краплі своєї крови? Ми, бандерівці, –українські революціонери і повстанці, поклялися не припиняти нашої протибольшевицької боротьби аж до повного визволення України з-під большевицького панування, аж до цілковитого знищення большевицької гнобительської й експлуататорської системи.

ЗА ЩО МИ,
УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ І ПОВСТАНЦІ,
ВЕДЕМО БОРОТЬБУ,
ЯКІ НАШІ ПОЛІТИЧНІ І СОЦІЯЛЬНІ ЦІЛІ?

Ми, українські революціонери і повстанці, ведемо боротьбу:

1. За побудову на українських етнографічних землях української незалежної національної держави із справедливим політичним і суспільно-економічним устроєм. До своєї національної незалежности завжди прагнули і прагнуть усі українські патріоти. Ми вважаємо, –і це підтверджується усім дотеперішнім історичним досвідом українського народу, досвідом усіх інших поневолених народів,– що тільки незалежна українська держава забезпечить українському народові найкращі умовини для його всебічного духового і матеріяльного розвитку, що тільки незалежна українська держава може бути надійною гарантією справді вільного, справді щасливого і заможнього життя українського народу. Позбавлений своєї державної самостійности український народ завжди зазнавав дотепер і зазнає сьогодні з боку своїх окупантів тільки національного, політичного і соціяльного гноблення, тільки економічної експлуатації. Зробити кінець такій своїй незавидній долі український народ може, тільки побудувавши свою незалежну національну державу.

2. За перебудову сьогоднішнього СССР на принципі незалежних національних держав усіх совєтських народів. Така розв’яка є єдиною справді справедливою, справді прогресивною розв’язкою національного питання в СССР. Така розв’язка завдасть смертельного удару по великоросійському імперіялізмові – найлютішому ворогові всіх сьогоднішніх совєтських народів і працюючих мас, грізному ворогові народів усього світу. Ми, поневолені Москвою народи, мусимо розуміти, що доки імперіялісти Москви – білої чи червоної, царської чи большевицької – пануватимуть над народами сьогоднішнього СССР, доти вони завжди мріятимуть про панування над світом. Доки володарі Москви плекатимуть такі мрії, доти вони завжди змагатимуть до побудови якмога сильніше сцентралізованої держави, до встановлення якмога сильнішої влади – до самодержавства, диктатури, доти вони завжди все народно-господарське життя спрямовуватимуть на підготовку загарбницьких воєн, доти вони завжди утримуватимуть міцний і широко розбудований апарат гноблення, велику міцну армію, що в результаті завжди доводитиме також до скріплення суспільно-економічного становища пануючої кляси, – з одного боку, та до щораз нового поневолення й експлуатації працюючих мас, – з другого. Отже, перебудова СССР на принципі національних держав усіх поневолених народів – це не тільки передумова справжнього національного визволення совєтських народів, це не тільки найважливіший, найсуттєвіший крок у напрямі знищення великоросійського імперіялізму взагалі, але це також найнеобхідніша передумова справжнього соціяльного і політичного визволення працюючих мас сьогоднішнього СССР, найнеобхідніша передумова встановлення справді справедливого, справді прогресивного політичного і соціяльного ладу на Сході Европи і в підбольшевицькій Азії.

3. За повне переведення в життя ідеї вільних національних держав усіх народів світу, за усунення з міжнароднього життя всякого імперіялізму. Ми, бандерівці, вважаємо, що система вільних національних держав, задовольняючи природні прагнення всіх народів до незалежного державного життя та забезпечуючи найкращі умовини для всебічного їхнього розвитку, створить також найкращі передумови для тісної співпраці між народами. Основною перешкодою міжнародної співпраці сьогодні є брак взаємного довір’я між народами, взаємні підозріння між окремими державами. Це недовір’я можна усунути тільки шляхом повного здійснення ідеї вільних національних держав усіх народів, тільки відмовившись у національній політиці від усякого імперіялізму.

4. За побудову в незалежній українській державі безклясового суспільства, за справжнє знищення в Україні експлуатації людини людиною, за перемогу ідеї безклясового суспільства серед усіх народів, а зокрема – на території сьогоднішнього СССР. Основою цього суспільства в незалежній українській державі буде, як про це ми вже говорили, з одного боку, суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва, і з другого боку, – справжня демократія в галузі внутрі політичного устрою. Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва недопустить до творення експлуататорських кляс на економічній основі. В протилежність до того, як це сьогодні обстоїть справа в СССР, справжня демократія у галузі політичного устрою виключить можливість формування нових паразитарних груп на базі політичних привілеїв.

5. За справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам.

“Не маючи загарбницьких цілей, поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення й експлуатації.Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу” (з Програми ОУН).

Детальна програма нашої боротьби викладена в Програмі ОУН, прийнятій III-ім Надзвичайним підпільним З’їздом ОУН, що відбувся в днях 21–25 серпня 1943 р. Ця програма також масово поширена окремою брошуркою під заголовком “За що бореться УПА”.

З того, що дотепер ми сказали про нашу ідеологію і політику, якнайвиразніше видно, що наш, бандерівський, революційний рух ні з фашизмом, ні з гітлеризмом не має нічого спільного. По своїй найглибшій суті наш рух – народний національноі соціяльно-визвольний рух. Нам чужий усякий шовінізм, ми ненавидимо і поборюємо всякий імперіялізм, ми проти всякої диктатури і тоталітаризму, ми за знищення всякої експлуатації людини людиною, за побудову справді безклясового суспільства. Тільки з неспроможности знайти проти нас якінебудь справжні аргументи большевицькі вороги народу зв’язують нас з фашизмом, закидають нам “агентурність”.

МИ, БАНДЕРІВЦІ, ЗА РЕВОЛЮЦІЮ В УСЬОМУ СССР
ЗА ЄДИНИЙ ФРОНТ БОРОТЬБИ ВСІХ ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ
І ПРАЦЮЮЧИХ МАС СОВЄТСЬКОГО СОЮЗУ

До реалізації наших цілей ми змагаємо шляхом розгортання народньої національно і соціяльно-визвольної революції як в Україні так і серед усіх інших народів СССР. До боротьби разом з нами, до боротьби за повалення большевицького режиму ми кличемо всі поневолені совєтські народи, працюючі маси всіх національностей СССР.

Большевицьке ярмо однаково тисне як український народ,так і всі інші совєтські народи. Большевицькі гнобителі однакові вороги як українського, так і всіх інших поневолених совєтських народів. Визволитися з-під большевицького ярма народи Совєтського Союзу можуть лише шляхом революційної боротьби проти большевицьких поневолювачів та експлуататорів, шляхом боротьби, що її совєтські народи вестимуть за перебудову СССР на принципі незалежних національних держав, за справжнє безклясове суспільство, за справжню демократію в галузі внутріполітичного устрою окремих національних держав, за цілковите усунення з відносин між собою усякого імперіялізму, за якнайтіснішу співпрацю між собою, основану на справжній рівноправності і взаємній повазі до своїх інтересів. Чим швидше народи Совєтського Союзу зрозуміють необхідність революційної боротьби проти большевицьких гнобителів, чим швидше вони переконаються у правильності наших ідей, тим коротшими будуть їхні страждання – страждання рабів у большевицькій тюрмі народів, тим меншими будуть їхні жертви, що їх вони щоденно примушені складати в результаті терористичної большевицької політики, тим швидше вони зможуть зажити справді вільним, справді щасливим життям.

Ми змагаємо до того, щоб викути єдиний революційний протибольшевицький фронт народів України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, народів країн Південно-Східньої і Центральної Європи, в останній війні фактично окупованих большевиками. Революційні, прогресивні елементи народів України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу та деяких народів Південно-Східньої Европи вже сьогодні об’єдналися для спільної протибольшевицької боротьби на пропагованій нами політичній плятформі в Антибольшевицький Бльок Народів (АБН). На еміграції вже діють окремі керівні органи АБН. Услід за цим мусить прийти до розбудови активного революційного протибольшевицького фронту і всередині СССР та в новоокупованих ним країнах. Це буде величезний крок уперед на шляху повалення большевицької тюрми народів, на шляху до визволення всіх поневолених большевиками народів.

До боротьби проти кремлівських поневолювачів та експлуататорів ми кличемо також російський народ. Російські народні маси зазнають з боку кремлівських заправил такого самого політичного і соціяльного гноблення, як і неросійські народи. В 1917р., разом з усіма іншими народами Росії, російський народ піднявся на революційну боротьбу проти царського самодержавства, проти поміщиків і капіталістів в ім’я справжньої політичної свободи, в ім’я справжньої рівности і справедливости, в ім’я справжнього знищення в Росії всякої політичної та соціяльної реакції. Того всього російський народ не осягнув. Большевицькі узурпатори насильно вирвали з рук російського народу владу і, прикриваючись революційними фразами, встановили на території колишньої Росії нову різновидність самодержавства, побудували нову експлуататорську соціяльну систему. Не мав політичної свободи російський народ у царській самодержавній Росії, не має він її сьогодні і в большевицькому, диктаторському СССР. У царській Росії російські працюючі маси експлуатувались поміщиками і капіталістами, а тепер вони експлуатуються большевицькими вельможами. Своїх ідей політичної і соціяльної волі російський народ ше не здійснив. Ці ідеї чекають на організовану армію нових борців з-поміж російського народу. До російських народних мас, гноблених й експлуатованих колись царизмом, а тепер большевицькою клікою, до російських народних мас, які мають відвагу і знаходять у собі силу підніматися на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, до російських народних мас, які відкидають і ненавидять усякий імперіялізм, – ми, українські революціонери і повстанці, плекаємо тільки щирі симпатії. Ми з найбільшою радістю повітаємо російський народ на фронті революційної боротьби за повалення большевицької гнобительської й екплуататорської системи.

ЯК МИ ДИВИМОСЯ НА НАСТУПНУ ВІЙНУ?

На війну між СССР і його противниками ми розраховуємо як на допоміжний момент у нашій боротьбі, як на ту сприятливу обставину, яка полегшить нам визволитися власними силами. Ми завжди ставили і ставимо сьогодні на сили українського народу, на сили всіх поневолених народів Совєтського Союзу.

ЯКІ БЕЗПОСЕРЕДНІ ЗАВДАННЯ НАШОЇ БОРОТЬБИ СЬОГОДНІ?

На теперішньому етапі нашої боротьби наші безпосередні завдання такі: 1) включати до активної, революційної протибольшевицької боротьби ще не включену дотепер частину українського народу; 2) шляхом революційної пропаганди освідомляти народні маси СССР усіх національностей у тому, що таке большевизм на ділі, розкривати всю антинародність большевицької системи, вказувати, в який спосіб народи Совєтського Союзу можуть визволитися з-під большевицького ярма; 3)стимулювати виникнення організованої активної протибольшевицької боротьби в усьому СССР.

ЧОМУ МИ МУСИМО ВЕСТИ НАШУ БОРОТЬБУ
МЕТОДОМ ЗБРОЙНОГО ПІДПІЛЛЯ?

У терористичних умовах Совєтського Союзу ми не маємо змоги вести нашу визвольну боротьбу в жодний інший спосіб, як тільки в формі збройного підпілля. Саме тому ми сьогодні примушені сидіти в лісах, у підземних криївках. Для боротьби з МВД і МГБ ми носимо зброю. Такі форми боротьби накинув нам ворог. Зрозуміло, що такі форми політичної боротьби – незвичайно важкі. Оскільки, одначе, в умовах Совєтського Союзу такі форми боротьби – єдино можливі форми протирежимної політичної боротьби взагалі, ми й надалі будемо боротися так, як ми боролися дотепер. Така тактика єдино правильна і для всіх інших поневолених большевиками народів.

Передумовою виникнення масової революційної протибольшевицької боротьби в СССР ми вважаємо виховання революційної свідомости і протибольшевицької політичної активности поневолених народів і працюючих мас Совєтського Союзу. До цього виховання ми змагаємо як шляхом революційної пропаганди, так і шляхом безпосередньої активної революційної боротьби авангарду революції – революційних організацій і включування в цю боротьбу совєтських народних мас.

ЯКУ БЕЗПОСЕРЕДНЮ МЕТУ МАЮТЬ
НАШІ ЗБРОЙНІ І САБОТАЖЕВІ ДІЇ?

Наші збройні дії, акти саботажу своєю безпосередньою метою мають не дозволити большевицьким загарбникам міцно закріпитися на окупованих ними українських землях, не дозволити їм безкарно тероризуватти і грабувати український народ, природні багатства української землі, боронити перед терором МВД і МГБ український патріотичний елемент, зривати спроби МВД і МГБ розбудувати агентуру, не допустити до розбудови большевицьких, ворожих українському народові, організацій (молодіжних, культурних), знищувати особливо активних большевицьких вислужників, боронити перед наступом МВД і МГБ нашу підпільну організацію.

МИ, УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ
І ПОВСТАНЦІ, НЕ БОРЕМОСЯ ПРОТИ
СОВЄТСЬКИХ ПРАЦЮЮЧИХ МАС

У нашій боротьбі ми, бандерівці, виступаємо тільки проти большевицьких імперіялістів, тобто проти партійної верхівки та всіх тих елементів, незалежно від їхнього соціяльного і національного походження, які цій верхівці вірно служать. Це підла брехня, що ми стріляємо всіх совєтських людей без розбору. Проти совєтських народних мас ми не боремося. Про це можуть посвідчити тисячі совєтських людей – совєтських колгоспників, робітників та інтелігентів, з якими ми зустрічалися, розмовляли, яким ми передавали нашу літературу. Про це можуть посвідчити тисячі голодуючих, яким ми допомагали, чим тільки могли. Ми знищуємо тільки керівних представників партії, МВД і МГБ та всі ті вислужницькі, продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху і вороже відносяться до українського народу.

ЯК МИ, БАНДЕРІВЦІ, ДИВИМОСЯ НА ПЕРСПЕКТИВИ
НАШОЇ БОРОТЬБИ?

Ми знаємо, що нас у нашій боротьбі чекають величезні труднощі. Ми дуже добре здаємо собі справу з того, що поки що наші сили – малі, а сили ворога великі. Краще, як будьхто інший, ми також свідомі того, як важко вести революційну боротьбу в умовах большевицької, емведівської системи. Та ми віримо в справедливість нашої справи і в народ. Ця віра завжди була основним джерелом нашої сили дотепер і буде ним у майбутньому. Ми боремося за найрідніші інтереси як українського, так і всіх інших народів Совєтського Союзу. Як увесь український, так і всі інші совєтські народи не можуть тому не піти за нами. Сьогодні йде активно за нами значна частина України.Сьогодні по нашому боці симпатії майже всього поневоленого українського народу, значної частини, вірно поінформованої про нас, працюючих мас усього Совєтського Союзу. Завтра активно включиться в нашу боротьбу решта України. Завтра стануть на наш шлях усі народи Совєтського Союзу. Як в умовах большевицької реакції всередині СССР і в новозагарбаних ним країнах Південно-Східньої і Центральної Европи, та і на тлі нездорових відносин Заходу ми, бандерівці, і з погляду цілей нашої боротьби, і з погляду її моральних основ – репрезентуємо найглибші, вічноживі, здорові прагнення народів і працюючих мас до політичного і соціяльного поступу, до прогресу. Сили поступу, сили прогресу завжди здобувають перемогу над силами реакції. Такий закон суспільного розвитку. У нашій боротьбі з большевицькою реакцією остаточна перемога буде за нами, бандерівцями. Уже сьогодні в УПА, в революційному підпіллі крім українців, борються також представники інших національностей: росіяни, татари, білоруси, грузини. У недалекому майбутньому – ми віримо в це – разом з нами, на своїх національних територіях боротимуться тисячні загони революціонерів усіх національностей СССР.

До оптимізму щодо нашого майбутнього дає нам основу також та обставина, що досьогодні, тобто вже впродовж шести років, большевицьким поневолювачам не вдалося нас знищити, розбити нашу підпільну організацію. Супроти високої ідейности, супроти майстерности конспірації, супроти нашого масового героізму і завзяття стає безсильним навіть МВД і МГБ. Витримавши в нашій боротьбі дотепер, ми витримаємо і в дальшому. Для нас були найгрізніші перші бої з МВД і МГБ. Сьогодні, коли ці бої вже за нами, ми з вірою дивимося у майбутнє. Маючи потрібний нам досвід боротьби в умовах большевицького режиму, в умовах емведівської системи, загартовані дотеперішніми боями, загріті тими симпатіями, що їх ми зустрічаємо скрізь, де тільки появимося, серед усіх народів, поневолених большевиками, міцні тією підтримкою, що її нам жертвенно дають українські народні маси, – ми відважно маршуємо вперед, до нашої мети – до повалення большевицького панування в СССР, до побудови незалежної Української Держави, до визволення народів і працюючих мас усього СССР.

НАШ СТИЛЬ БОРОТЬБИ

Для нас, бандерівців, характерний окремий, високогероїчний стиль революційної боротьби. В його основі лежить нечувано висока, прямо безприкладна, ідейність учасників нашого руху, наш глибокий патріотизм. Ми не визнаємо ні полону, ні капітуляції перед ворогом. Українські революціонери і повстанці в своїй основній масі не здаються живими в руки ворога: у безвихідному становищі стріляються останніми власними кулями або розриваються останніми власними гранатами. Ми не визнаємо іншого життя, крім життя для активної боротьби за наші високі революційні ідеали. Нашої боротьби ми не припинимо доти, доки житиме хоч би один революціонер. Нас не лякають навіть найважчі труднощі і небезпеки, навіть найважчі перешкоди. Нас не заломлює ні смерть наших друзів, ні хвилеві невдачі в нашій боротьбі. В ім’я перемоги наших ідей ми добровільно підпорядковуємося залізній дисципліні, що панує в наших рядах.

МИ, УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ І ПОВСТАНЦІ,
ПРОДОВЖУЄМО НАЙКРАЩІ ВИЗВОЛЬНІ ТРАДИЦІЇ
ЯК УКРАЇНСЬКОГО, ТАК І ВСІХ ІНШИХ
НАРОДІВ СССР

Борючись за національну і соціяльну волю українського народу, за державну незалежність України, ми, українські революціонери і повстанці, продовжуємо діло таких великих борців за визволення України в нашій історії, як Хмельницький, Мазепа, Петлюра, продовжуємо традиції таких визвольних організацій в Україні з періоду після 1920 р., як Братство Українських Державників (БУД), Союз Визволення України (СВУ), боремося за здійснення мрій та ідеалів таких великих українців, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка.

Змагаючи до побудови справедливого прогресивного політичного і соціяльного ладу на території всього СССР, до визволення з-під національного і соціяльного большевицького ярма всіх народів Совєтського Союзу, ми, бандерівці, продовжуємо традиції визвольної боротьби всіх поневолених царизмом народів, продовжуємо діло всієї тієї частини революціонерів Росії з-перед 1917 р., яка справді хотіла покласти кінець національному і соціяльному рабству в Росії, яка справді хотіла здобути для народних мас Росії політичну волю і соціяльну справедливість.

Ось хто такі ми, бандерівці, та за що ми боремося.

Колись на насмішки царських вислужників, що ніби “гайдамаки – не воины, разбойники, воры, пятно в нашей истории”, – великий Шевченко відповів: “Брешеш людоморе! За святую правду, волю розбійник не стане! Не розкує закований у ваші кайдани народ темний; не заріже лукавого сина; не розірве живе серце за свою Вкраїну” (Холодний Яр). Ці слова Великого Пророка України хай будуть і сьогоднішньою нашою відповіддю усім тим, які, обдурені большевицькою пропагандою, ще й сьогодні дивляться на нас, як на “бандитів”.

* * *

Від шести років з України на ввесь Совєтський Союз лунають постріли. Від шести років територія Західної України – невеличка частина величезного Совєтського Союзу – є полем незвичайно завзятих, героїчних боїв.

Хай знає кожна совєтська людина, хай знає кожний совєтський колгоспник, робітник і інтелігент: тут в Україні, уперше в історії устабілізованого СССР загорілося вогнище революційної визвольної боротьби за повалення большевицько-експлуататорського режиму, за побудову на території сьогоднішнього СССР справді справедливого політичного і соціяльного ладу. Тут уперше в історії устабілізованого СССР кількадесят тисяч українських патріотів – синів працюючого народу українського поклялися радше згинути, ніж покірно терпіти большевицькі знущання, ніж погодитися із злочинною з національного і соціяльного погляду політикою большевицьких бандитів.

Ми, бандерівці, боремося і вмираємо з думкою про майбутню волю і щасливе життя українського народу, з думкою про майбутню волю і щасливе життя усіх совєтських народів!

Ми, бандерівці, боремося і вмираємо з вірою, що за нами, тисячами, підуть мільйони нових борців з усієї України, з усього Совєтського Союзу, і що наша боротьба, – боротьба за волю народів і людини – вкінці закінчиться перемогою над большевицькою реакцією.

Ми, бандерівці, боремося і вмираємо з почуттям гордости за те, що в чорні дні большевицької реакції нам першим приходиться промощувати шлях до волі як для всього українського народу, так і для народів та працюючих мас усього Совєтського Союзу, за те, що історія судила нам першим започаткувати нову добу для Сходу Европи і підбольшевицької Азії – добу їх справжнього національного і соціяльного визволення. Ми щиро співчуваємо всім тим совєтським матерями і батькам, ні в чому невинні сини яких, опинившись на фронті боротьби проти нас проти власної волі, впали у боротьбі з нами. В тому винувате МВД. Воно гнало їх проти нас силою. Вони – жертви емведівського терору.

З наших революційних окопів, відбиваючи скажені емведівські атаки, серед трупів наших упавших друзів, цілі скривавлені, але невгнуті, сьогодні, з початком сьомого року нашої визвольної протибольшевицької боротьби ми ще вище піднімаємо наш революційний прапор.

Народи Совєтського Союзу! Совєтські працюючі маси! Дивіться на цей прапор! Дивіться і читайте:

МИ ЗА ВОЛЮ НАРОДІВ І ЛЮДИНИ!

МИ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ З-ПІД БОЛЬШЕВИЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО, ПОЛІТИЧНОГО І СОЦІЯЛЬНОГО ЯРМА ВСІХ НАРОДІВ І ПРАЦЮЮЧИХ МАС СОВЄТСЬКОГО СОЮЗУ!

ГЕТЬ БОЛЬШЕВИЦЬКУ ГНОБИТЕЛЬСЬКУ Й ЕКСПЛУАТАТОРСЬКУ СИСТЕМУ!

До боротьби під цим прапором, до боротьби разом з нами ми кличемо всіх, кого лише гнітить ярмо большевицьких поневолювачів та експлуататорів, усіх, хто лише має силу та відвагу боротися.

Годі довше терпіти большевицькі знущання та насильства! Це ганьба для людини покірно зносити ярмо і батіг!

Годі довше бути тільки німими рабами! Годі довше тільки таємно в собі здушувати свій гнів і ненависть проти большевицьких поневолювачів та експлуататорів!

Піднімайтеся на революційну боротьбу проти кремлівських гнобителів!

Українці із східних областей! Ми, українські революціонери і повстанці, – борці за волю і незалежність України, кличемо Вас: ширше включайтеся у визвольну революційну боротьбу проти большевицького ярма! Боротьба за волю і незалежність українського народу –священий обов’язок кожного сина України!

Поневолені народи Совєтського Союзу! Білоруси, грузини, вірмени, азербайджанці, литовці, лотиші, естонці, карелофіни, узбеки, казахи, таджики, киргизи, туркмени, татари, молдавани, калмики, башкири! Піднімайтеся на національно- і соціяльно-визвольну боротьбу проти большевицьких гнобителів за перебудову СССР на принципі незалежних національних держав усіх совєтських народів!

Росіяни! Боріться за повалення большевицької диктатури, за знищення большевицької експлуататорської системи – за демократичну Росію, за справжню соціяльну рівність і справедливість!

Совєтські робітники, колгоспники, інтелігенти! Совєтське ярмо стає щораз важче. Нужді, злидням немає кінця. Немає кінця теророві, переслідуванням. Годі довше покірно терпіти! Піднімайте революційну боротьбу за своє політичне і соціяльне визволення!

Хай живе визвольна боротьба українського народу за українську незалежну національну державу!

Хай живуть ОУН І УПА –бойовий авангард українського народу в його боротьбі за національну і соціяльну волю!

Хай живе Степан Бандера – Керівник українського визвольно-революційного руху, щирий друг усіх народів і працюючих мас Совєтського Союзу!

Хай живе генерал Тарас Чупринка – Головний Командир УПА, безстрашний борець за волю українського і всіх інших народів СССР!

Хай живе національно- і соціяльно-визвольна революційна боротьба всіх поневолених народів СССР!

Хай живе революційна боротьба працюючих мас СССР за соціяльну рівність і справедливість, за справжнє безклясове суспільство!

Смерть Сталіну і його кліці – найлютішим ворогам народів і працюючих мас Совєтського Союзу!

– о –

“На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, сімей і населення, в наступі на гестапівські й енкаведівські гнізда й загони, в індивідуальному двобою в час конспіративної підпільної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і душах народу й освічує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же вічна слава буде впавшим героям, що склали своє життя на жертівнику нації!”

(З Деклярації Проводу ОУН)

“Ліпше умерти в боротьбі, ніж умирати як покірний раб, не боронячись, цілуючи ноги того,хто визискує, хто глузує й погорджує, хто катує тебе!”

(Микола Міхновський)

“П’ятирічна героїчна боротьба УПА і визвольно-революційного підпілля – це найбільш героїчна боротьба в історії України…”

(Генерал Тарас Чупринка)
Головний К-р УПА

В.Самійленко

ЧИ ВАМ ВІДОМО, ХТО ТО Є ПОВСТАНЦІ?

XIV

Чи вам відомо, хто то є повстанці?
Це ті, що їм немає вороття
До рідних хат; десь у рові, в землянці,
Чи під кущем їх місце для життя.
Ні вдень, ні вніч, ні ввечері, ні вранці
Нема для їх долі забуття,
Бо в домах їх – замість осель руїна,
Й розстріл рідні до п’ятого коліна.

XV

Жадоба помсти за свій тихий рай
Сплюндрований у їх гартує дух;
До боротьби їх кличе рідний край,
І кожний з них той поклик любо слуха.
Нехай і мало їх, борців, нехай
Покірно інші ждуть, як віл обуха,
Від ката смерти, тільки не вони:
Не страшно їм нерівної війни.

(З “Геї”)

Василенко – Волош

…Наша правда свята, вона сонцем горить
Нам на наших повстанських знаменах,
Лиш для неї клялися до смерти ми жить
І з шляхів цих ніколи не звернем!
Ще відплатим катам, ще по рідних степах
Із піснями пройдем бойовими!
Не розбійники ми, хоч живем по лісах,
Ми повстанці – сини України!

ЗАПОВІДІ ПІДПІЛЬНОЇ ГАЗЕТИ

Я Твій довірений приятель, що в умовах жорстокої сталінсько-большевицької дійсности приходжу Тобі сказати слово правди, розповісти про Україну, порадити, що маєш робити і як боротися за кращу долю. Не лякайся мене, бо про Тебе я нікому не скажу, але пам’ятай:

за видання і за кольпортаж мене Твої товариші-друзі кладуть свої голови і тому бережи мене як зіницю ока;

обережно мене читай – в полі, або в кімнаті, при замкнених дверях і вікнах, тихо чи шепотом, щоб ворог не бачив і дурень не чув;

читай скоро і другому передай бо на мене ждуть тисячі таких як Ти і тому злочином є тримати мене;

з хати до хати з рук до рук;

передавай мене лише тим, до яких маєш довір’я і які, як і Ти після прочитання передадуть мене далі;

знищити мене можна лише тоді, коли ворог наступає, а заховати мене вже нема часу; інакше шануй мене, бо я йду будити народ до великого революційного діла – будувати Українську Самостійну Соборну Державу.

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Петро Полтава

ХТО ТАКІ БАНДЕРІВЦІ ТА ЗА ЩО ВОНИ БОРЮТЬСЯ

Президент фірми Петро Бобик
Головний редактор Василь Іванишин
Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький
Технічний редактор Євген Гнатик
Комерційний директор Левко Клепак

Підписано до друку 30.05.94. Формат 840х108/32.
Папір друкарський No 2. Гарнітура “Таймс”. Офсетний друк.
Умовн. друк. арк. 3,36. Умовн. Фарб.-відб. 3,57.
Тираж 10000 прим. Зам. No 546-4.

Видавнича фірма “Відродження”
82100, м. Дрогобич, вул. Т. Шевченка, 2. Тел.: (03244) 2-17-94.
79049, Львів-49, аб/с 10480. Тел./факс: (0322) 40-59-39.
E-mail: babyk@lviv.farlep.net

Львівська книжкова фабрика “Атлас”
2900005, м. Львів, вул. Зелена, 20.

1 Після геройської смерті сл. П. ген. Тараса Чупринки дня 5 березня 1950 р. Головнокомандувачем УПА став полк. Василь Коваль (Прим. редакції передруку).

2 Брошура вийшла на Україні з початком 1950 р. Шостий рік боротьби рахується з 1944 р., нового приходу большевиків на Україну. (Примітка ред. передруку).

3 Конференція ОУН на Українських Землях 1950 р. сформулювала програмові постанови про земельне питання в такій формі: “ОУН бореться за повне знищення колгоспного кріпацтва в Україні, проти повороту до поміщицько-капіталістичного ладу, за безплатну передачу землі селянам на власність на базі одноососібних трудових господарств”.

Питання української державности, самостійного політичного буття зв’язане історично з питанням суспільного положення українського демосу сильніше, безпосередніше і тісніше, ніж у котрій іншій національній спільноті

В. Старосольський

Нині, коли український народ гостро відчув цю тісну діалектику національно-державного та суспільного аспектів свого життя, коли більшості громадян Української держави вже не треба доводити, що без захисту національних інтересів, високої національної свідомості як провідників, так і нації у цілому соціальні проблеми залишаться невирішеними, ці слова мають стати не лише констатацією повторюваності історії, не тільки визнанням спадковості в Україні одвічного тандему національного й соціального, а й могутнім імперативом суспільного чину, рішучих, вольових зусиль нації.

А втім ця глибока, заснована на ґрунтовному науковому аналізі думка висловлена ще на початку нашого буремного XX ст. і належить видатному науковцю, політичному та громадському діячеві Володимиру Старосольському. Нині його ім’я відоме лише обмеженому колу гуманітаріїв, які виявляють інтерес до історії української соціологічної і політичної думки.

Слабка обізнаність українського суспільства з вітчизняною інтелектуальною спадщиною, зрозуміла з огляду на недавнє радянське минуле, однак абсолютно невиправдана на восьмому році незалежності України, позначається на низькому рівні національної свідомості загалу, що призводить до національного інфантилізму, відсторонення більшості населення від політики, національно-державницьких завдань, нехтування національними вартостями, а відтак — до економічного колапсу, соціальної напруги, зневіри у можливості суспільного прогресу нації. /II/

Розпочинати долання дах складних проблем треба з освіти молоді, її національно-патріотичного виховання на власній, українській традиції, на власних зразках громадської, наукової звитяги в ім’я Української держави. У цьому контексті одна з визначних праць із скарбниці вітчизняної і світової політичної думки — «Теорія нації» Володимира Старосольського, що повертається в Україну через 76 років.

Сучасна соціологічна та політологічна наука в Україні розпочала формування теоретичної бази дослідження етнонаціонального розвитку. Робляться активні спроби на основі західних зразків і власних здобутків окреслити коло проблем теоретичних досліджень у цій галузі. Тому праця В. Старосольського як представника національно-державницького напряму в українській політології становить неабиякий інтерес і для науки, і для практики розв’язання завдань розбудови Української держави. Можна сподіватися, що цей інтерес поглиблюватиметься й незабаром побачать світ такі ґрунтовні дослідження автора, як двотомна праця «Держава і політичне право», «Суспільно-політичні рухи та їх носії».

* * *

Володимир Йоахимович Старосольський походив з давнього українського роду. Його предки, як зазначається у метриці греко-католицького парафіяльного уряду в Дрогобичі, — Іван та Анастасія з Чернигевичів Старосольські, «громадяни міста Дрогобича». Там у них народився 8 січня 1791 р. син Микола, який згодом одружився з багатою міщанкою Мар’яною Кікевич.

Батько й син обіймали поважні посади в місцевій управі, були активними членами греко-католицької громади. На початку XIX ст. Микола працював у Перемишлянській управі протоколістом. Він був авторитетною людиною в місті, приятелював і давав юридичні поради єпископу Снігурському. У Миколи було семеро дітей — п’ять синів, які всі здобули вищу освіту, та дві доньки. Другий син Йоахим, як і батько, був правником, начальником повітового суду і бургомістром Ярослава, в минулому княжого руського міста. Дочка іншого бургомістра — міста Сянока стала його дружиною. Юліана була з родини доктора Георга Рапфа, який приїхав до Сянока з Австрії, з містечка Майсау біля Відня, де його батьки мали свої винниці. /III/

8 січня 1878 р. в родині Йоахима і Юліани Старосольських народився син Володимир. Коли хлопчику було шість років, помер батько. Так обірвалася ниточка родинного виховання в українському національному дусі. Адже, за словами матері, Йоахим називав себе «русином» і пишався цим. Мати ж, австрійська німкеня, здобувши освіту в польській школі Сянока, говорила польською. Так розмовляла і сестра Володимира. Він мав у Ярославі, який називав своїм родинним містом, приятелів-українців, зокрема Антона Рака, який згодом став апеляційним суддею, та Станіслава Людкевича — в майбутньому визначного українського композитора.

Після гімназійного курсу в Ярославі Володимир Старосольський вирушає до Кракова, де вивчає право. Там він контактує з українською студентською громадою, зокрема з Василем Стефаником та Іваном Трушем. Саме цей період життя Старосольського став визначальним у формуванні українського національного світогляду, спрямуванні його подальшої громадської і наукової діяльності. Він відчув, що його місце в Україні, на сході від Сяну, де вирує українське життя з його гострими, болючими проблемами.

Тож після року краківських правничих студій Старосольський повертається до Львова, де продовжує навчання в університеті на юридичному факультеті. В цей час тут викладає курс австрійського права та очолює кафедру доцент і згодом професор цивільного права Станіслав Северинович Дністрянський. Старосольського, який спеціалізувався у науковому семінарі останнього, привертають студії Дністрянського з теорії суспільних зв’язків, права народного самовизначення України на її етнічній території на основі національних демократичних традицій і теорії права народів на самовизначення. Він також з великим інтересом відвідує лекції М. Грушевського.

Підтриманий С. Дністрянським, Володимир Старосольський у 1903-1904 рр. надрукував низку своїх наукових розвідок у «Часописі правничім і економічнім» («Реформа похатної торгівлі в австрійськім законодавстві», «Причинки до теорії соціологи»).

Цей період його життя позначений надзвичайною громадсько-політичною активністю. У Львові він одразу вступив до Української студентської громади, де відігравав провідну роль. У 1899 р. його було обрано головою комітету української академічної молоді. Ця організація виступала за заснування українського університету у Львові. Крім культурницьких, проголошувалися політичні вимоги: створення Української держа- /IV/ви — незалежної, в етнічних кордонах. Під такими гаслами молодь Львова під проводом Володимира Старосольського скликала 14 липня 1900 р. віче. Очолюючи комітет української академічної молоді, він організовував страйки, студентські з’їзди, збирання коштів на видавничі потреби національно-визвольного руху.

Разом із студентським діячем і політиком Лонгином Цегельським Старосольський стає фундатором організації «Молода Україна». Вона не мала писаного статуту та офіційного статусу. Організація об’єднувала три тисячі членів, у тому числі учнів середніх шкіл. Керівний орган «Молодої України» — «комітет десяти» забезпечував високу дисципліну в організації, видавав часопис «Молода Україна», де друкувалася і молодь з Наддніпрянської України.

Важливою акцією суспільного характеру був ініційований «Молодою Україною» відхід (так звана сецесія) українських студентів Львівського університету до інших університетів Австро-Угорщини і поза нею на знак протесту проти політики уряду в українському питанні. Студенти домагалися перетворення Львівського університету на український. Після відмови у 1902 р. 500 студентів організовано покинули стіни рідного закладу і вирішили продовжувати навчання за кордоном. Боротьба за український університет у Львові тривала до Першої світової війни.

Друга акція «Молодої України» мала історичне значення. За ініціативою Володимира Старосольського 1901 р. організовані численні селянські страйки як протест проти жорсткого соціального гноблення з боку польських панів. 100 тисяч учасників страйків надавали цій акції не лише соціального, а й національного характеру. Згодом у статті «Національний і соціяльний момент в українській історії» дослідник зазначав, що ці селянські виступи «в своїй основі були наскрізь стихійним висловом соціяльних болів селянської маси, набрали зараз же і з непоборною силою політичного характеру. Вони висловилися дуже скоро цілим рядом політичних постулятів і з ними тісно зв’язаний початок зорганізованого політичного, революційного руху «Революційної Української Партії» (РУП), діяльність якої була так многоважна, багата наслідками для цілого сучасного політичного українства» *.

* Вільна Україна. — 1967. — Ч. 53. — С. 26. /V/

Група молодих галичан на чолі із Старосольським налагодила контакти зі студентами Наддніпрянщини. Це були нелегальні зустрічі, обмін матеріалами, зокрема друкованими. Так, «Молода Україна» оперативно дістала відому промову харківського адвоката, члена РУП Миколи Міхновського, виголошену ним на шевченківському святі в Полтаві й Харкові 1900 р. У Львові її було видруковано як брошуру під назвою «Самостійна Україна». Її наклад студенти переправили в Східну Україну, де вона стала програмою РУП у перший період її діяльності.

Володимир Старосольський не лише організовував контакти молоді Галичини й Наддніпрянщини, а й особисто товаришував з політичними, науковими та культурними діячами Східної України. У нього вдома, де він жив з матір’ю, бувала в гостях Леся Українка, її твори друкувалися в «Молодій Україні». Така громадська діяльність Старосольського засвідчувала його виразні соборницькі переконання, які дістали втілення в його подальшій науковій праці та ідеях національної держави, нації як спільноти, що усвідомлює себе такою.

Після навчання у Львівському університеті в 1901 р. Володимир Старосольський, здобувши стипендію міністра освіти, продовжував студії з права у Берліні, Гейдельберзі, Відні, Граці (1901 — 1909 рр.). Там він працював асистентом видатних професорів суспільних наук. Результатом напруженого наукового пошуку стала праця «Принципи майоритету» німецькою мовою, яка вийшла у Відні 1916 р. і дістала схвальну оцінку.

Повернувшись до Львова, він стає одним з керівних діячів Української соціал-демократичної партії Галичини. Вступивши до неї 1903 р., він був її останнім головою у Львові 1939 року.

Старосольський відкрив у Львові адвокатську канцелярію і тривалий час займався адвокатурою. На прохання свого вчителя Станіслава Дністрянського стає його оборонцем під час судового слідства. Адже Дністрянського було притягнуто до відповідальності за політичну промову на несанкціонованому місцевими властями передвиборному вічі. Двох українських правників, науковців, політичних діячів єднали особиста дружба, близькі політичні погляди й наукові позиції. Їхня тісна співпраця на грунті розбудови українського національного життя і національно-державницької політичної думки виявилася плідною і в еміграції.

Однодумцем, вірним другом і помічником у громадській роботі Старосольського стала його дружина Одарка. Вона була дочкою відомого громадського діяча старшої генерації Володи-/VI/мира Шухевича, автора п’ятитомної праці «Гуцульщина». Вона часто виступала на концертах, брала активну участь у галицькому жіночому русі, опікувалася українськими студентами, які приїздили до Галичини.

Як правник і особливо адвокат Володимир Старосольський мав надто високий авторитет у Галичині. Карні справи політичного характеру додали йому слави оборонця української молоді, селян, політичних діячів. Блискуче й переконливо виступив він на процесі у справі Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 р. вбив цісарського намісника Галичини, депутата парламенту, графа Андрія Потоцького за шахрування виборів і накази австрійській жандармерії стріляти в українських виборців, за підтримку москвофілів, прикриття зловживань польської влади на місцях. Боронячи убогих селян, робітників, студентів, Старосольський не брав з них грошей, хоча адвокатська практика була єдиним джерелом прожиття його родини.

Однак адвокатська робота не заступила Старосольському громадських турбот. Він не поривав з молодіжними організаціями, які, на думку багатьох політичних діячів, членів РУП та УСДП, мали стати важливим чинником національно-державного будівництва у Галичині. Ще наприкінці XIX ст. ці партії почали формувати у містах молодіжні спортивні (як тоді називали руханкові) організації, а у селах — спортивно-пожежні. Перше руханкове товариство «Сокіл» виникло у Львові 1894 р. У травні 1900 р. снятинський адвокат, один із провідних діячів Галицької радикальної партії Кирило Трильовський заснував у селі Завалля на Станіславщині перший осередок «Січі». Незважаючи на утиски, перешкоди властей, «Соколи» й «Січі» щільною мережею вкрили Галичину. Влітку 1914 р. тут діяло майже 900 сокільських товариств і понад 1000 «Січей».

Зростання національної свідомості, задушливість міжнародної атмосфери зумовили потребу української молоді організуватись у гуртки військового характеру. 1911 р. львівські учні середніх шкіл створили таємний гурток «Пласт». У 1912 р. Олександр Тисовський заснував легальну організацію «Пласт». Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій, стали К. Трильовський і В. Старосольський. А вже у жовтні 1912 р. почалася Балканська війна.

14 грудня 1912 р. нарада українського жіноцтва створила «Фонд на потреби України». Збори «Українського Студентського Союзу» 15 грудня 1912 р. прийняли рішення про початок військових навчань серед української молоді. /VII/

Наприкінці 1912 р. на з’їзді провідних діячів галицьких партій та політичних організацій було ухвалено, що у випадку воєнного конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією українці мають підтримати першу. Саме Австро-Угорщина, на їхню думку, повинна була допомогти перетворити Галичину на «П’ємонт», центр об’єднання (соборності) українських земель і культурного відродження українства. Думку про підтримку Австрії висловив і з’їзд українського жіноцтва у Львові цього ж року, і ця підтримка має тривати доти, доки «її інтереси будуть згідні з інтересами українського народу та з його національним достоїнством».

На початку 1913 р. К. Трильовському вдалося подолати опір властей і затвердити статут військового товариства «Січові стрільці». 18 березня 1913 р. у Львові засновано перше академічне товариство «Січові стрільці-I», головою якого було обрано Володимира Старосольського. Тоді ж створюється ремісниче стрілецьке товариство «Січові стрільці-II» і «Стрілецький курінь». Такі організації виникають у Бориславі, Сокалі, Яворові, Бережанах, Бучачі, Тернополі та інших містах краю, їх очолили українські запасні старшини.

Об’єднання двох військових товариств відбулося у березні 1914 р., його очолив комітет у складі В. Старосольського, І. Чмоли, М. Гаврилка, О. Степанівної.

Початок Першої світової війни змусив політичні партії Галичини об’єднатися і підняти питання про створення українського легіону в австрійській армії. 1 серпня 1914 р. нарада представників українських партій за ініціативою К. Левицького прийняла рішення про єдину українську національну акцію. В результаті 2 серпня було створено Головну Українську Раду (ГУР), членом якої став В. Старосольський. Проте австрійський уряд не затвердив цієї назви, і вже 4 серпня з’явилася взаємоприйнятна назва — «Українська Бойова Управа» (УБУ). Старосольський у складі УБУ був поручником.

б серпня 1914 р. ГУР і УБУ видали спільний документ — маніфест «Головна Українська Рада до всього Українського народу!», яким офіційно проголошено утворення нової військової організації «Українські січові стрільці» (УСС). З того часу Старосольський ділив долю і недолю славного легіону УСС до самого кінця його існування. Він не був фронтовим старшиною, однак побував на фронтах скрізь, де воювали стрільці. Опікувався їхніми потребами, проймався їхніми прагненнями, сприймав їхні ідеї, промовляв до стрільців у дні свят — /VIII/ /IX/ /X/ на Різдво, шевченківські роковини та ін. Він був активним посередником між воюючими стрільцями та Бойовою управою. Старосольський залишався і членом Головної Української Ради як представник УСДП. Про авторитет і велику любов стрільців до Володимира Старосольського писав у своїх спогадах 1921 р. австрійський ерцгерцог Вільгельм Габсбург, який певний час був командиром УСС (відомий під романтичним ім’ям Василь Вишиваний).

Напередодні листопадового перевороту 1918 р. Володимир Старосольський увійшов до складу таємного Українського військового комітету, що займався організаційною підготовкою встановлення української влади у Галичині. Проте 1 листопада, коли він, чотар УСС, їхав паровозом із Стрілецького коша до Львова, потрапив у полон до поляків, які вивезли його до табору для військовополонених Домб’є біля Кракова. У 1919 р. Старосольського виміняли за полоненого польського політика графа Дідушицького й перевезли до Кам’янця-Подільського. Тут у 1919-1920 рр. він працював професором університету.

Влітку 1919 р. в уряді УНР сталися зміни. Є. Петрушевич призначив прем’єром Ісаака Мазепу. Останній включив до свого уряду кількох галичан, у тому числі Володимира Старосольського, який став у кабінеті Мазепи товаришем міністра (віцеміністром) закордонних справ. Після виїзду уряду УНР за кордон 1920 р. Старосольський переїхав до Відня. Так почалося його еміграційне життя.

У Відні Старосольський повернувся до наукової та викладацької роботи. Він викладає право в Українському соціологічному інституті. Одночасно наполегливо працює над книгою, яка стала найвизначнішою працею його життя — «Теорією нації». У 1922 р. вона вийшла друком у Відні.

У творчих роздумах над книгою Старосольський любив малювати. Наведений малюнок зроблений ним у Відні.

17 січня 1921 р. у Відні було засновано Український Вільний Університет (УВУ) — першу вищу школу української еміграції, що відкрилася за кордоном. Спочатку планувалося відкриття трьох факультетів, однак вдалося організувати функціонування лише двох — права і філософського. У складі УВУ було 12 професорів, серед яких В. Старосольський. Проте кількість бажаючих навчатися виявилася незначною — 90 осіб. Основна ж маса (близько тисячі) сконцентрувалася у Празі. Тому до осені 1921 р. було організовано переведення УВУ до столиці Чехословацької республіки — Праги. Цьому сприяв й уряд /XI/ /XII/ Т. Масарика. Відкриття УВУ в Празі відбулося 23 жовтня 1921 р. На запрошення С. Дністрянського, одного із засновників УВУ, декана факультету права та політичних наук, а згодом ректора УВУ (1923-1924 рр.), Володимир Старосольський переїхав туди як професор права і суспільних наук.

Незабаром Старосольський стає також професором Української Господарської Академії у Подебрадах, де він продовжує наукову роботу. За сприяння цього навчального закладу вже у 1923 р. побачила світ його нова і найбільша за обсягом (1063 сторінки) праця «Держава і політичне право» у двох томах. Екстраординарним професором УВУ та УГА Володимир Старосольський залишався до 1939 р. У 1928 р., покинувши Західну Європу, В. Старосольський повернувся до Львова.

Тут жила його дружина й троє дітей-школярів. У Львові Старосольський працює адвокатом і водночас членом адвокатської палати у Варшаві (1928-1939 рр.). І знову у відновленій адвокатській канцелярії перед його очима постають зажурені матері, їхні діти, що з любові до України йшли на смерть і тюремні кари. Ідейні переконання, політичні позиції А досвід штовхають Володимира Старосольського на вельми невдячну справу: виступати адвокатом у численних політичних процесах. Глибокими знаннями права, його зв’язку із життям тогочасного суспільства, безмежною любов’ю і вірою до молодих українських патріотів, що, як і він колись молодий, з гарячим серцем виборювали українську незалежність, Старосольський зажив собі слави і… компромату.

Участь Старосольського у процесах над членами УВО-ОУН засвідчила його послідовну, тверду лінію в національно-державницьких питаннях, глибокі переконання, оперті на науковому аналізі національних, соціальних, політичних проблем українського суспільства. Після появи матеріалів про хід цих процесів * фігура Володимира Старосольського, його світоглядні, наукові та громадські позиції окреслюються чіткіше і виразніше. Тому докладніше зупинимося на маловідомих сюжетах, пов’язаних з роллю Старосольського у захисті української молоді, що поставила завданням свого життя боротьбу за українську державність.

* Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби: В 2 т. — Торонто, 1986. — Т. І — 674 с; Т. II — 535 с.

На початку червня 1934 року міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький здійснив інспекційну подорож /XIII/ по Галичині. 9 червня повернувся до Варшави, а 15 цього місяця його було вбито.

Інспекційна подорож до трьох воєводств Галичини, Львова мала за мету уточнити позиції уряду щодо західноукраїнських земель. Пєрацький відвідав Стрий, Дрогобич і Самбір, мав після цього розмову з представниками Української Парламентарної Репрезентації та Секретаріату УНДО.

Що ж діялося у Галичині в період між приїздом Пєрацького та його вбивством? Чи випадковий тут збіг подій? У день від’їзду Пєрацького у Перемишлі закінчився судовий процес над 23 членами ОУН, з них 21 було засуджено — від семи до трьох років тюрми. У Львові перед судом постали чотири дівчини й троє юнаків із Сокальщини за приналежність до ОУН. 13 червня почався перед трибуналом присяжних у Тернополі процес за приналежність до ОУН та вбивство поліциста. Обвинувачені були із Збаразького повіту. Львівська газета «Діло» повідомляла, що адміністративна влада на чолі з Пєрацьким «розв’язала кільканадцять читалень «Просвіти», три гнізда товариства «Сокіл» у Городку біля Львова».

Відповіддю ОУН на кари й розгроми було вбивство Броніслава Пєрацького. Після цього акту по Галичині й Волині чинилася нечувана поліційна сваволя. Як убивство С. М. Кірова стимулювало криваву розправу з небажаними для Сталіна «елементами», так і пілсудчики під приводом пошуків убивці розправлялися зі своїми противниками у боротьбі за владу, опозиціонерами та українцями. У Польщі це спричинило наростання внутрішньої опозиції щодо режиму «санації», водночас загострювалися міжетнічні відносини. Ці події призвели до остаточного розмежування УНДО та ОУН. Президія УНДО опублікувала в пресі 13 липня 1934 р. заяву «Українському громадянству й українській молоді під розвагу», якою фактично засвідчила лояльність до польських властей, і поступово втратила підтримку серед українства.

Перед судом у Варшаві за вбивство міністра Пєрацького, що розпочався 18 листопада 1935 року, постали 12 українців. Серед них Степан Бандера, Микола Лебедь та інші. Володимир Старосольський на цьому процесі був не адвокатом, а свідком у справі Качмарського, оскільки виступав оборонцем на попередніх судових процесах над членами ОУН у Тернополі та інших містах. За словами Старосольського, громадськість не раз зверталася до нього з проханнями організувати правну допомогу підсудним. Ці оборони були безплатні. /XIV/

Організуючи варшавський процес над ОУН, польські власті заздалегідь подбали про те, щоб не допустити туди як адвокатів Степана Шухевича й Володимира Старосольського. Вони мали величезний досвід у політичних процесах і були завжди грізними противниками обвинувачення. Першого називали адвокатом-детективом, бо він вмів видобувати різні неприємні, скандальні для репресійного апарату справи. Старосольський своїми знаннями, силою аргументації та повагою у правничому науковому світі не раз ламав крихкі конструкції звинувачення. «Отже покликали їх, як свідків, що автоматично відобрало їм можливість взяти на себе оборону кого-небудь з підсудних. При тому помахали перед ними паличкою-натяком на підкупство присяжних. Обережність оборонців у таких справах, можна б сказати, була піднесена до квадратного ступня. Не тільки з уваги на їхню особисту професійну кар’єру, але й на честь і славу української палестри і на шкоду, що через унешкідливлення їх, напевно, потерпіли б сотні політичних українських в’язнів. Адвокати ніколи не підступали до присяжних безпосередньо чи посередньо» *.

На процесі у Львові, що розпочався після варшавського, судили підозрених осіб за приналежність до ОУН й акти, виконані з її доручення у Львові. У Варшаві процес закінчився 13 січня 1936 року, а у Львові почався 25 травня цього року. Підсудних було 23, серед них були ті, кого вже визнав винними варшавський процес: Бандера, Підгайний, Качмарський, Мигаль, Малюца, Зарицька.

Серед 11 адвокатів був професор, доктор Володимир Старосольський. Він боронив Володимира Янова, Ярослава Стецька, Дарку Федаківну, Івана Яроша.

Голова трибуналу всіляко намагався повести справу так, щоб видати діяльність членів ОУН як злочинну, не вмотивовану політичними завданнями. На процесі Старосольський настійно виводив саме на політичний бік.

Підсудний Ярослав Стецько заявив, що вступив до ОУН через те, що «під теперішню пору завдання кожного українця є змагати до відбудови… України…» Незважаючи на спротив Старосольського, голова трибуналу «не дозволив далі вияснювати ті справи підсудному», вживати слова «західно-українські землі» на означення «території Польщі» **.

* Книш Зиновій. Цит. праця. — Т. 1. — С. 617.

** Там само. — Т. 2. — С. 149. /XV/

Так само було із Степаном Бандерою. Підсудний заявив, що не визнає себе винним. Охарактеризував лише загальний мотив діяльності: ОУН змагає до відбудови та утвердження незалежної та соборної Української держави.

На судовому процесі Володимир Старосольський настійно домагався уникнення подвійного звинувачення всіх підсудних, зазначаючи, що, крім звинувачення за приналежність до ОУН, судять їх другий раз за те саме, звинувачуючи окремо за кожне діло в їхній протидержавній діяльності.

У своїй промові Старосольський зробив головний акцент на політичному сенсі діяльності підсудних. Він підкреслював нескореність Стецька та Янова у боротьбі за вироблення та реалізацію ідеологічних засад ОУН. «В організації один і другий займалися ідеологією українських націоналістів. Одначе, всупереч волі обох підсудних, я буду просити, щоб їх звільнити. Так! Можу і мушу, бо, як рідко коли, можу говорити про своє переконання і про те, що є святим — мого світогляду.

Страшна правда життя: ділати легко, думати — тяжко. Ділами відповісти на положення, на дійсність, молодій генерації куди легше, навіть, якби це коштувало життя. Зате важко їй шукати духовою творчістю відповіді на це питаний Маю право й обов’язок сказати, що з усіх тих обов’язків, що брали на себе молоді українці, вони належали до тих, що вибрали найтяжчий обов’язок, обов’язок, що на нього дуже тяжко рішитися, головно молодій людині — знайти розумну розв’язку цієї страшної критичної ситуації, що існує для цілого світа, а для української нації зокрема. Щоб мене зле не зрозуміти, я скажу, що оба мої клієнти напевно запротестували б, коли б я в цій праці шукав способу зробити їх менше винними у ваших очах, або якби я у тому їхньому виборі шукав оправдання, або казав, що те, що вони зробили, не в’яжеться з революційною роботою ОУН. Напевно запротестували б. Вони стали ідеологами українського націоналізму і засадничо вони відповідальні за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас — мати кожен момент перед очима. Візьмім хочби статтю Стецька, під псевдонімом Орловського на тему: «Боротьба для боротьби — чи змагання за вартості?» Яка глибина міститься в тій темі, як далеко старався сягнути автор у життя! Далі стаття п. н. «Національні вартості — це вартості етичні», знов же інша стаття про «Етичний зміст націоналізму». Уважаю, що праця думки, праця глибокої думки, праця звернена на те, щоб зрозуміти життя, розв’язати його найскладніші проблеми, така праця, незважаючи на те, /XVI/ в якій констеляції її вести, не може бути карно суджена. В ім’я засади, що з нею напевно погоджується світ великої думки, прошу — навіть проти волі обох підсудних — Стецька і Янова — звільнити» *.

У цих палких словах Володимира Старосольського не лише професійний обов’язок адвоката, а й «своє переконання», світогляд. Надалі в праці «Теорія нації» вчений довів, що в основі національного буття, нації як такої — воля, енергія переконання, національна свідомість. Саме цей націотворчий дух тісно пов’язував адвоката зі своїми підсудними, про що свідчить останнє слово Я. Стецька. «…Я виконував мій обов’язок, що його диктувала мені приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує покищо реально, але існує морально, існує і правно в наших душах. Змислом цілого мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу…»

У цьому обгрунтуванні провідником ОУН моральних і правних засад української нації та держави бачимо прямий зв’язок з науковими положеннями праці В. Старосольського «Теорія нації». І хоча аналіз масштабів такого зв’язку становить предмет окремого дослідження, ми тут не можемо обійти увагою цей важливий момент. Це дає змогу вказати на витоки наукового обгрунтування українського націоналізму та з уваги на попередньо наведені слова Володимира Старосольського про його переконання і світогляд, стверджувати, що ідеологія ОУН багато в чому була практичною реалізацією його теоретичних висновків.

Важливою тезою, близькою Старосольському, були слова В. Янова: «Коли ми є кість від кости і кров від крови української суспільности, так і українська суспільність буде духом від нашого духа» **. Тепер порівняймо з тезами «Теорії нації»: нація «основується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея; національна спільнота є «суспільством «вольним» в тому значінню, що її істнуваннє відповідає волі її членів». Ця воля народжувала глибоку віру в сили і майбутнє нації.

* Книш Зиновій. Цит. праця. — Т. 2. — С. 256-257.

** Там само. — С. 262.

Виступи підсудних та їх адвокатів на цьому процесі доповнювали і посилювали один одного з метою довести до широкої громадськості справжні цілі й завдання ОУН, піднести ідеї /XVII/ українського націоналізму, захистити ці ідеї від облудних фальсифікацій та нападів, згуртувати українство довкола ідеалу української державності. Саме тому обвинувачені не прагнули виправдання, адже бути звинуваченими за ідею Української держави — то був для них найвищий сенс, найбільша гордість, найвища слава. І ця мета була досягнута. Політичний характер процесу над ОУН не викликав щонайменшого сумніву.

Іван Кедрін, кореспондент газети «Діло», в якій докладно висвітлювалися судові засідання, писав, що Степан Шухевич і Володимир Старосольський «внесли до зали подув великих політичних процесів, найтісніше зв’язаних з національно-політичними і соціяльними проблемами. У їхніх виступах уперше в цьому процесі заторкнено питання української дійсности в Польщі, української еміґрації і культури» *.

* Книш Зиновій. Цит. праця. — Т. 2. — С. 329.

У 1939 р., коли більшовики прийшли в Західну Україну, Володимир Старосольський працював професором юриспруденції Львівського університету. В грудні за ним прислали, запрошуючи «на засідання у ректора». Звідти Старосольський вже не повернувся. До кінця лютого 1940 р. енкаведисти тримали його у львівській в’язниці, згодом «ворога народу» перевели до київської тюрми, з жовтня 1940 р., після судового вироку (вісім років сибірських таборів), до січня 1941 р.тримали у Лук’янівській в’язниці, а потім відправили «етапом» до Сибіру.

У квітні 1940 р. заарештували і відправили до Казахстану дружину Старосольського — Дарію, сина Ігоря і дочку Уляну. Про долю батька родина довідалася лише через рік після заслання. Наводимо лист Володимира Старосольського до своєї дружини.

Лист від 28.8.1941 р.

Одарочко!

Не знаючи, чи ще колинебудь буду я міг з Вами скомунікуватися, я просив різних співв’язнів сказати Вам від мене, якби мене не стало різні речі. Тепер користаю з можливости прямо Вам це написати і від того зачинаю листа.

Отож знайте, що ніколи я не переставав про Вас думати, також в дуже важкі хвилини. Я все вірив і вірю, що Вам, а головно Дітям буде краще. Що до себе, то може воно потрібне щоб я усе те пережив. Далі я просив пере-/XVIII/дати Дітям просьбу від мене, щоби Вони усе горяче любили одно друге і утримали між собою найтісніший зв’язок, так, щоби і їхні діти для себе були не кузинами а рідними.

Розуміється, Усім бажаю щастя і можливости гарно і соняшно жити. Те останнє відноситься перш, усього до Тебе, Одарочко. Ти на це основна заслужила.

Тепер «біжучі справи». Сотки питань кип’ять в голові про те, що і як Ви пережили, як у Львові, як і в дорозі, в колгоспі і тепер. Опишіть по можливости. Як Вам матеріяльно і морально, чи маєте яке товариство і яке. Діти хай читають якнайбільше. Дуже добрі є радянські журнали «Большевик», «Красная Нов» і т. д. Взагалі є що читати. Як Тобі, Од. читається по російськи. Якщо є у Вас книжки, то бодай начитаєтеся. Я зразу мав досить і добрих книжок, та від січня нічого.

Хоч це річ другорядна, напишіть чи остало щось з річей і що. Чи остали мої документи і записки. Чи я добре зрозумів що мої книжки є в бібл. Наукового тов?

Докладно хочу знати про здоровля усіх Вас, передусім Одарки. Проти чого присилав лікарства до. Мар. (Паньчишин. — Ред). Я думаю, що проти недуги серця, але могло ще щось причіпитися. Докладно усе напишіть.

Як забезпечені Оксана і Ірка. Чи знаєте щось про Стаху. Що властиво робить Оксана, з чого утримується і т.д. Що знаєте про знайомих?

Щодо мене, то я був у Львові до кінця лютня, чого не забуду. В ніч з 28.II на 1 марта приїхав я до Внутрішнь. тюрми НКВД в Київі. Там був до 25.X.1940 р. Вели слідство і 25.Х.1940 р. прочитали приговір і перевели в тюрму Лукянівку в етапний відділ. Там я зійшовся з Порфіром (Буняк), а через кілька днів з Асьом (Квасниця. — Ред.). 14.I.1941 зачалася важка дорога етапами через Дніпропетровськ, Харків, Сизрань, Новосибірск, Мариінск до ОрловаРозова, звідки знова 17.V.41 мене завернули до Мириінська. Я дуже хотівби тут остати на довше, бо я уже перетомлений змінами.

Що зі мною буде не можна довідатися. Тут властиво не лагер, тільки розсилають по лагерях, але чимало є таких головно інвалідів, що тут є роками. Я є вже кілька разів визнаний за інваліда, але в Орлові казали працювати і я кілька днів виходив до праці та не міг. /XIX/

Тут знова ставав я перед комісією, що орекли не знаю. Перед виїздом з Орлова щось на 4 дні мене перенесли на «больничое штате» зовсім добре але це трівало коротко. Тепер дякуючи посилкам я об’їдаюся …

Дарія померла в Казахстані в грудні 1941 р. Син Ігор приїхав до Маріїнська розшукувати батька і домагатися його звільнення. Володимир Старосольський помер у табірному бараку від голоду й виснаження, хвороби серця (він став там інвалідом). Син прибув до Маріїнська в той самий день, коли помер батько — 25 лютого 1942 р. Тіло покійного синові так і не показали, кинувши до спільної могили.

Так тоталітарний режим знищував цвіт української нації.

Наче передбачаючи свою загибель і не певний побачити Україну вільною, В. Старосольський ще у Празі в листі до свого сина Юрія писав: «Нехай тобі стежка в цьому житті буде кращою, ніж моєму поколінню. Мені довелося бачити, як народ дозрів і став боротися за свою долю. Може я ще й побачу здійснення волі України, але тобі доведеться бачити й проживати цей період, коли, здобувши в тяжкому бою визволення України, покоління буде ставити і прикрашати цю велику нову будівлю своєї держави» *.

* Цит. за: Потульницький В. А. Історія української політології: Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. — К., 1992. — С. 181 — 182.

* * *

Нині, через кілька років після здобуття незалежності України, гостро та принципово постало питання про її державне відродження. Що має бути в його основі? Етнонаціональне чи громадянське? Національна ідея чи загальнолюдські вартості? Що буде пріоритетом і як вони поєднуватимуться? Відтак гостро відчувається брак теоретичного осмислення проблем національно-політичного уконституювання, співвідношення нації, суспільства і держави, з урахуванням східноєвропейського та особливо специфічно українського доробку в цих питаннях. Пропонована праця Володимира Старосольського «Теорія нації» — одне з найбільших досягнень у низці досліджень українських учених — представників національно-державницького напряму в соціологічній і політологічній думці. /XX/

На початку дослідження обгрунтовуються методологічні засади, які, на думку Старосольського, мають убезпечити соціологічний аналіз такого складного феномена, як нація, від суб’єктивізму, спроб віддавати перевагу при оцінці суспільних подій і явищ чи ідейним, усвідомленим, раціональним чинникам, чи стихійним, інстинктивним, несвідомим, переносити сучасні власні поняття на відносини минувшини, від політичної тенденційності. Це, твердить автор, може призвести до неадекватного тлумачення: ідентичність може заступити аналіз феномена у контексті тогочасних історичних реалій.

Тією обставиною, що в розвиненому суспільстві, окрім стихійних сил суспільної психології, діють інші сили, в яких проявляється свідома людська думка, зумовлені проблеми методологічні, в основу яких покладено вибір методу дослідження — монізму — дуалізму, матеріалізму — ідеалізму, раціоналізму — волюнтаризму та «усіх инших великих антітез, що від тисячів літ ворушать передові мозки людства». Серйозний дослідник не може оминути ці питання. Тому кожне пояснення суспільних явищ є, зазначає Володимир Старосольський, одночасно конкретним застосуванням певного вирішення основних питань світогляду.

Передусім це стосується нації, яка постає дуже «сильно, майже всеціло, під знаком «ідеї». Тому Старосольський вважає за потрібне передпослати конкретному розглядові нації ряд зауважень, що прояснюють його методологічні позиції.

Всупереч чистому раціоналізму Карла Реннера, який людську волю і дію ставив у залежність від думки, ідеї, Володимир Старосольський обґрунтовує значно складнішу природу людської думки, що знаходиться у безнастанній та важкій боротьбі з нераціональними моментами. Навіть тоді, коли араціональні елементи виливаються часто у раціоналістичну форму, вони визначають суспільні форми співжиття, напрям його боротьби і замирення. Суспільна ідея, стверджує автор, — це не лише думка, це бажання, стремління, домагання. І прикладом, що засвідчує це, є держава. «Чиста льоґіка не була будівничим держави. Її зродили поодинокі, конкретні ціли, незв’язані льоґічно підчиненнєм під одну, досі невияснену найвисшу. Поодинокі, иноді суперечні між собою ідеї давали почин до поодиноких суспільних рухів», результатом яких була держава.

Ідея як соціологічне явище є, на думку Старосольського, усвідомленою, раціоналізованою стихією. Як поштовх, каталізатор суспільного руху, вона є, по-перше, стихійним бажанням, /XXI/ стремлінням в означеному напрямі і лише, по-друге, усвідомленим прагненням до означеної думкою мети. Так дослідник в аналізі складників суспільних ідей на перше місце ставить суспільну психологію (коли ідея спочатку араціоналізується, стає предметом почування, віри, недискутованим гаслом, яким люди захоплюються та переймаються), а на друге — власне ідеологію, коли ідеї стають предметом розумового переконання. І відтак він розкриває таємницю успіху агітації, яка мусить бодай рівною мірою впливати психологічно і логічно. «…Думки панують не тільки через свій льоґічний зміст, а коли прилучиться до них ще нераціональний, психольоґічний момент».

Поряд із зазначеною особливістю суспільних ідей дослідник вказує на не менш важливу їх ознаку — вбирати в себе не лише те, що є теоретично обгрунтованим і самодостатнім, а й те, що стоїть під їх знаком, однак залишається неусвідомленим, неосягненим, зумовленим об’єктивними обставинами, адекватно теоретиками неозначеним, не виведеним на рівень гасла, програми тощо. «Саме тільки «самоозначеннє» якого небудь суспільного прояву — те що говорять та голосять його носії — не вичерпує його істоти, бо поза сим лежить ще область невідомого, неусвідомленого, може навіть більше сущна та характеристична для даного суспільного явища, як його «самоозначеннє».

Ця об’єктивна складність породжує небезпеку в дослідженні нації аналізувати суть національного руху за його ідеологічним супроводом. Проте, як зазначає Володимир Старосольський, ідеологія визначає практичні цілі руху і не завжди спроможна теоретично означити сутність останнього в цілому. Звідси виник цілий ряд концепцій, які тісно пов’язані з політичною практикою і претендують на абсолютне значення як теорії того чи іншого суспільного явища. Автор у своєму подальшому аналізі нації розкриває обмеженість цих теорій, хоча й не ігнорує їх як таких, що мають «чимале характеристичне значіннє».

У другому розділі праці Старосольський докладно зупиняється на атомістичному розумінні нації. Останнє грунтується на уявленнях про націю «як суму чи просто збірну назву для якоїсь людської спільноти, члени якої відрізняються від інших спільними собі прикметами». Воно було характерне для мислителів XVIII ст. — Лє Фюра, Монтеск’є, Вольтера і, незважаючи на природничі досягнення XIX ст. і появу протилежної тенденції у тлумаченні нації, проіснувало до початку Першої світо-/XXII/вої війни. Виходячи з розуміння права людини, це тлумачення у політиці й праві діставало визначення права нації на уживання рідної чи вільно обраної мови в судах, навчальних закладах, громадському житті. Концепція прав людини та громадянина зумовлювала відповідні політичні вимоги — територіальної та культурно-персональної автономії.

Розуміння нації вже як суспільної індивідуальності поступово діставало втілення у створенні «національних курій» в австрійському парламенті, висуненні вимог національного самовизначення.

Таке атомістичне розуміння зумовило появу низки теорій, які в одній чи ряді ознак бачили об’єктивні критерії для визначення нації. Оскільки в цих теоріях звертається увага передусім на суму ознак, емпірично, досвідно набутих, то Володимир Старосольський називає весь напрям думки емпіричним. Аби довести обмеженість і неприйнятність останнього для справді наукового розуміння нації, дослідник змушений докладно охарактеризувати дані теорії. Об’єктивними критеріями нації ці теорії визнають мову, расу, культуру, територію, історичні традиції. С. Рудницький у статті «До основ нашого націоналізму» ці критерії досить певно, на думку Старосольського, охарактеризував, й названа стаття є типовим прикладом атомістичного розуміння нації. Перелічені Рудницьким прикмети не можна вважати істотними, оскільки вони визначають націю лише як збірну назву для людей, що відзначаються цими прикметами.

На відміну від Рудницького у Реннана наголос робиться на суб’єктивному моменті («моменті волі, бажанні належати до себе, становити одну колективну цілість»).

Далі Володимир Старосольський розглядає питання щодо можливості вважати антропологічну расовість, культуру, територію об’єктивними критеріями, істинними прикметами нації. Спираючись на висновки Єлінека, Челлена, він зазначає, що для розв’язання загадки нації антропологічної єдності абсолютно недостатньо. Особливо переконують у цьому приклади модерних націй, зокрема американської, що «антропольоґічно виникли з перемішання тих далеких від себе рас». Не погоджується дослідник з новітніми расовими теоріями, зокрема з Ратценгофером, в яких під расою розуміють сформовані «під впливом постійного інтересу одідичені нахили, на протязі поколінь та при допомозі добору, так примінилися до конкретних умовин життя, що істнує якась гармонія поміж наклонами та умовинами життя, та де шляхом годівлі наклони так закріпилися, що /XXIII/ тревало опираються діланню змінених життєвих умовин». Твердження про антропологічну окремішність як націотворчий чинник Старосольський повністю заперечує, доводить його помилковість. Таким же хибним, на його думку, є і твердження, що антропологічні групи збігаються з лінгвістичними.

Розуміння нації як культурної індивідуальності теж належить до дуже давніх, хоча дехто стверджував його новітність. Досить згадати, пише В. Старосольський, Гумбольдта, Шлегеля, Новаліса, Фіхте і навіть Бочковського. По-перше, непевним є саме поняття про суть культури. По-друге, в одній нації можуть перехрещуватися різні культурні впливи, однак це не веде до виникнення різних націй. Так, «для Українців Збруч і Карпати становлять межі, по яким на протязі довгого часу витворювалися відмінні культурні типи. Помимо всього відємного практичного значіння для нації, ніхто одначе не може на сій основі признати істнуваннє трьох українських націй». Окрім цього, Старосольський стверджує значний вплив соціальної диференціації суспільства на поділ культурної єдності. Класова спільність у культурному відношенні, на думку автора, буває сильнішою, ніж національна. Так, феодальна родова аристократія з її однаковим «способом думання» та відчування, одною спільною мовою, побутом, кодексом життєвої моралі та звичаю утворювала спільність, яка об’єднувала своїх членів значно сильніше, ніж їхні національні суспільства. Те ж саме характеризує буржуазію в розвинених капіталістичних країнах, селянство, сучасний пролетаріат. Отже, робить висновок автор праці, не можна говорити про визначальну роль культури для нації.

Виходячи з цього, Володимир Старосольський стверджує: боротьба націй веде до зближення їх у галузі культури, водночас культурна схожість не може бути джерелом того суспільного об’єднання, яким є нація. Це ж стосується мови як культурного чинника. Тут дослідник наводить переконливий приклад: «Українське громадянство, зближене культурно до Поляків Галичини, все представляє у відношенню до них непримиримий напрям, а зближена культурно до Москалів Придніпрянщина такийже напрям щодо Росії».

Старосольський заперечує обстоюваний Челленом обов’язковий зв’язок між виробленням нової мови і нацією як між наслідком і причиною. При цьому він спирається і на дослідження Трайчке та Майнеке, і на власні висновки. І ця думка особливо гостро звучить нині, коли багато хто вважає забуття української мови як рідної мови, мови мислення та спілкування /XXIV/ за трагічну ознаку втрати національних ознак, національної свідомості українців. Визнаючи необхідність та обов’язковість вивчення, вільного володіння українською мовою всіма громадянами, слід так само усвідомити це як важливий, бажаний, та не обов’язковий елемент національної самоідентифікації, патріотичних переконань. А основний елемент, як зазначив у своїй праці Старосольський, полягає в іншому… Про це йтиметься далі.

Щодо території, то дослідник, спираючись на висновки антропогеографії та історії, вважає, що вона, маючи чітко означену якість, викликає у конкретних умовах постання усіх інших національних прикмет. Кожна нація мусить мати власну територію, щоби бути нацією. І в цьому відношенні територію не можна поставити в одну площину з іншими «прикметами» нації. Територія для нації має практичний характер. Однак не можна її вважати необхідною ознакою нації. Зв’язок тут не абсолютний. Про це свідчать непоодинокі приклади: євреї, цигани, національно мішане населення, численні діаспори. Переселення нечисленної нації на іншу територію або розсіяння по світу, на думку Старосольського, не веде до втрати нею своєї національної ідентичності.

Отже, аналіз окремих ознак нації приводить автора до висновку, що «ніяка з них сама, ані усі, чи деякі з них разом не дають істоти нації». Пояснення ж цієї «істоти» дослідник шукає поза цими ознаками, хоча не заперечує їх значення як чинників національного розвитку. Тут автор звертається до одного з теоретиків міжнародного права С.Манціні. Останній над усіма складовими чинниками нації [географічний (край); етнографічний (раса); релігійний (віросповідання); традиційний (звичаї, побут, історична пам’ять); правовий (суспільні закони й установи)] ставить моральний, джерелом якого є національна самосвідомість, тобто відчуття національної приналежності. Це свідчить, що С.Манціні вийшов за межі атомістичного розуміння нації, остання у нього тлумачиться як суб’єктивна цілість.

Однак Старосольський вважає недостатнім таке формулювання, адже, на його думку, «принціпіяльно не можна ставити на одній площині річевих та суб’єктивних моментів». Між ними існує сутнісна різниця.

Критично розглянувши основні постулати атомістичної теорії нації, автор логічно переходить до висвітлення теорії, де нація постає як суб’єктивна цілісність. Цьому присвячено третій розділ праці. /XXV/

Визнання того, що людський гурт, суспільство становить своєрідну цілість, де «життє та вчинки є різні від життя та вчинків складаючих його одиниць, становить одно з основних придбань соціольоґії». Тут автор змушений виразити своє ставлення до теорії суспільних груп, одним з авторів якої був Гумплович. За нею, суспільство — результат дії його складників. Воля одиниць є єдиним джерелом волі суспільства, але остання вже не є волею одиничною, вона стає «волею нового, понадодиничного, колективного творця, волею суспільства». Суть зв’язку, силою якого певна кількість одиниць стає гуртом, суспільством, понадодиничним буттям, полягає в суб’єктивному моменті — бажанні, волі. Так виникає і нація. Але, на думку Старосольського, це ще не вирішує питання про єство нації. На цьому шляху можна лише з’ясувати, чим відрізняється нація як суспільство від інших спільнот.

Так автор підходить до теорії Тьоніса про спілку і спільноту. З необхідністю він має пояснити різницю між цими двома типами людської спільності. Оскільки дослідник прийняв засадничою основою суспільності волю, він, далі розвиваючи цю тезу, доходить до диференціації волі на стихійну і свідому. Перша творить спільноти, до яких Старосольський відносить рід, плем’я, племінну державу. Вони, на його думку, «були побудовані «стихійною волею», психольоґією, силою якої одиниця була поглочена громадою і держалася її усіма своїми інстинктами та почуваннями. Тому істнуваннє спільноти та належність до неї була простим і неоспорюваним фактом і питаннє про ціль та доцільність істнування суспільства не могло взагалі виникати». Поява ж міркування про мету, наприклад, держави означала, на думку автора, раціоналізацію державного суспільства, перехід його від спільноти до спілки.

В основу спілки, як стверджує Володимир Старосольський, покладено свідому волю, яка прагне до означеної мети. Спільноту дослідник порівнює з організмом з огляду на її внутрішню силу, яка його утримує, спілку ж — з механізмом, частини якого пов’язані лише зовнішньо і можуть бути довільно виділені. Члени спілки належать до неї не всією своєю особовістю, а лише обмежено, означеним її напрямом, що випливає з раціональної потреби об’єднання для певної мети. Поза нею вони залишаються вільними, оскільки не є членами інших спілок. У спільноті кожен член належить до неї цілковито, в усіх своїх напрямах думки, почуттів та поведінки. /XXVI/

Описані два типи в реальній дійсності рідко виступають у «чистому» вигляді. Як правило, суспільство поєднує в собі чинники як спільноти, так і спілки.

Тьонісу в його твердженні про те, що спілка поступово витіснить спільноту, Старосольський заперечує, зокрема навівши приклад із суспільними класами. Останні в основі своїй формуються як спілки — на основі спільного інтересу. Згодом поряд з раціональними розвиваються «психічні сили», й спілки перетворюються на спільноти. Так у житті людства взаємно доповнюють одне одне — стихійна воля і чистий розум.

Логічним продовженням цієї тези Старосольського є з’ясування рівня усуспільнення в нації. Тут він погоджується з Челленом і Тьонісом, що нація є витвором стихійної волі, тобто спільнотою. Але вони не визнають за нею характеру організму. Старосольський же підкреслює органічність нації і механічність держави.

Національне об’єднання поглинає людину, «не полишаючи ніякої необнятої собою сфери її життя». Оскільки нація — витвір психології, то для неї інтерес має інше значення, ніж для спілки. В останній інтерес визначальний, «він рішає про ціли, для яких утворюються спілки, отже про їхнє утворенне та межі».

На основі, на тлі (а не як безпосередній результат) економічних інтересів, зазначає Старосольський, може статися перетворення спілки на спільноту. Так, американська нація сформувалася пізніше держави, як доповнення психологічного процесу, початком якого була боротьба за економічну самостійність Сполучених Штатів.

Водночас і нація може творити державу на основі спільного економічного інтересу, що в міжнародних відносинах кваліфікується як «національні» інтереси. З огляду на те, що нація за своєю сутністю «обіймає цілих людей з «усім що людське», вона може признати кождий без виїмку інтерес за свій». Тому, стверджує Старосольський, недопустимо й нераціонально означати якусь сферу інтересів як «національну», а решту — як такі, що лежать за межами її зацікавлення. Навіть дрібні питання абетки, правопису можуть набути за певних обставин національних масштабів. У нинішній переломний момент у національно-державному бутті України бачимо дію цієї визначеної Володимиром Старосольським тенденції.

Відтак слушними й важливими є висновки автора про те, що немає ніяких своєрідних «національних інтересів», які /XXVII/ відповідали б, наприклад, економічним, політичним та іншим. Національність не є об’єктивною прикметою, як економічне життя, культура тощо, за якою можна ділити інтереси на різні види. Нація — суб’єктивний центр і як такий має власні інтереси, й останні як такі в основі та потенційно є інтересами усіх можливих видів. Отже, робить резюме дослідник, можна говорити про національні інтереси лише у значенні «інтересів нації», а не окремого роду інтересів. Це пряма відповідь деяким сучасним зденаціоналізованим елементам у нашому суспільстві, які, боячись, як чорт ладану, слова «національний», вперто ігнорують його, «делікатно» заміняючи на «державний».

Нерозуміння нації як індивідуального носія усіх інтересів зумовило помилковий поділ націй на «культурні» та «політичні». В його основі — переконання, що існують два види національних інтересів — культурно- та політично-національних, що нація може задовольнитися лише одним з них, стаючи відтак або культурною, або політичною нацією. Очевидність такого хибного поділу, випливає з логічного зв’язку: культура — внутрішня, іманентно властива характеристика нації, а державність — спосіб організації влади, яка є витвором і виявом культури. Отже, «і нація, і держава живуть культурою. Якеж значіннє може мати розріжнюваннє поміж культурною та державною нацією, коли «культурними» є обі?» — слушно ставить питання Володимир Старосольський. Зрозуміло, йдеться про державні й недержавні нації. І тому вчений порушує питання, чи може недержавна нація відректися від державницьких устремлінь? Практична неможливість для нації замкнутися у межах лише культурних інтересів випливає із самої її сутності. Нація, якщо вона є справді такою, «мусить проявити тенденцію запанувати над своїм життєм в усіх його напрямах*. Для політично пануючих націй таке прагнення виступає небажаним проявом, бо означає національно-визвольні змагання. Однак незалежно від політичних інтересів таке прагнення є природним, і це визнає теорія. Практичній же політиці не залишається нічого, як рахуватися з ним як з фактом.

Інтереси нації можуть (оскільки нація — це спільнота з її араціональними інстинктами) штовхати її на дії, що продиктовані чисто внутрішніми, психологічними потребами, не вмотивованими раціональними моментами.

На цьому тлі виникає, як пише Старосольський, і розвивається «безпредметовий», «чистий імперіалізм», який мотивується /XXVIII/ більше прагненнями до агресії, перемоги, успіху, ніж користю, вигодою. Цей національний імперіалізм особливо проявляється тоді, коли нація вступає в стадію завершення свого внутрішнього формування. Англія, Франція, Росія у періоди революцій розвивають безмежний імперіялізм, елементи якого мають араціональний, чисто стихійний характер. Це виявляється у конкретних гаслах, в яких мотивуються завойовницькі плани.

Тотожним за своєю соціологічною сутністю з національним імперіалізмом є месіянізм. Це переконання у винятковій ролі, спеціяльній історичній «місії» власної нації, яке робить її «обраним» поміж іншими народами.

Особливого значення як для розуміння сутності нації, так і політичної характеристики останньої набуває проведений Володимиром Старосольським аналіз стихійної сили російського національного месіанізму і висновок, зроблений вченим, про те, що заснований на стихійній волі, він наскрізь є експансивним. Сучасна зовнішньополітична доктрина Російської Федерації свідчить, що цей месіанізм покладений в основу зовнішньої політики цієї держави, бо об’єктом національних інтересів Росії оголошуються території інших суверенних держав. Висновок Старосольського не втратив своєї актуальності й сьогодні, коли цей месіанізм спричинив жахливі злодіяння у Чечні та інших регіонах.

Особливість (ексклюзивність) нації як спільноти зумовила негативне ставлення до неї ідеологів соціалізму. Оскільки соціалізм прагнув до об’єднання своїх борців у спільноту, то кожна конкуруюча спільнота, зокрема нація, ставала для соціалізму небажаною. Звідси нехтування національних справ у соціалістичному світі. Останнє було «психологічною реакцією на невигоди і труднощі, які приносило для соціялізму, течії по своїй сути космополітичної, істнуваннє національного питання». А оскільки шлях нехтування не приводив до усунення цих невигод, то теоретичне і практичне розв’язання національного питання стало черговим завданням соціалізму. Для цього він, визнавши існування націй як факт, вдався до нейтралізації різних «наслідків конкуренції між національними спільнотами і міжнародньою спільнотою борців соціялізму». До чого призвела ця нейтралізація, історії відомо. Хоча це попередження Володимира Старосольського, нагадаємо, датується 1921-м роком.

У третьому розділі праці дослідник повертається до тих ознак нації, які були ним розглянуті вище і які, на його думку, не є критеріями та характеристиками національної спільноти. /XXIX/ Тут Старосольський з’ясовує дійсне значення расових, культурних, історичних особливостей і робить важливий висновок про зв’язок раси і нації: «Не обєктивне істнуваннє окремої раси вяжеться з істнуваннєм нації, тільки субєктивне переконаннє, яке живе в нації, про окрему, власну расовість». Це переконання, почуття і його практичний успіх не залежать від його правдивості. І ця переконаність у кровному спорідненні членів нації є свідченням того, як нація «сама себе розуміє», тобто національної самосвідомості та її джерел. Коли майже кожна нація вважає себе не чим іншим, як безмежно поширеною родиною, то це означає, що почуття національного зв’язку є, по суті, поширеним почуттям родинного зв’язку. Відтак, на думку автора, родинні почуття є «поширеним егоїзмом», поширенням власного «я» на «широкий, обнятий ним круг нації», а разом з ним альтруїстичним злиттям з нацією. У цьому зв’язку національної самосвідомості із спільним, кровним походженням проявляється «стихійність, чиста біольоґічність та араціональність національної спільноти». Виявом цієї психології національного самовідчуття є і мова (назви «Батьківщина», «Родина», «Patria» тощо).

Висунення у деяких теоріях нації культури як одного з провідних чинників зумовлювалося, за Старосольським, рядом причин: коли ставилися завдання досягти єдності нації, не порушуючи державних кордонів; у зв’язку з політичним гнобленням нації, яка ще не може переступити меж культурної діяльності; пробудженням інтересу до справ культури; а головне — розвитком імперіалізму, що використовував гнучке поняття культури для здійснення «культурної місії» нації «вищої» щодо «нижчої». Відтак теорія, що ставить на перше місце культурний чинник, стає, на думку Старосольського, практично шкідливою.

Хоча культура, зауважує автор, є якісною, сутнісною ознакою нації, від якої залежить сам процес формування й згуртування спільноти, проте для об’єднання нації більшого значення набувають не глибинні пласти культури та її суть, а саме ті елементи, що є зовнішніми атрибутами. У релігії, наприклад, це обрядовість та організація. Тому ряд соціологів, зокрема Макс Вебер, якого цитує Старосольський, зробив висновок про те, що нація не є культурною спільнотою.

Порушуючи питання про націотворчу роль історичних традицій, дослідник підкреслює, що нація має спільну минувшину лише в розумінні однакової долі в минувшині. Адже в /XXX/ історії кожного народу є спільного не більше, ніж внутрішньої ворожнечі (боротьба народних мас із пригноблювачами). Водночас у минувшині багато чого поєднувало долі різних народів, хоча пам’ять про цю спільну долю не переходить у розряд національних традицій. Справа тут, як і з культурою, в тому, що серед переживань минувшини нація суб’єктивно робить вибір на користь лише тих, які набувають значення для неї в її сьогочасній реальності. Тому подекуди стають актуальними зовсім забуті, здавалося б, події та відносини. Але для того, щоб минувшина шляхом спомину стала теперішністю, необхідно, підкреслює Володимир Старосольський, щоб минулі події були відчуті як свої власні. Тобто для цього мусить існувати почуття суб’єктивної єдності минулих та сучасних поколінь, яке робить їх цілістю. Отже, така спільнота є умовою існування історичної традиції. Відтак автор доводить, що теза про націотворчу роль історичної традиції обертається на свою протилежність — тезу про націю як джерело і кінцеву умову існування історичної національної традиції.

Після з’ясування ролі різних чинників у становленні нації Старосольський цілком логічно переходить до питання про відмінність старих і нових націй, про політичну конституанту модерної нації. Тому й наступний розділ праці дістає назву «Нація, як твір нової доби історії». Дослідник не поділяє досить поширеного погляду на націю як на явище дуже давнє в історії і відповідно не вважає національні рухи початку XIX ст. процесом відродження націй. І тут він відсилає читача до вступних (на початку праці) застережень про спокусу приписувати старовині дещо з Нового часу.

Старосольський зазначає, що між стародавніми народами (греками, римлянами, євреями та ін.) і націями нового періоду є глибокі й істотні відмінності. Останні дають змогу визнати, що ці народи й сучасні нації аналогічні, але не тотожні суспільні явища. «Старинні народні спільноти були основані безпосередньо на племінному звязку. Почуттє приналежносте до себе та окремішности від других народів випливало в них безпосередньо з сеї фізичної основи їхнього істновання». Партикулярні патріотизми (у Греції) та боротьба за гегемонію не були подолані загальногрецьким патріотизмом. Роздвоєння між племінним і культурним моментом несумісні з об’єднуючою дією сучасної нації. Думки про расову самоідентифікацію і про культурну єдність у грецьких племенах не були звернені на об’єднання в одну спільноту, вони довели до конфлікту і /XXXI/ взаємно ослаблювали свій вплив і значення. В результаті, як пише Старосольський, замість однієї національної творилися дві різні конкуруючі між собою спільноти. У Римі народ як суб’єктивна цілість не існував як явище, відповідне Риму-державі.

Сучасні ж нації на відміну від стародавніх, «первісних» спільнот, заснованих на кровному, фізичному зв’язку, є спільнотами другого ступеня, хоч і виникли на базі перших.

Нація, переконаний автор, є явищем Нового часу, нової доби історії людства. І тому слід говорити не про відродження, а про народження націй, які, за словами Реннера, після вікового доспівання та політичної пасивності відчувають себе силою, покликаною історією, домагаються володіння державою як найвищим знаряддям сили і змагають до політичного самовизначення й незабаром — панування над іншими народами.

Погоджуючись з Реннером, Старосольський підкреслює, що державне домагання є найхарактернішим для сучасної нації і в цьому полягає головна відмінність її від аналогічних спільнот минулого. Національний принцип висунуто як абсолютний постулат для держави, а політичність стала однією з ознак нації. Політичність, на думку автора, є сутнісним критерієм нації. Це той чинник, що творить націю з об’єктивними прикметами культури, мови, релігії тощо, які Старосольський назвав одним словом «народність». Отже, за Старосольським і Реннером, нація — «політично активна народність». Хоча раніше «народність» мала політичне значення, однак центрами політичних інтересів виступили династії, церква, окремі стани, до певної міри племена, але не народ як «самосвідома цілість». У цьому розумінні, пояснює дослідник, творилися народності, проте лише згодом вони мали стати політично активними націями.

Важливим у пізнавальному відношенні в праці Володимира Старосольського є сюжет про історію слова «нація», де відбилося поняття активності, гордості, особистої вищості порівняно із словом «народ» — як відображенням пасивності, «жівотіючого, засудженого на роботящий послух істнування». У мові свідомо чи несвідомо виявилося відчуття факту основного значення. Констатацією його і обмежується питання про становлення та сутність нації. «Воно звучить тепер так: серед яких умовин та через які причини «народність» стає активною, себто переходить в націю?»

Грунтовну відповідь на це питання Старосольський дає у наступному розділі праці — «Нація і демократія». Він доводить, /XXXII/ що сучасні нації постали не в рік Великої Французької революції 1789 року, як стверджував Реннер, а значно раніше, коли народжувалася новочасна демократія, коли передові європейські мислителі билися над питаннями про суверенність народу в державі й виробленням так званого «суспільного договору» як демократичної форми державності. Гоббс поставив питання про здатність народу до дії як головну умову вирішення питання про верховну владу в державі. Старосольський пояснює, що ця практична здатність залежала власне від відчуття народом своєї цілості, єдності. Тобто від того, чи став народ спільнотою в описаному вище значенні цього слова. Для з’ясування того, чи був народ у цей час такою згуртованою спільнотою, дослідник вдається до аналізу попередніх епох.

У добу середньовіччя побудована на основі авторитету організація має характер спільноти. Силою, яка її утримувала, була не логічна рація, а психічний настрій, стихійна, а не свідома воля. Капіталістична доба принесла хвилю раціоналізму, що підірвала старі авторитети. Силу цього процесу відобразила зростаюча роль просвіченого абсолютизму, яку відіграла феодальна аристократія XVIII ст. Велика Французька революція зробила розум усевладним принципом, культом. Але крім наявного й бажаного і нарівні з ним виникало щось інше — непередбачене, небажане, але неминуче, створене законами соціального життя. І саме через те, що чистий раціоналізм і відповідна йому модель «правової держави» є абстракцією раціоналістів та просвітителів, теорія «права природи» не відповідала дійсності. Адже в соціальній дійсності відбувається постійний конфлікт між раціональним та інстинктивним. У результаті, як стверджує Старосольський, «течія, на стягу якої було панованнє чистого розуму та яка знищила політично-суспільні спільноти середньовіччя, та сама течія зродила нові спільноти, а між ними найважнійшу, сучасну націю».

При цьому вчений застерігає від спрощеного розуміння стихійної волі як «нерозумної». Крім розумових, стихійні сили теж здійснюють історичні завдання, що постають перед людством, напрям дії цих сил і успіх їх зумовлюються конкретними історичними обставинами. Тут Старосольський дає відповідь на питання, виконання якого випало на долю стихії у дану епоху.

Дослідник пояснює, що демократія, коли починала боротьбу, мала спертися на спільноту, розраховуючи на масовість руху. Спільнота ж дає масі автономію, одночасно дисциплінує та /XXXIII/ внутрішньо її організовує на противагу формації, заснованій на пасивному підкоренні чужій волі. До одного з проявів «доцільної» дії «інстинктів», стихійної волі Старосольський зараховує витворення спільноти. Про це свідчить приклад армії, що спочатку постає як примусова спілка, а згодом, у ході боротьби гартується як цілісний організм, спільнота. Остання зцементована почуттям національної приналежності, пов’язана «психічно в одну суб’єктивну цілість».

У ході боротьби за владу в державі демократія спиралася насамперед на спільноти, витворені на релігійному грунті, «споєні релігійним почуваннєм маси», а не лише розумінням спільного інтересу.

За своєю сутністю нація є суспільством, яке у прагненні до політичної самостійності, тобто до державності, стало спільнотою. І вона залишиться такою, хоча відпадуть ті чинники, якими вона скористалася в даних умовах для свого самоозначення. Такий висновок набуває загальносоціологічного значення. Подана характеристика чинників та умов формування нації підводить до осягнення її єства.

Історично після релігійного постав чинник мовний у творенні демократією спільноти. Адже освіта народною мовою доступна всім, і це найважливіша умова політичної активізації маси. Така спільнота ставала могутнім політичним суперником аристократії й монархії. Згодом сталося «одухотворення» цієї спільноти, а нація стала, за Старосольським, самостійним центром культури, «індивідуальністю» не лише у політичному, а й культурному розумінні. Дослідник зробив прогностичне припущення, що роль культурного чинника для нації дедалі зростатиме. «Коли класова боротьба стане тільки спомином про минулий період історії людства та коли з плечей людини буде знята боротьба за матеріяльне істнованнє, то се означатиме відкриттє найширших областей життя та звільненнє величезних увязнених тепер енергій для культурної творчости…» Однак Володимир Старосольський не абсолютизує значення культури для нації, підкреслюючи, що національна приналежність не збігається з культурною.

Найважливіший націотворчий чинник — реалізація політичної волі. Національний принцип не спрямований проти інших націй. Він, революційний за своєю сутністю, означає усунення будь-якого панування, не згідного його основам. З огляду на це поняття національного інтересу охоплює усе, що сприяє формуванню спільноти або перешкоджає цьому процесові. /XXXIV/

У праці аналізуються і такі випадки, коли формування нації випереджає дію тих ознак, що умовно названі «народністю» (мова, культура). Американська нація лише через сто років витворила ті розбіжності, які свідчили про відмінне від англійського мистецтво, філософію тощо. Народилася ця нація без усіх тих «прикмет», які вважають обов’язковими представники атомістичної теорії. Приклади англосаксонської та латинської Америки, підкреслює Старосольський, засвідчили, що ні спільне кровне походження, ні історичні традиції, ні споконвічна батьківська територія, ні спільна віра не були основою національного уконституювання. Лише самостійницький стяг, що замайорів у боротьбі демократії проти метрополій, був моментом народження нових націй.

Аналізуючи теоретичні визначення нації, Старосольський особливо виділяє дефініцію Л. Гумпловича, де істотною умовою нації визнано приналежність у минувшині протягом тривалого історичного періоду до одного народу та однієї держави. Автор ставить в заслугу Гумпловичу те, що в його визначенні держава вперше виступає як складова частина поняття нації. Водночас автор вказує на помилковість і недостатність такого підходу, бо з визнання державного існування об’єктивним критерієм нації випливає, що кожна держава мусила б стати джерелом нової нації, не з’ясованим відтак залишається, чому лише деякі держави стали творцями націй, який період часу слід визнати достатнім для витворення державою нації та ін.

Автор праці вважає, що ставлення до держави не можна вважати цілковито об’єктивним фактом. Це суб’єктивний факт — воля та змагання до власної державності. Відтак державність як вже щось пройдене, набуте треба перенести у сферу сучасного і майбутнього. Тому чинником, що творить національну спільноту, Старосольський пропонує вважати не державність, а державницьку ідею.

Розуміння нації як спільноти, що засновується на волі, ідеї та прагненні до політичної самодіяльності, суверенності власної держави, повністю кореспондується із сучасними концепціями державо-, етно-, націотворення в Україні. Національна ідея визнається нині найважливішим чинником, спроможним консолідувати націю, піднести її свідомість, творчу енергію.

Означивши націю як політично активну спільноту, автор праці попереджає, що таке її розуміння не означає факту входження сучасної нації вже по своєму формуванні у таке /XXXV/ відношення щодо держави. Нація повинна спрямовувати свої зусилля на опанування державою. Воля до політичного самовизначення — головний показник народження і смерті нації. «Без сеї волі нарід ще не є нацією, або вже перестав нею бути».

З огляду на такий зв’язок нації і держави автор ставить за мету розглянути весь комплекс питань держави, які безпосередньо стосуються нації.

Виходячи з розуміння держави як форми політичної організації, дослідник висуває важливу тезу: первісна держава є типом племінної спільноти. Назва вказувала на її тотожність з людською спільнотою. В епоху середньовіччя вона була системою вже різних спільнот. У далекому минулому нація і держава взаємно «покривалися»: нація була державою, а держава нацією.

Вирішальним чинником, який зруйнував цю єдність, було завоювання одного племені іншим. «Факт завоювання нищив групу як спільноту», людські гурти, підлеглі племені-переможцю, фактично становили разом з ним одну суспільну цілість. Але це нового типу суспільство вже не було спільнотою, підкреслює Володимир Старосольський. Воно утримувалося як цілісність не лише волею своїх членів, а зовнішнім примусом, який згодом стає нормою права (на відміну від моралі, що тримається на внутрішньому переконанні). Так держава стає механізмом, «зовнішнім зв’язком» народу, спілкою, а не спільнотою. Поступово воля, зв’язуючи громадян спільними інтересами, правними нормами, свідомо й несвідомо «намагається довести своє населення до того, щоби воно стало повною спільнотою».

В основу держави покладено, на думку автора, інтереси «одиниці-людини, або понадодиничної, гуртової єдності-спільноти. «Як кожду людську спілку, так і державу покликав до життя людський інтерес і йому вона служить». Оскільки в сучасній державі сили, які можуть заволодіти нею, досить різні (як актуально це сьогодні!), то постановка питання про мету держави втрачає сенс. Адже цілі держави не можна оцінити ні позитивно, ні негативно. Тому, підкреслює автор, «засадничо треба признати можливість визнання за ціли держави всього, на що може розтягатися людська діяльність та чим може зацікавитися людина». Цілі держави, відтак, абсолютно необмежені. Іманентних інтересів і цілей у держави немає. Останні мають суто практичний характер, зумовлений цілями та інтересами, поставленими у певний, конкретний період її «учасниками». /XXXVI/

Ця необмеженість і невизначеність інтересів докорінно відрізняє державу від інших «спілок», які створюються, як правило, для здійснення чітко означених цілей і зумовлюють як обов’язковий і стрижневий елемент — владу. Як організація з владним центром держава, за Старосольським, перетворюється на механізм. Суспільні сили опановують останній, змушують служити своїм інтересам і цілям. «Таким шляхом дістає держава зміст та своє суспільно-політичне обличє».

Тією «абсолютно-суспільною» силою, яка протистоїть антисуспільним інтересам й обстоює «трансперсональні» цінності, зокрема національні, виступає демократія. І тут постає питання про зміст цих «трансперсональних» вартостей, навколо розв’язання якого знову «стрічаються нація з державою».

Нація як абсолютна спільнота, що не допускає обмеження інтересів, бо є їх центром, має тенденцію кожний людський інтерес «націоналізувати». Тому не може не «займати становище» щодо держави і навпаки. / націю, і державу характеризує універсальність інтересів, причому перша є їх центром, а друга — засобом реалізації. Нація повинна для їх задоволення заволодіти суспільним механізмом — державою, причому «вимагає передачі собі не деяких тільки, а всіх компетенцій держави». Тому всі народи мусять організуватися в незалежні, самостійні національні держави.

Щодо ставлення держави до нації, то воно залежить від типу держави. Монархічний та аристократичний принципи державної організації байдужі до національного принципу, бо при цьому нація визнається лише як привілейована частина суспільства. Становище докорінно змінюється, коли на політичну арену виходить демократія. В результаті утвердження чимраз нових групових інтересів формується внутрішньо солідарне суспільство — загальний центр інтересів. Так нація стає (поки що потенційно) загальним, нероз’єднаним внутрішнім протистоянням абсолютно демократичним центром, «додуманою до кінця демократією». А поступ демократизації це одночасно поступ націоналізації держави.

У різних типах держав (національних, національно мішаних), зауважує Старосольський, питання про мету держави набуває різного тлумачення та розв’язання.

Отже, на думку автора, із сутності обох феноменів — нації і держави — випливає тенденція до злиття. Вона особливо посилюється у сучасний період історії. /XXXVII/

І ще один висновок надто важливий для розуміння сутності національного. «З істоти нації як спільноти випливає не тільки домаганнє: «кожда нація є державою», а й друга частина сього домагання: «кожда нація є тільки одною державою».

У світі панівним типом держави є національно мішана. І територіальне розмежування між націями, яке не залишило б місця існуванню національних меншин, немислиме. Воно практично неможливе. Проте ця обставина, як підкреслює автор, не суперечить самому принципу створення національних держав.

У національно мішаних областях, на думку Володимира Старосольського, гострота питання, пов’язаного з правами національних меншин, знімається розумною політикою панівних націй щодо національних меншин. Ця теза автора наче перегукується із сучасними концепціями етнополітики в Україні, в основі яких — саме гармонізація міжетнічних відносин, стосунків між етнічними групами і нацією на основі терпимості, толерантності, поступливості, розумного компромісу, поважання і врахування особливостей етнічного розвитку, національних інтересів у цілому.

Аналіз проблем нації був би далеко не повний, якби Старосольський оминув увагою ідеї «універсальної, обіймаючої все людство спільноти. Се ідея старша від самої модерної нації».

Основними фактами, на які посилаються прихильники «універсалізму», є розширення зв’язків між людьми, взаємозалежність останніх, зростання та поширення культури. В результаті, з одного боку, створюється спільний «культурний світ», стираються розбіжності між народами, а з іншого — на відміну від культурної асиміляції і зникнення народів, що спостерігалося в докапіталістичну епоху, демократія сприяє розмаїттю впливів, більшій «відпорності» народів, розвитку їх «індивідуальностей». «Разом із занепадом «грубих» ріжниць виникають нові, тонші, численнійші та глибші. Модерна людина, помимо «нівеляційного» впливу новочасного суспільного розвою, індивідуально далеко більше здиференційована, як була нею одиниця передкапіталістичної доби».

Відповідно такі ж різні тенденції спостерігаються і в державотворенні сучасного світу: по-перше, чисельно малі держави утворили великі (Іспанія, Франція, Англія, Німеччина та ін.), по-друге, розпад імперій, в основі якого був національний принцип. Відтак, констатує Старосольський, змінився чинник, який зумовлював виникнення держав. Монархічний принцип заміни- /XXXVIII/ла нація, а це означає кінець або принаймні велику складність безоглядної державної експансії. Такою перешкодою стає міждержавне, міжнародне право. Останнє «консервує» існуючі держави, убезпечує народи від денаціоналізації, завоювання.

Тут автор знову повертається до співвідношення національного та загальнолюдського. Якщо облишити абстрактні суперечності між ними, то практичне питання гуманізму стає проблемою щодо характеру та напряму міждержавних і міжнаціональних взаємин. Адже «раз признається історично необхідним істнуваннє окремих держав, то признається тим самим і неминучість істнування окремих націй в розумінню політично активних народів, як претендентів до верховної в державі власти». Гіпотетично Володимир Старосольський припускає, що «нація буде тільки етапом для народин ще ширшої спільноти», проте констатує: «ніяка з дотеперішніх форм не пережилася, доки не вижилася, заки не відограла своєї ролі в історії. Роля ж нації як «історичного героя» тільки тепер починається».

Обстоювання цієї тези змусило автора вдатися і до розгляду питання про роль націй у «політичній організації суспільностей». Відтакне можна було оминути популярного на початку 20-х рр. ленінського тлумачення держави, яке грунтувалося на твердженні, що комунізм знищить будь-яку необхідність насильства людей взагалі, підпорядкування однієї людини іншій, а відтак держава як уособлення організованої влади сили відімре в міру просування соціалістичного суспільства до комунізму. Старосольський доводить, що Ленін, хоч і посилався у своїй праці на Маркса та Енгельса, насправді суперечив їм. Адже Маркс і Енгельс, «відкидаючи клясову державу, не відкидали разом з сим і деякої примусової та наділеної властю суспільної організації взагалі». Вони говорили про втрату публічною владою політичного характеру. Вона буде лише виконанням суспільної функції не в інтересах якоїсь частини «суспільносте», а в інтересах її як цілісності, вона перестане бути пануванням над людьми.

Ці думки, як зазначає Старосольський, доповнюються ідеями Руссо про загальну волю. Останній розумів її як таку, що «виростає на полі спільного інтересу». Насправді ж «не спільний інтерес родив її, але інтерес частини, відмінний від інтересу загалу та суперечний йому». Відтак виявилося неможливим «помирити особисту свободу з волею загалу», а тому дійсність не реалізувала думок Руссо. /XXXIX/

Сформульований у комуністичному маніфесті політичний характер влади — це протиставлення влади підкореному їй народові. Провівши ретельний соціологічний аналіз впливу протистояння інтересів на розстановку політичних сил і відповідно на політичний характер влади, Володимир Старосольський доводить: дійсність не підтверджує марксистського погляду, що «національні противенства народів зникають чимраз більше вже з розвоєм буржуазії», що «в міру як буде знесене визискуваннє одиниці одиницею, буде знесене визискуваннє нації нацією». Такі погляди дослідник відносить до ідеалізму. Нація і в безкласовому суспільстві є політичною спільнотою, яка прагне до самостійності, вона матиме власні інтереси, і передусім інтерес бути самостійною. Тому ліквідація поділу суспільства на класи недостатня, щоб позбавити державу політичного характеру, викликати її «замирання». Для цього «мусить ще бути зліквідованим поділ на пануючі та поневолені державою нації. Єдиною доцільною та повною розв’язкою національного питання є «націоналізація держави, чи удержавненнє нації. Обі мусять зійтися з собою, орґанізм нації і механізм держави, державна спілка і національна спільнота».

Отже, автор дійшов висновку: якщо метою визвольної боротьби буде емансипація не лише поодиноких націй, а ліквідація національного гноблення взагалі, тоді у цій боротьбі буде зацікавлене все людство у своїх змаганнях до кращих умов існування. Таким чином поставлена справа національного визволення має об’єктивно загальнолюдське значення. Відтак людство прагнутиме заснувати свою організацію на внутрішній (колись зруйнованій), «але вже вищій», «одушевленій» солідарносте. Се є зміст того, про що однаково говорять поняття «загальної волі» та «неполітичної держави».

Боротьба за таке визволення і створення гідних умов існування відбувається, як зазначає Володимир Старосольський, у двох напрямах: у царині матеріальних інтересів — за соціальну емансипацію поневолених класів, в основі своїй раціоналістичну, і «в царині стихійних станів та почувань» — за національне визволення. Ці два напрями взаємно доповнюють один одного. Момент стихії та свідома раціональна воля шукають свого синтетичного доповнення у суспільно-політичній організації.

Тенденція до злиття нації і держави дістала втілення у принципі самовизначення націй. Він вже увійшов у стадію реалізації, став нормою людських стосунків, міждержавного /XL/ права. Останнє стане реальним, міжнародним правом, коли нація як природний центр інтересів дістане правну охорону, буде визнана його правним суб’єктом. Ця ж тенденція має своїм результатом у внутрішньому житті націоналізацію держави, а у міжнародному — новий рівень відносин між націями.

Такі принципові, глибоко наукові, гіпотетичні висновки автора праці справджуються реаліями XX століття. Воно стало, крім інших багатогранних виявів у різних сферах буття людства, епохою могутньої ходи націй до свого самовизначення, уконституювання, утвердження національного чинника як чи не найголовнішого в долі особи, суспільства, людства в цілому.

Це засвідчує об’єктивну, перевірену часом, плідну теоретичну основу дослідження Володимира Старосольського, спроможну стати вихідною базою сучасних студій з проблем національного розвою.

І. О. КРЕСІНА