“… скажи всякому птаству піднебесному й хижому звіру: сходітесь і прибувайте на мою жертву, що вам наготую, на великий бенкет … Будете їсти м’ясиво й пити кров… А всі народи побачать караючий суд мій”.

(Езекиїля XXXIX, 17 і 21)

Всі народи побачили Його “караючий суд”. Побачила й Україна, майже осліпла від того бачення. Це була година, яку бачив у своїй уяві Красінський, коли Муж відповідає Панкратові: “Поступ, щастя людського роду! І я колись вірив… Сталося! Сто літ тому, двісті, полюбовна угода могла б іще… але тепер знаю: тепер треба мордуватися взаємно, бо тепер їм ходить лише про зміну племени” (Nieboska Komedija).

Так! Тим, які йдуть з п’ятикутньою зіркою, ходить про зміну племени, не про “поступ” і “щастя людськости”, не про “полюбовну угоду”. А там, де йде про “зміну племени”, немає узгіднених тлумачень, є лише великий бенкет: фатум, пекло, смертельний змаг двох сил – ми чи вони. Не треба бути поетом, щоб бачити, що часи, про які читаємо в Біблії, знайдемо не лише в минулім. Живемо ми в подібних часах, ми всі запрошені на Великий Бенкет, на якому, замість вина, розливають кров, а п’яні, що впали, не воскресають.

Як дві з половиною тисячі років тому “не пощадить і не помилує” Доля наш грізний час: “і люди хоч би громовим голосом до вух моїх гукали, Я їх не вислухаю” – тих, яким ні в гадці, що коли цілі народи покладуться “трупами перед своїми ідолами”, то покладе їх караюча рука справедливости. За те, що “поламали вірність” своїй Правді; що “кадили богам іншим, яких не знали ні вони, ні батьки їх”. Не лише в далеку добу пророків, але й у нашу добу з пекла вирвуться тільки ті, в яких “мов діямант, твердіші за камінь” є чола, а ще твердіші серця.

Ці “кам’яні” серця виплекало нове Середньовіччя. Створило жорстоке й – гарне, страшне й – сильне, страхіття й – жертовність терпіння – й віру, якої від п’яти сот літ не знала Европа.

П’єр Домінік пише в La Republique про войовників громадянської війни в Еспанії (1934-1936 рр.): “Ясно, що це не такі люди, як ви або я, це віруючі, готові завтра стати мучениками… Люди, які відкривають нам нагло всі скарби відваги, а в серці яких живе дух посвяти. Я бачу віру цих людей, чи ви не відчуваєте, що вони просто розпливаються у своїй вірі?” … “Ми є ви, із іншим змістом”, як звертався в одному вірші до “контрреволюціонерів” М. Хвильовий…

А ті “контрреволюціонери” – це ті, які не злякалися пекла, які не втратили віри; це ті, чола яких виявилися твердішими від діяманта, які прийшли – за Божим приказом – карати ідолопоклонне плем’я. В яких, у кожнім із них, гримить голос пророка: “Йди до земляків твоїх та й говори до них, і скажи їм: так говорить Господь Бог, чи будуть вони слухати, чи не будуть”.

Тим гірше для них, коли не будуть …

В однім англійськім місячнику читаємо: “Чуда можна осягнути з перецивілізованою і виснаженою людністю новітньої Европи, коли дати їй взнеслу ціль. Заохота до матеріяльного добробуту не зворушить найкращі серця. Але релігійний клич, даючи людям вищу, неособисту ціль, одним ударом підносить людність над базаром із його справами, над особистими користями”…

Була це сила, яка здивувала Москву в Еспанії, здивувала і в Україні, коли “сумирний вишневий рай і пейзанська добродушність”, як пише Бражньов, показалися нагло маскарадою совєтським зайдам, коли “ручна ґраната ховалася під спідницею української красуні”, а “за селянською гостинністю відчувалася жадоба пімсти й заграва пожеж” …

Так, ми переживаємо ренесанс Середньовіччя, з його страхіттями, але й із його чеснотами, з його безмежною вірою, з його духом самопосвяти, який творить не лише мучеників, але й апостолів нових релігій. Хвиля Середньовіччя заливає світ, а в ній міцнішають міцні й ломляться безсилі… Трупи перед ідолами своїми, яких не мали віри оживити. Хитаються ці ідоли і в Совєтському Союзі, бо й до нього вернула доба Середніх Віків. Чи ж у ньому не відбуваються від ряду літ процеси нових “відьом” (“контрреволюціонерів”), які зі злоби “нищать урожай” або “забирають коровам молоко”?

“Гріхів, що я совершив, я не знаю,

Провин, доконаних мною, я не знаю,

Забороненого овоча, від якого я їв, я не знаю –

Даруй мені мої гріхи, о Боже, якого я не знаю…”

Так молилися колись у Середньовіччі. А чи цей псалом не нагадує каяття і благання тих, які згрішили проти таємничої, нікому не знаної “генеральної лінії” всесильного “вождя”?

Смертельний змаг двох сил у пралісі, де за кожним кущем причаївся ворог, який “не пощадить, не помилує, не вислухає”… Отже, – нове Середньовіччя!

У своєму початковому розгоні большевизм гордував табором своїх противників і, як Панкрат, з цього табору глузував: “Ну, покажіть нам перуни, зіслані на вашу оборону, й полки янголів, зіслані з небес!”

І раптом над Дніпром, над Дунаєм, в Альказарі, загриміли ці перуни, з’явилися “полки янголів”. І їхня сила почала ломити силу Панкратів. Смерть, яку ці останні гонили на своїх противників, нарешті зустріла таких, що не здригнулися, погнали її назад: проти тих, які вислали її у світ. Проти безоглядности одних устала ота “понура фурія” і “середньовічна суворість”, “екстаза”, “посвята” часів, коли в Европі здвигали готичні собори, “брутальність, яка здивувала саму Москву”… Та поруч з ними, – бачимо також і інших, замаринованих з XIX століття демо-соціялістичних Халявських та Перерепенків, які “щасливо” проспали громи 1812 й 1848 років, удаючи, що їх немає. Це ті, заплилі салом душі яких і неповороткий, мов у степового вола, мозок не приймали світу таким, яким він є; які в апокаліптичні часи ще оперували фразеологією 1848 року, коли дурисвіти й одурені, коли завтрішні вороги простягали собі “братерські руки”, коли треба було лише “обудити в народах демократичний дух”, щоб усе між ними вложилося якнайліпше; коли не повинно було бути поділу “між тими, які кохають свободу”. А чи ж большевики не кохають свободу? І чи “брутальність” – це демократична зброя? Це ж перемиський “Бескид”, хоч і вважає, що “ненависть до комуністів” – це “безсумнівно відрадне явище, одначе – “треба серйозно призадуматися над тим, до чого може довести ця незорганізована самооборона українського села проти большевицьких провокацій”… Це ж “Нова Зоря” журиться тією самою журбою … Це ж висококультурна й етична “Жінка” (ч. 17) мусить висловити своє “застереження до метод боротьби з комунізмом”, підкреслити значіння “вимог етики” в боротьбі з канібалами й перестерегти загал, аби, крий Боже, не наважився “зійти в боротьбі з тими темними типами на їх рівень” … Це ж радикально-соціялістичний “Громадський Голос” боронить громадську мораль проти “варварств фашизму”… Це ж один високий достойник Церкви перестерігає в жидівській пресі перед шовінізмом і просить не судити засуворо бідних місцевих членів КПЗУ (в Галичині), які (адже життя таке важке) мусіли вхопитися навіть такої бритви, як большевизм… Це ж Халявські – червоні, напівчервоні й рожеві – виступають в обороні культури перед проповіддю насильства, це ж вони рештками своїх сил двигають угору пощерблені скрижалі мудрости Драгоманова, Грушевського й Винниченка з їх заповіддю: “ворогові твоєму найнижче поклонися й забий у серці своєму гнів на нього”!.. Це ж адоратори большевицьких “досягнень”, це ж соціялістична Chwila (12. IX) раптом пригадала собі засаду гуманізму – що сильні повинні респектувати права слабших і безборонних; що як то добре було б перекувати мечі на лемеші; що час уже звернути з шляху насильства на шлях великих ідеалів людськости, толеранції і братерства народів… Це ж Nasz Przeglad (5. XI) накинувся на реквізити Середньовіччя, на оті “вендети”, на “кондотьєрів”, нарікаючи на те, що відносини народу до народу “не знають ніяких етичних стримів”, на “ксенофобію”, пригадуючи, що “час прокинутися з національної психози”; що “міязми націоналізму забивають душу”; що цього не сміє бути в “часі радія, теорії взглядности і психоаналізи” (хай живуть Айнштайн і Фройд!); що “розвій моральної культури” повинен “здеґрадувати одиниці, які поклоняються засаді фізичного ґвалту”; що й так ніякий скрайній режим не втримається; що, мовляв, і большевизм іде на уступки, то “чи не ліпше б порозумітися на ґрунті дозрілих і потрібних реформ”, замість проголошувати хрестовий похід проти комунізму?

І “многая словеса глаголаху”, смішні та до цинізму облудні.

Про Халявських тут не говорю – це останні могікани, над якими історія переходить до порядку денного, які б сили за ними й не стояли: не важно з ким бути, важно – ким бути. Але звідки ці кличі про гуманність, про порозуміння з боку тих, від кого ми цього давно вже не чули? Звідки нагла мобілізація Сенеки, Плінія, Ґрільпарцера, отців християнської Церкви в однім з цитованих вище часописів на доказ того, що націоналістам треба стати ягнятами перед лицем загрожуючого комунізму?

Перед цією грою мусимо перестерегти наш загал.

Бо коли соціялісти й радикали “п’ятнують” націоналістичні “ґвалти”, а червону інквізицію в Еспанії – зимну, вирафіновану, бестіяльську – що не щадить ні храмів Божих, ні жінок, ні дітей, називали справедливим “гнівом народу”, то брехнею є їхні заклики до гуманности!

Коли соціялісти і “демократи” діячів цієї інквізиції з Кабалеро на чолі, якому ніякий парлямент не висловлював свого довір’я і який правив разом з совєтами та з московським послом у Мадріді Розенбергом, – коли їх представляли нам як “борців за свободу й демократію”, – то це брехня!

Брехня є так само, коли борцями за свободу й демократію величали “урядові” еспанські відділи, які, як видно на ілюстраціях, мають на прапорах серп і молот. Бо ні з демократією, ні зі свободою, “серп і молот” нічого спільного не має.

Але за цією брехнею радикал-соціялістів криється щось грізніше: бажання вирвати нам зуби, щоб затріюмфувала їхня справа, справа “людового фронту”, яким дириґує Москва.

Бо коли Nasz Przeglad i Chwila кажуть, що доба насильства має скінчитися, а водночас оплакують долю “бідного вигнанця” Троцького і глузують з недавно усуненого британського високого комісара в Палестині, генерала Вовчопа, за те, що він “пацифіст”, що “не потрапить дивитися на кров” і не в стані затопити в ній арабський спротив, – то ми в цей гуманізм не віримо!

Бо коли хто містить памфлет – на всіх, які послуговуються ґвалтом, від Пилипа Еспанського почавши й Гітлером закінчуючи, але ані словом не згадує большевицького режиму, – то ми в цей гуманізм не віримо!

Бо коли хто згадує “автодафе” XVI століття і промовчує “автодафе” ХХ-го, хоч би на нашій Наддніпрянщині, ми в той гуманізм не віримо!

Бо коли в часописі ті, що звеличували Шварцбардта, нагло заговорили про “моральну деградацію одиниць, які поклоняються засаді фізичного насильства” – ми в їхній гуманізм не віримо!

Доки їм здавалося, що терези, на яких важиться доля нашого континенту, схиляються на їхній бік; доки різні “піднебесні птахи й хиже звір’я” жерли Україну, то “гуманісти” мовчали. Аж нагло, коли побачили, що клич тих хижаків “Хай живе смерть!” обернувся проти них самих, – Viva la muerta!, (з большевиками по-большевицькому), – вони згадали й Сенеку, й отців Церкви, й толеранцію, й гуманність…

Роблять це вони з єдиною ціллю – вирвати нам зуби! Щоб не дати скінчити з комунізмом і з силами диявола!

Ні, зубів собі вирвати не дамо! Ані на цей “гуманізм” не дамо себе набрати, бо той, хто його голосить, прикриває ним свою чортівську ціль.

Ні, оборонці, які рятують потвору комунізму й Москву, – нас не переконають. Якраз ті, проскрибовані “Пшеґльондамі” й нашими соціялістами, вартості мусимо високо, мов хоругов, піднести вгору: “високе напняття шовіністичне” (таке, як воно живе в самих “Пщегльондах”), “психозу фанатизму” (не сів би нам на карк большевизм, коли б її мали давніше!), нарешті “адорацію тієї припадкової власної антропологічної мішанини, потягненої покостом однієї мови”. Це не “парафіянщина”! Це патріотизм нації, яка себе уярмити не дасть!

Маємо досить “поступу”, “братерства народів”, “вселюдського життя” й інших брехливих гасел, якими не одному в Києві, в Харкові, у Львові розбивали голови, наперед зробивши їх ослячими… Ходить про рятунок нашого національного колективу, не про “поступи” і “братерства”. Ходить про зміцнення його відпорної сили, не про те, щоб дозволяти далі розкладати ту силу фарисеям від гуманности і “вселюдського щастя” … Часи заповажні на такі блазенства.

Предтеча большевизму, поет Гольц-Міллер, кинув у лице противника своє зухвале “Вірую”:

Ми-лі, ви-лі в бою побєдітє,

Ми – враґі, і в поґібєлі час

Ви от нас состраданія нє ждітє,

Ми нє прімєм пощади от вас.

Вогник майбутнього, ця дилема спалахнула велетенським смолоскипом у наші часи. Ту саму думку висловив у сучасній мові бувший еспанський посол у Берліні, Люїз Арквістен: “Історична дилема – це націоналізм або соціялізм. А у війні між ними рішатиме сила”, передусім моральна сила, моральний гарт. Так само думав і генерал Франко, так само думали й висаджені в повітря червоними бандами героїчні оборонці Альказару. Так думали розстріляні під Базаром. Так починають думати навіть і деінде: “Треба бути дужим. Треба бути рішучим. Немає більше місця для хитрунів, ні для літеплих, ні для лагідних. Є лише табір мужів і табір рабів”.

Людей із “табору рабів” мусимо відсунути набік. Середньовіччя – те, яке попередило теперішнє, – в якому виникнув чудовий твір Данте, кидало до пекла тих, що “жили самолюбно, ні вороги Богові, ні Йому вірні”; тих, що “їх ні небо не хотіло, ні пекло не приймало”; “ті підлі сотні, яких зрікалися однаково і Бог, і чорт, мізерні душі, що жили без ганьби та без чести”.

Ті з “табору рабів”, ті “мізерні душі”, оті “літеплі хитруни”, які перед лицем жахливої безкомпромісової дійсности тільки те й знають, що (за Драгомановим) запрошують нас іти “під більш людяним прапором, аніж прапором релігійного й національного фанатизму”; які перед лицем червоного пекла те лише й уміють, що упоминати націоналістів – “не переносити взаємовідносин між людьми у площину грубої сили”; ті, що хочуть вишахрувати розв’язку великої проблеми, замість розрубати її; ті, що кленуть усякого, хто пропонує цей розтин як єдину розв’язку; ті, що в їх желятинових душах умерло всяке людське почуття образи, людської гідности чи протесту; ті, вуха яких доступні підшептам словоблудів, що хочуть нам вирвати жало, – їм усім одна судилася доля: бути м’ясивом на великім бенкеті історії.

Не сміє потягти за собою цілу націю чи хоч би частину її глупота цих “мізерних душ”. Великий бенкет іще триває. Віддихаємо гарячим повітрям нового Середньовіччя, в якім щось значать лише люди “кріпкодушні” або “злі”, як наші предки з Козельця, прозваного татарами “злим городом” за те, що не дав себе взяти “словеси лестнии нечестивих”.

Люди гарячої віри й кам’яного серця!

Дмитро ДОНЦОВ

“Бестiя без голови”, – так охрестив козацьку нацiю колись київський воєвода Адам Кисiль, влучаючи в саме ядро української проблеми. Кожний нарiд має свою болячку: Французи – вилюдненнє, москалi – потульнiсть i некультурнiсть, нiмцi – партикуляризм.

Нашою болячкою було і є – “безголов’є”. – слово, яке так добре схоплювало разячу диспропорцiю мiж рухливим, вiдважним як бестiя, генiєм нацiї та її хаотичним мозком, мiж масою та її iнтелiгенцiєю, або як тепер кажуть “аристократiєю”. “Брак проводу”, “невиразнiсть iдеалу”, “полiтична незрiлiсть”, ось назви недуги, вiдкритої вже лiт майже триста одним з людей, якi найбiльше причинилися до того, що Україна стала “нацiєю без голови”.

Ся Киселева дiагноза приходить на пам`ять особливо тепер, пiд час кризи нашого нацiоналiзму i кризи тої демократiї, на якiй сей нацiоналiзм хотiв опертися. Говорю тут про кризу великоукраїнського нацiоналiзму, але, звичайно, ся справа обходить в однаковiй мiрi i Галичан. Бо всупереч, може, communis opinio doctorum, тривале заспокоєння нацiональних аспiрацiй Галичини, Буковини й Пiдкарпатської України неможливе без вирiшення справи Київа. Доводить се iсторiя, доводить се й приклад тих видатних Галичан, починаючи вiд Сагайдачного, а кiнчаючи дiячами 1917 – 1921 рр., якi переносили осередок своєї дiяльности на велику Україну, свiдомi того, що служать тим самим i своїй тiснiйшiй вiтчинi…

Отже криза українського нацiоналiзму i демократiї… Що сучасна демократiя переходить у цiлiм свiтi тяжкi часи, свiдчить про се ряд фактiв, як побiда “нацiонального бльоку” на французьких виборах, а консерватистiв на англiйських, поразка Вiльсона i його полiтики в Сполучених Державах, великi удари, що їх зазнала демократiя в Росiї (большевизм!) i в Iталiї (фашизм!), змiцнення консервативних груп у Баварiї, Прусiї та Австрiї й Угорщинi, де їм удалося навiть захопити владу (Зайпель, Гортi!).

Все се познаки якоїсь тяжкої недуги, яку переходять “великi принципи 1789 року” скрiзь, де їх iще недавно ставилося понад усе. Гетьманщина, ся на жаль безуспiшна спроба “гортизму”, i “отаманщина”, ся невдала спроба наполєонiзму в нас, показали, що реакцiя проти демократiї зачалася на Українi. Яко спадок по сих двох спробах лишилася в нас боротьба двох iдеольогiй (третю, українськосовiтську лишаю тут на боцi), з яких кожна претендує на провiдну роль в українськiм нацiоналiзмi. Вульгарно висловлюючись, їх можна назвати правицею i лiвицею. Перша – се нацiоналiсти i “хлiбороби” рiжних кольорiв, до другої належить майже вся решта наших “партiй”, соцiялiстичних i несоцiялiстичних, що творять один т. зв. демократичний табір. Для обох течiй настав тепер час зведення загальних пiдсумкiв їх зусиль, час, “переоцiнки цiнностей”. Дуже продуктивною ся переоцiнка поки що не є, а обставина, що кожда говорить in causa sua, скриває вiд них дiйсну причину їх дотеперiшньої безсилости.

Ся причина лежить у тiм, що до критичних моментiв, до яких належить i наш, вiд року 1914, – нi монархiзм, нi демократiя не пристосованi. Нерозумiння сього факту нашими активiстами, правими й лiвими, i привело до невдачi перших спроб нацiональної консолiдацiї по вiйнi. Деiнде, в найважнiших краях Антанти (опрiч Iталiї), ся консолiдацiя досi iшла легальним шляхом, у напрямку консервативної демократiї. Але приклад сих країн не мiродайний для нас, що пережили вони. Що ж до країв переможених i деяких зруйнованих переможцiв, становище яких до певної мiри анальогiчне з нашим, – то там процес змiцнення розхитаного державного авторитету iшов зовсiм одмiнною дорогою. Найцiкавiшою – в Росiї та Iталiї. Перша – з усiх переможених найбiльше потерпiла наслiдком вiйни, друга – найбiльш дiткнута нею серед переможцiв 1: обидвi навiщенi великою економiчною кризою, обидвi пiдмiнованi революцiєю, успiшною в мартi 17 р. в Росiї, недiйшлою в 20 р. в Iталiї, пiдчас невдалої окупацiї робiтниками фабрик i майстерень, – отже в становищi подiбнiм до нашого.

Якi ж форми прийняв тут авторитарний вiдрух? Вiдрух, що мав скрiпити розхитану державну машину? Сi форми, дуже подiбнi одна до другої, були дуже цiкавi. Як большевизм, так i фашизм, були – насамперед, рухами протидемократичними. Таким був большевизм, що зачав вiд розгону вибраних цiлою нацiєю Установчих зборiв, а скiнчив на диктатурi невеличкої, хоч i добре зорганiзованої партiї. Таким є i фашизм: його провiдник першим дiлом казав собi дати повновласть аж до 1924 р., незалежну вiд настроїв палати та її довiр’я, а парлямент є в його очах – “забавкою для народа”.

I большевизм, i фашизм, у своїх початках були, хоч i антидемократичнi, але народнi рухи. Лєнiн виплинув угору на гребенi революцiйної хвилi, яко вибранець мас. Муссолiнi вступив до Риму майже проти волi короля, що схаменувся аж в останнiй момент. Вiн вступив до завойованого мiста не як Денiкiн на чолi безсловесної, примусово затягнутої армiї, але на чолi десяткiв тисяч добровольцiв, якi тiльки тому не зробилися республіканцями, що король став фашистом. Се був отже революцiйний рух народних мас, хоч i антидемократичний у своїй iдеольогiї.

По третє, обидва рухи були рухами iнiцiятивної меншости, що накинула свою волю землякам. Фашисти не переговорювали з провiдниками полiтичних партiй у парляментi, старалися лише позискати армiю i маси. Подiбно й большевики. Перед жовтневим переворотом, що дав їм владу, не шукали вони порозумiння нi з кадетами, нi з еСеРами, нi з меншовиками, не робили жодних коалiцiй: не шукали середньої лiнiї, щоби з`єднати на нiй рiзнi групи. Вони дiлали iнакше. Рiшили, що їх плян акцiї (негайний мир i дике вивласнення посiлости) найбiльш вiдповiдає бажанню мас, i зачали переводити в життя свою програму, навiть заки прийшли до влади, мало журячись тим, чи сю програму подiляють Мiлюков, Керенський, чи Рубанович. Були тої гадки, що притягаючи до себе слабi й нерiшучi елєменти, слабнеш сам; що велике можна доконати лише з вибраними партiйцями, готовими на все, певними перемоги.

Факти признали їм рацiю. Перед безоглядною волею сих людей, що не перебираючи в засобах, умiли йти до визначеної мети, замовкла всяка опозицiя, устав всякий опiр. Своєю безумною смiливiстю i готовнiстю все поставити на карту – зiгнули вони тих, якi не знали, що то є ризик i якi вiдразу зрозумiли, що вiд них жадається не конверзацiї, але послуху.

Не роблю тут реклями нi фашизму, нi большевизму: чим скiнчить один – не знаю, що другий скiнчив повним банкротством очевидно. Але менi тут ходить не про їх внутрiшню полiтику, лише про методи захоплення державного апарату i його скрiплення (се ж завдання стоїть перед нами!), а в сiм вiдношенню i фашизм, i большевизм i досi лишаються клясичними прикладами того, як се треба робити.

Четвертою прикметою сих рухiв є їх безкомпромiсовiсть, непримиримiсть. У сiм таємниця їх успiху. Бо в революцiйнi часи маси прагнуть абсолютної iдеї, ясного об`єкту своєї обудженої ненависти, лєгенди про близькiсть остаточної катастрофи сього грiшного свiта, перспективи неминучого, останнього бою. Лише такi лєгенди пiдтримують неослабну масову енергiю, що рветься на зверх, запалюють iмагiнацiю жадної чину юрби, а не коригованi досвiдом i розумом, переполовиненi водою посiбiлiзма iдеї демократичної справедливости для всiх. Тi, кого ще Марат з глумом прозвав des hommes raisonnables, невтралiсти, що займають золоту середину мiж правими i лiвими, – не могли притягти до себе мас, як не порушує i не притягає залiзних трiсок “невтральна” частина магнету. Се роблять лише його скрайнi кiнцi… Маса розумiє лише абсолютнi, простi й скрайнi кличi i лише за тими iде, хто їх голосить. Ось чому пiшла вона за Лєнiном, а не за Керенським, за Муссолiнi, а не за Фактою i Джолiттi, за тими, що показали їм: один марево соцiялiстичного раю, другий – привид давнього Риму.

Отже причиною успiху обох рухiв були: їх народнiсть, умiння порушити найглибшi iнстинкти маси, – їх непримиримiсть, бойовiсть. Що ж до протидемократичности їх програми (антипарляментаризм) i тактики (не коалiцiя, а coup d’Etat), то вони сьому успiху щонайменше не зашкодили, а при ближчiм розглядi, то може й помогли; адже опинилися їх противники не на возi, а пiд возом, мимо демократичности їх програми й тактики…

Сказаного стане, щоби вказати на головнi причини поразки нашого нацiоналiзму, в обох його формах. Демократiя наша скрахувала тому, що була… занадто демократична i замало… революцiйна. Правда, демократичне українство було народнiм рухом, маси винесли його на своїх плечах. Але воно було безсильне порушити й розбурхати народню стихiю до дна; безсиле дати їй яскраву, не затемнену жадними компромiсами мету-лєгенду, рiвну своєю величавiстю лєгендi свiтової революцiї, що принесла нам на багнетах своїх наємникiв Москва. Наша демократiя не дала масам образу “останнього бою”, що – як несмертельна поема Шевченка – миготiла би пурпуром, кров`ю i золотом пожарiв, фасцинуючи уяву, пориваючи душу до великих дiл i жертв. У неї бракло на те iдеї, а тi, які мала, були триманi у виполовiлих жовто-блакитних тонах, невиразнi й блiдi, як мова офiцiяльного бесiдника на щорiчнiм святi, здiбнi викликати захоплення розчуленого до слiз фiлiстра, але не понурий ентузiязм героїв “Гайдамакiв”, не ентузiязм того, хто грає va banque.

Cторонники Москви знайшли й кинули в маси своє гасло. “Смерть буржуям!” – така була брутальна формула, що дала розбудженим iнстинктам збунтованої юрби страшну порушуючу силу. Що могло протиставити сiй формулi демократичне українство? Також “Смерть буржуям”? Воно се пробувало зробити, але, саме вийшле з буржуазiї, з селянства, не могло надати сьому кличеви того абсолютного значення, що iдеологи московського робiтництва. По друге, сей клич все ж таки суперечив “демократичним засадам”. А їх понад усе шанувала наша демократiя. Опрiч того, як можна було нищити всiх “буржуїв”, коли деякi з них були такими щирими народовцями, видавали “Кiевскую Старину” i писали українськi брошури про “пошести на рогатiй худобi”, якi створили все те, чим жили й новiтнi українськi Робесп’єри? -Вони, сi останнi, могли викинути прапор боротьби з “комуною”, як вони се нарештi й зробили, спонуканi до того масою, на жаль трохи zu spat… Але самi взяти iнiцiативу боротьби з комунiзмом i вести її консеквентно, вони не могли: се ж була вiра росiйського “братнього” пролєтарiяту, се ж значило робити “контрреволюцiю”!

Вони могли нарештi дати народу блискучу легенду боротьби за нацiональне визволення, що дiйсно могло би порвати широкi верстви. Але як? Голосити отверто: “Проч з Москвою!”, “геть чужинцiв!” – се ж заносило явним “шовiнiзмом”! Мобiлiзувати маси contra Москви – се ж значило ломити “єдиний революцiйний фронт” за Керенського, i розбивати “солiдарнiсть мiжнароднього пролєтарiяту” за Ленiна! А зрештою, проводирi української демократiї, вихованi на “Гром. Думцi”, “Новiй Радi” i “Укр. Жизни”, знали, що “демократiя – се ж мир!”, – що демократiя є пацифiстична, що вона є завжди проти “реакцiї”! Як же ж могла вона роздмухувати пожар вiйни проти “революцiйної” Москви?!

Вони висунули (змушенi до того) клич самостiйности, але причепили до нього рiжнi “але”, що затемнювали яркiсть гасла i його вербуючу силу. “Самостiйнiсть, але – …, оскiльки се не приведе до конфлiкту з московською демократiєю…

Самостiйнiсть, але… “не отделяясь отъ остальной Россiи! Український нарiд повинен стати паном на своїй землi, але… Бесарабiя й Крим можуть йти, куди хочуть, а Жиди – творити державу в державi! Геть чужинцiв, але – за виїмком Францiї, коли вона нам поможе проти Совiтiв, або за виїмком Росiї, коли поможе нам проти Францiї”…

Iдеї, за якi дiйсно не варто було нi жити, нi вмерти, i коли все ж таки за укр. демократiєю пiшли маси, то хiба веденi не лiхтаркою в руках слiпих провiдникiв, але тою ясною звiздою, яка ввижалася сим масам… Москва проголосила свободу нацiй “вплоть до отдъленiя” вiд Росiї, але рiвночасно призначила себе адвокатом революцiйної справи скрiзь, навiть у чужих державах. Тим внесла баламуцтво в настрої малоросiйських полiтикiв, а для себе здобула титул втручатися у внутрiшнi справи “самостiйних” нацiй i касувати сю самостiйнiсть, коли сього вимагали “iнтереси пролетарiяту”. Українська демократiя навпаки, надала дiйснi права своїм окраїнам, i – стратила сувереннiсть навiть над властивою Україною. Французька i московська революцiя нищили огнем i мечем свої Вандеї i Тульони, українська – сама творила свої. Совiти йшли до своєї мети, ламаючи всякi демократичнi принципи, в iм’я яких вони нiбито повалили тимчасовий уряд, розiгнали Установчi Збори, принесли вiйну замiсть мира, перекинули демократичну Центр. Раду i У. Н. Р… Цiлком як колись революцiйна Францiя, що зробила з народнього представництва iграшку кiлькох тиранiв, що залляла своїми армiями половину Европи – i впровадила культ нової богинi -“святої Гiльотини”. Кривавий фантом присвiчував обом манякам: Максимiлiянові Робеспєру i Володимиру Лєнiну, божевiльна утопiя, якiй судилося в обох випадках бути скориґованою життям, але без якої неможлива нiяка революцiя, нiяка мобiлiзацiя мас… Українська демократiя мала блискучу нагоду повторити приклад французької, проголосити селянську революцiю в небезпецi, вiдкрити таку нагiнку на чужинцiв, яку вiдкрив Париж, посилаючи “австрiячку” Марiю Антуанету на шафот, змобiлiзувати ксенофобнi iнстинкти селянства, взяти в свої руки iнiцiятиву горожанської вiйни, вiйни села з мiстом, накинутої нам i Совiтами, i ходом подiй, лиш значно пiзнiше, в недогiдних обставинах, розiрвавши з пролєтарською революцiєю i з Кремлем.

Наша демократiя могла би створити культ великої легенди, яку одну лише можна було протиставити мiтові соцiяльної революцiї, розiгрiти до бiлости той нацiональний “шовiнiзм”, який один лише своєю непримиримiстю мiг з`єднати маси i конкурувати з непримиримiстю совiтської iдеольогiї, заiнiцiювати як конвент. “полiтику неможливого, теорiю лютого божевiлля, культ слiпої вiдваги” (А. Toequeville. Melanges)… Се була б контр-акцiя, рiвновартна до акцiї Совiтiв. Але сього не мiг зробити демократичний Київ, не нищачи демократичних засад про конечнiсть згоди з “братнiм народом”. Вiн не витримав першої огневої проби через те, що зачасто оглядався на мертвi “демократичнi засади” i замало звертав уваги на єдино-спасенний революцiйний чин. Українськiй демократiї ходило про вiрнiсть догмi, а не про розворушення, не про зревольтовання мас блискучим маревом утопiї; про компромiс, а не про абсолютну iдею. Совiти робили навпаки i тому наразi виграли.

Вони виграли наразi ще й через те, що офiцiяльне українство хорувало не тiльки на демократизм у програмi, але й у тактицi. Маси не пiшли за українською демократiєю (так як се бажалося) не лиш через те, що та не мала виразної програми, але й через те, що не мала ясно виявленої волi перевести в життя хоч би й сю неясну програму. В критичнi моменти нацiя, як юрба охоплена панiкою, iде за тими, хто вказує їй дорогу, чий голос не тремтить, чиї очі не бiгають на боки в шуканні рятунку; за тим, хто знає вихiд, i має вiдвагу повести, або погнати до нього інших. Що значить “вести за собою маси”? Маршал Фош каже, що се значить – “передавати виконавцям iдею, яка одушевляє провiд” (la pensee gui anime ladirection). Вiн же ж вiдповiдає на питання – хто може “вести маси”? – так: “Висша iндiвiдуальнiсть, жадна вiдповiдальности” (nature superieure, avide de la responsabilite). Сих головних передумов до опанування юрби наша демократiя не виявила. Як уже зазначено, бракувало їй передовсiм ясної iдеї, яку б могла передати масам. По друге – вона зовсiм не була “жадна вiдповiдальности” . Навпаки, все хотiла перекинути її: одна партiя на другу, а всi разом на “нарiд”. “Вся власть совєтам!”, “вся власть фашистам!” – се було зрозумiле для всiх: одна партiя, з маркантним, ясно окресленим обличям, домагалася для себе повноти влади не в iм`я засади народоправдства, лише в iм`я засади – sic volo, sic iubeo! – Там була енергiя, за якою тужили маси, якi хотiли, щоб їх повела сильна i певна рука. Сеї енергiї не виявила наша демократiя. Вона все хотiла подiлити з кимсь свою владу, але не знала з ким. “Вся власть совєтам!” – се їй очевидно не личило. “Установчим зборам”? – також нi, бо анахронiзм сього гасла в тi часи ставав очевидним для всiх. Отже замiсть iнiцiятивної меншости видумали знов середину – “трудовий конгрес”; i не “буржуазний” парлямент, i не “пролєтарський совєт”, “нiби щось, нiби нiц”, нi Богови свiчка, нi чортови кочерга, генiяльна формула, яка вiдштовхувала мiщанство i не з`єднувала робiтництва. Маси не тiльки не вiдчували на горi виразної волi кермувати ними, але й вигляду влади не могли собi ясно уявити. В той час, коли треба було агiтувати i командувати, коли все навкруги горiло й напiвзбожеволiлi люди шукали рятунку, наша демократiя роздавала вiдозву, що взивала на нараду над “сучасним становищем”. Вона хотiла передовсiм шанувати “демократичнi прiнцiпи” i тому улягла тим, хто сi прiнцiпи топтав ногами… В противнiсть великим, згаданим угорi рухам, український нацiональний рух 1917-21 р. був не стiльки народньо-революцiйний, як демократичний; або угодовий, або безкомпромiсовий malgre lui, з iнстинктом влади, отрутим у самiм зародку рiжними “засадами” i опортунiзмом. Звiдси – всi нашi невдачi.

В iншу скрайнiсть впадає наша правиця. Багато є в нiй здорового i в кождiм упорядкованiм суспiльствi безперечно була б вона чинником державнотворчим (як доброю опозицiєю – наша демократiя), але – не в революцiйнiй суспiльности. Коли демократiя, хоч i однобоко (лише в соцiяльнiй области), хоч часто густо тiльки в теорiї, а все ж визнавала, що маса се все; що вона повинна грати ролю в iсторичних рухах, нашi монархiсти рiшуче й засадничо се заперечують. Вони не визнають за масою навiть її руйнуючої функцiї. Для них майже всякий революцiйний рух мас, се “бандитизм”, з якого (з природи рiчи) не може вийти нiчого творчого. На думку наших монархiстiв, наш селянин, се втiленнє консерватизму: консервативний монархiчний устрiй одиноко вiдповiдає, мовляв, його психольогiї. Чи так є, чи нi – сього тут не розглядаємо, але монархiсти думають, що їх гадки слушнi i для моменту, який ми переживаємо, а тут вони впадають власне в помилку, зазначену вище; бо для революцiйної доби монархiя так само мало пристосована, як i демократiя.

Монархiсти думають, що без монархiї, як органiзуючого осередка не повстане українська держава. Без монархiї i її пiдпори i “без морально – здорових та до громадської роботи здатних останкiв як помосковленого, так i спольщеного українського дворянства” (“Хлiбор. Укр.” Збiрн II, III, IV ст. 14, 18). Се, на мою думку, i є головна помилка наших монархiстiв. Бо якраз “дворянський” режим царату i був тим, проти якого зачалася наша селянська революцiя, ще надовго перед московською, в 1902 роцi. Бо малоросiйське дворянство”, хоч i як заслужене для української культури (див. цiкаву й змiстовну статтю Д. Дорошенка “Замiтки до iсторiї 1918 р. на Українi в “Хлiбор. Українi, збiрн. V i VI, Вiдень, 1921 р.), все ж, поминаючи на боцi деякi епiзоди (муханiвщина!), не знайшлося на височинi момента i, як верства, не змогло стати на чолi нацiональної революцiї, як се зробили колись його предки.

Наше “дворянство” не знайшло в собi дикої енергiї “Русичiв” – Хмельничан, що не лякалися “запорозького мотлоху”, що вмiли i боронитися вiд нього i його, як треба, провадити. Кров Немиричiв, Виговських, Кричевських i Мещерських не плинула вже в жилах їх нащадкiв, винiжнених довгою добою особистого щастя “старосвiтських помiщикiв”; сi нащадки, як верства, в особах своїх “предводителiв” i “земцiв” могли в найкращiм випадку вiдiграти ролю цiнних культурних робiтникiв або навiть i лiберальної фронди, але не ролю проводирiв зревольтованої нацiї.

Вони були лише “первенствующим сословiєм”, але щоби стати командуючою клясою, їм бракувало багато… Анальогiї мiж 17 i 20 вiками не все можна перевести. В 20-му вiцi сталася на Українi революцiя, звичайна, буржуазна, але все ж революцiя, а її органiзують звичано тi, що з неї вийшли, а не тi, проти кого вона була звернена. По части се признають i самi монархiсти. Самi вони бачуть трагедiю України в тому, “що нею не правлять тi, що володiючи засобами продукцiї i маючи власну силу могли би правити, коли б тiльки хотiли i вмiли правити”… В дальшiм викладi автор таке хотiння у “дворянства” знаходить (на мою думку помилково, коли пiд “хотiнням” розумiти iнтензивну волю до влади), але щодо вмiння, то сам гадає, що його треба щойно здобувати (Хлiб. Укр. збiрн. V i VI ст. 73)… Чи не за пiзно? Бо се вмiння, се ж нiщо інше як здiбнiсть опанувати революцiйну стихiю, а як се зроблять монархiсти, коли вони взагалi не допускають думки, щоб з революцiї могло вродитися щось нове, щось позитивне. Для них маси, що кидали плуг для самопала, – були чинником анархiстичним.

I в сiм була головна помилка правих, якi не розумiли, що пiд певними умовами “бандитизм” може стати порядкуючим чинником. Се станеться тодi, коли зумiти його опанувати, зумiти надати йому провiдну iдею, координувати його хаотичнi зусиля, звернути революцiйну лявiну до одної мети. Козацькi рухи колись також були звичайним “бандитизмом”, безсистемним i безiдейним плюндруванням побережних мiст. Пiдчиненi загальному пляну i однiй iдеї (за Мазепи, а пiзнiше за Катерини II) сi самi “бандитськi рухи” вилилися в полiтичну акцiю далекосяглого значiння: пiдбиття Криму й опанування чорноморського побережжя. Розбiйничий сибiрський похiд Єрмака, унятий в зручнi руки царя Iвана, поклав початок росiйської iмперiї в Азiї. Чим була цiла шуанерiя (селянськi повстання Вандеї за першої республики i консульства)? В своїх формах такою самою жакерiєю, як i наша махнiвщина. Але кiлька вiдважних аристократiв, що почепили на її прапорi бурбонську бiлу лiлiю, зробили з жакерiї свiдомий полiтичний рух. Без Колiнса i де-Валєри iрляндське повстаннє мало чим рiжнилося б вiд нашої “отаманщини”, без Хмельничан козацька нацiя дiйсно лишилася б “бестiєю без голови”. Великi потенцiяльнi можливостi “бандитських” рухiв признають i нашi правi, але – тiльки в минулiм. Вони признають, що завданням української полiтики 17 в. було, як казав Бетлєнд-Габор, зробити так, “щоби всi неуки (козаки) навчилися слухати кращих людий та признавали на вiйнi i в мирi твердi закони i засади”; признають, що без Хмеля цiлий нарiд козацький лишився б анархiстичною “юрбою i зграєю”; з признанням цитують того самого Бетлєна, що все ж називає козакiв “хоробрими лицарями” i хвалить їх за “мужнє рiшення добитись волi або згинути” (В. Лiпинський “Україна на переломi”, Вiдень, 1920, стор. 150-151), отже визнають певне позитивне значiння за “бандитською” стихiєю, але на жаль – не за сучасною! Що нашi монархiсти не хочуть признати певної позитивної ролi за неґативним революцiйним чинником i не стараються, подiбно до Хмеля, опанувати революцiйну стихiю i повести її за собою – в тiм лежить причина безуспiшности їх акцiї. В сiм же ж треба шукати i причини нежиттєвости цiлої монархiчної концепцiї, бо на чiм має триматися монархiя, коли головна – на думку правих – пiдпора сеї монархiї не має здiбностей, потрiбних для всякої правлячої верстви? Давнiшi способи виконування влади, якi хочуть застосовувати правi, пережилися. Не можна вже апелювати до права правлячих – командувати, нi до обов`язку пiдвладних – слухати. Не можна апелювати до передреволюцiйної психольогiї мас, вона звихнута. Пiд час революцiї iнакше усталюється контакт мiж масою горожан i владою. Тут послух базується на ентузiязмi маси для iдеї, яку (вона вiрить) здiйснює влада; а сила останньої [базується] не на традицiї, але на невсипущiй енергiї правлячих, якi, певнi народнього спiвчуття, поволi вiдновлюють розхитаний державний апарат на старих засадах безоглядного послуху. Сього не хочуть розумiти нашi правi, i се прекрасно розумiли великi провiдники революцiї, всi сi Кромвелi, Наполєони, Муссолiнi, Кемалi, Монки, Лєнiни, Хмельницькi i Коллiнси…

Можуть сказати, що нi один iз сих провiдникiв, хоч би й той самий Наполєон, нiякої влади не органiзував; що вiн пiдiбрав її, що валялась на улицi, кинута там утомленою й вичерпаною нацiєю.

Отже, чому й ми, українськi монархiсти, не могли б, мовляв, ждати, аж знеможена рiзнею нацiя не пiшле до нас свого Гостомисла з просьбою: “Прийдiть i володiйте нами”! Але справа не така проста.

Неправда передовсiм, буцiмто Наполєон “пiдiбрав” покинену владу. “Пiдбирання” сеї влади не йшло так легко, коли будучий цiсар упав зомлiлий з коня в день 18 брюмера. Опрiч того не можна говорити про втомленiсть нацiї, яка ще п`ятнацять лiт по сiм обходила пiд цiсарськими орлами цiлу Европу вiд Iлiрiї до Голяндiї, вiд Еспанiї до Москви. Нi, нацiя iшла за своїм спасителем не з утоми, лише тому, що вiн признав її революцiю i її зорганiзував; бо не допустив до повороту невдачникiв Dei gratia; бо створив для нацiї блискучу наполєонiвську лєгенду, пiрвав її в великiм революцiйнiм пiд’ємi. I дiйсно, вiйни, якi вiн провадив, через те, що утвердили iснування нової буржуазної Францiї серед феодальної Европи – були революцiйним дiлом, як i вiн сам революцiонером, бо коли б так не було, не посилали б роялiсти Кадудаля замордувати його, i не розстрiляв би вiн герцога Енгiнського, документуючи тим свою спорiдненiсть з тою стихiєю, яка послала на шафот другого Бурбона, шiстнадцятого Людовiка. Сеї спорiднености з революцiйною стихiєю, сеї вiдваги, запалу, енергiї, брутальности, свiжости й цинiзму вибраних натур, якi мав Наполєон i Хмельницький; всього того, що чудово iснувало обiк зi змислом порядку й державницьким iнстинктом, i чим вони опанували розгулюкану юрбу – сього не мають нашi “предводителi дворянства”, i в сiм їх безсилiсть.

В однiм лише вони мають рацiю. Може надiйти хвилина, коли виснажена нерiвним змаганням нацiя схилить колiна перед тим, хто схоче нею правити. Але нiчого доброго се для наших правих не ворожило би! Деiнде в таких випадках могла б знайтися в серединi самої нацiї сила, що переняла б владу. В конкретних обставинах українського життя ся сила скорше прийде ззовнi.

Навiть реставрацiя Людовiка 18-го i Франца Йосифа на Угорщинi в 1849 р. – не обiйшлися без союзницької помочи в однiм, без московської – в другiм випадку. У нас ся помiч не була б лише переходовою i у нас чужа помiч повела б до того, до чого вона допровадила за Катерини II в Польщi, за сукцесорiв Богдана в гетьманщинi… Нi – спекуляцiя на упадок революцiйної енергiї нi до чого не допровадить. Українська державнiсть не здiйсниться без “махнiвщини” i “зеленiвщини” так, як держава Хмельницького не була можлива без Гунi, Остряницi i Кривоноса, без тої дикої “зграї”, яку треба було опанувати, без bellua sine capite, яка потребувала лише голови, Нашi демократи боялися остаточно спустити з ланцюга сю “бестiю”, граючи лише на її соцiяльних, а не (також) нацiональних iнстинктах, а в тiм думали, що вся штука полягала на тому, щоби дати себе сею бестiєю вести. Се була махнiвщина pure et simle, яка нi до чого привести не могла.

Монархiсти знову думали, що “бестiя” повинна перестати бути сама собою, стати вегетерiянкою; або, як дикi звiрi в Колiзею виходити аж тодi, коли се треба було її тюремникам, коли її випускали з клiтки. Але на те її треба було спершу туди загнати. Се не було заняття для монархiстiв. Вони признавали значення “iнiцiятивної меншости”, але меншости Dei gratia, яка психольогiчно задалека вiд маси, i забагато має з нею порахункiв, щоб якимсь блискучим маревом пхнути її до чину, а тодi привести пiд залiзний закон порядку…

Інших метод iсторiя не знає. Хто хоче в`їздити якого коня, мусить якийсь час скакати з ним. В таких краях, як Україна, дiткнутих великою економiчною кризою i революцiєю, – можна захопити владу лише методами, на якi я вказав вище, – методами революцiйними. I тому власне наш нацiоналiзм давно вже повинен був вступити на інший шлях, а не на той, який йому вказували демократи i правi. Однi i другi були занадто великi лєгалiсти для сього бурхливого перiоду, який ми переходимо: однi чiплялися своїх формулок i в нашi днi величезних змiн – шукали взiрцiв у режимах, що вже колись, десь iснували; другi робили те саме, не попускаючи нiчого зi своєї Dei gratia… Сим новим шляхом може бути тiльки шлях здорового, революцiйного нацiоналiзму, який не числиться з нiякими формулами, з нiчиїми правами. Нацiоналiзм, що нацiональним рухам надає вигляд та iдеольогiю соцiяльних, а соцiяльним – цiлi i розмах нацiональних. Коротко нам потрiбний не нацiональний монархiзм i не соцiялiстична революцiя, лише нацiональна революцiя. Ся формула виключає непридатну для моментiв криз анархiстичнiсть демократiї i контрреволюцiйнiсть монархiзму.

Україна переходить добу затяжної полiтичної i господарської кризи. Совiтський режим не годен еволюцiонувати, вiн може лише гнити. Цiла серiя чужих iнтервенцiй за останнi лiта, повстань, запровадження НЕПу, тертя в правлячiй комунiстичнiй партiї, у вiйську, невгасаючий конфлiкт влади з селом – ось познаки тої кризи, яка дуже можливо приведе до катастрофи росiйського уряду на Українi. Тодi ми станемо знов лицем до лиця з масовим рухом (не знати лише, в яких умовах) у Краю, бо нi про психiчну депресiю, нi про моральну демобiлiзацiю українського села – навiть пiсля росiйських даних говорити не можна. Через те, що революцiя проти царсько-помiщицького ладу у нас скiнчена; соцiялiстична – не має жадного ґрунту, а конфлiкт села з мiстом i України з Москвою триває далi – новий вибух в Краю, коли до нього прийде, мусить носити виразно нацiоналiстичний характер. Нi своєю iдеольогiєю, нi своєю психольогiєю угодовцiв – не надаються нашi демократи i монархiсти на провiдникiв сього руху.

Розвинути прапор сього консеквентного нацiоналiзму не можуть обидвi пануючi в нас течiї. В сiм вiдношенню обидвi вони угодово настроєнi. Обидвi ставлять клясу понад нацiєю i готовi шукати помочи у Москви. Однi – проти “реакцiї”, другi – проти “революцiї”. Лiвиця досi не може позбутися фраз про “братнiй росiйський нарiд”, про “солiдарнiсть працюючих верств усiх народiв”. Так само i правиця. На її думку “тiсний союз з Москвою” є завдання, яке “стоїть знов сьогоднi перед нами” (Хлiбор. Україна, збiрн. II, III, IV ст. 33 i 167), бо й тепер iснують “спiльнi iнтереси Росiї i України” (там же), а Москалi є “нашими рiдними братами, по крови, духу i культурi” (siс!), є “братньою нацiєю” (там же, див. збiрн. V i VI ст. 63). Очевидно, що люде з такою психологiєю не можуть стати речниками нацiонального визволення в нашi часи…

Нi одна революцiя не вiдбувалася ще там, де не йшли в парi велика любов до своєї справи i велика ненависть до сили, яку треба було збороти. Хто сю ненависть гасить, той гасить рiвночасно й любов до справи. (Засаднича нехiть нашої лiвицi i правицi до “пiдсичування нацiональної ненависти”, як не можна краще свiдчить про те, як цiла їх психольогiя пристосована до старих, передреволюцiйних часiв. В сi часи, для акцiї проти неприятеля треба було тiльки дати наказ з гори про мобiлiзацiю: армiя мала тiльки коритися наказам, i нiякої особливої ненависти проти ворога не потрiбувала мати. В революцiйнi моменти, коли наказiв не слухається, треба инших стимулiв до порушення мас). I се не є нiякий шовiнiзм, лише здорове вiдрухове почуваннє кожної iндивiдуальної, чи групової одиницi, яка шанує себе i яка прагне жити. Бо шовiнiзм се перебiльшене поняття про власний нарiд i глумливо погордливе вiдношення до чужого.

Ненависть до чужої нацiї не має в собi сих елєментiв, отже не має нiчого спiльного з шовiнiзмом. Вона є тiльки конечною передумовою успiху в нацiональнiй боротьбi. Що сказали б ми про Гарiбальдi, Масарика i Братiяну, про Корфантого – коли б вони, як се роблять нашi демократи i монархiсти, кликали нарiд до визвольної боротьби, а рiвночасно переконували би про свою любов i лояльнiсть до австрiйського, мадярського або нiмецького народу, та про конечнiсть з ними “тiсного союзу?!” Певно й досi iснували б обидвi нiмецькi монархiї, коли б мали таких культурних, нешовiнiстичних противникiв…

“Iнтернацiоналiзм – як прекрасно зауважив в однiй промовi Муссолiнi се щось як любов: потреба в нiм задовольняється удвох, iнакше се безплiдний онанiзм” (Benito Mussolini “Discorsi politici” Milano, 1921 ст. 24).

Власне сим безплiдним заняттям i займаються нашi демократичнi i правi… iнтернацiоналiсти. Заведенi в своїй любовi до “братнiх народiв”, мусять вони шукати для заспокоєння своєї неподiльної пристрасти – les charmes de la solitude…

Стати на чолi нацiонального руху можуть лише новi люди.

Смiшно твердити, що для того, щоби зарадити крiзь нашого нацiоналiзму, потрiбний лише “перегляд програми”. Мовляв, знайти нову рецепту i все буде гаразд. Сих рецепт мiнялося вже досить.

Соцiялiсти ставали денiкiнцями, погромцi большевикiв – “смєновєховцями”, самостiйники – “федералiстами”, демократи – сторонниками “радянської системи” i т. д. Хто i що вiд сього виграв? Що змiнилося вiд того, що вони мiняли свої “програми”?

Нiчого, бо те, що нам потрiбне, се не програми, але характери. А звiдки вони могли в нас взятися у тої iнтелiгенцiї, що вибилася на чоло руху? – Всi вони виховувалися в поняттях бл. пам`яти “Нової Ради”, коли вiрилося, що визволення принесе не боротьба, але “поступ” i “знання”, не “око за око”, але “гуманiтаризм”: не революцiя, але еволюцiя. Се були люди, яких тепер большевики називають “мягкотелыми”; якi на всi терпiння, на цiлий гнiт над нацiєю знали лише одну реакцiю: безплiдний жаль i сентиментальне спiвчуття, але нiколи – активну помсту (в високiй мiрi характеристичнi для сеї пасивної психольогiї є вiршi деяких наших поетiв з приводу голоду на Українi, що з’явилися в щоденнiй пресi: образи бiди, плакання над нею i – нi слова протесту проти того режиму, який є одинокою причиною голоду!); якi уважали, що великi свiтовi проблєми полагоджуються “переконуванням” противника; се були тi “нi холоднi, нi горячi”, про яких говорить св. Письмо, якi були за “культурнi”, аби признати, що й насильство буває iнодi моральним. Тi, що виросли на суперечках iз Валуївським указом, на оборонi нацiональних прав аргументами вiд “извъстнаго педагога Ушинскаго”, на пропагаднi “Ковбасою та чаркою” i козакофiльськими маскарадами, на поезiї “вишневих садкiв”, на соцiяльнiй моралi “Хатки дядька Томи” та “Die Waffer” баронової Зутнер. Се були тi, якi по вибуху свiтової вiйни виступали з заявами лояльности супроти царату, якi – як колись провiдники суверенної України – з сльозами вимовляли слова покути перед нiмецькими i бiльшовицькими трибуналами. Як могли вони викресати в масах iскру протесту, якої самi не мали? Програми… Програма була для всiх сих фiлiстрiв вiд демократiї – “єрунда”, не програми лучили їх, а власне цiлий той душевний склад маломiстечкового pater familias’ a, який був усiм їм однаковий незалежно вiд партiйности, який лучив їх бiльше, як партiйнi рiжницi дiлили, який був такий далекий вiд понурого патосу великої епохи, серед якої їм довелося дiлати, i вiд етузiязму мас, що мусiли зв’язати свою долю з ними… Вiд тої стихiї, на чолi якої вони припадково стали, – зачiпної, вiдважної, ксенофобної, дикої й безкомпромiсової i безпощадної. Чи могла – на довший час – признати в них своїх провiдникiв маса, побачити в їхнiх не договорених до краю iдеях ту блискучу феєрiю “останнього бою”, що пiдтримує неустаючу волю до боротьби, в їх чинах – неугнуту волю, якiй кориться юрба?

Криза нашого нацiоналiзму не в тiм, що нацiя “не дозрiла”, не в вадах “програми”, лише в браку людей. Наша трагедiя була в тiм, що на чолi зревольтованої маси опинилися дiячi з чисто мировим складом психiки, роз`їдженi сумнiвами щодо життєвої сили нацiї, не здiбнi нi на ризик, нi на широкий жест, надiленi всiми вадами й чеснотами переконаного фiлiстра i нi одною з тих, якими вiдзначаються тi, що ведуть маси. Не говорю тут про нижчi верстви, анi про деякi виїмки, якi i в нас були; говорю про загальний тон нашої правлячої “аристократiї”. А серед неї дiйсно тяжко знайти хоч кiлька маркантних iндивiдуальностей, чи трохи оригiнальних постатей, яких можна би було в сiм вiдношенні поставити наприклад на одну дошку з такими, немов з мармуру вирiзбленими фiгурами, як Дзєржинський i Лєнiн, не кажучи про інших.

Спiр про “програми”, “коалiцiї”, “концентрацiї”, “орiєнтацiї”, що ведеться сими людьми, нi до чого не допровадить.

Се живi трупи, що забули вмерти, їх привиди не повиннi заважати боротьбi живих, їм не видумати бiльше iдеї, для якої люди iшли б убивати інших людей. Не створити коло себе тої виключної волевої напружености, яка притягає юрбу. Краєві потрiбнi не вони, та їх “льозунги” i “партiї”, нi їх “принципи”. Йому потрiбнi новi характери, якi знають, чого хочуть, i якi не мали б нiчого з тої сентиментально-пацифiстичної iнтернацiонально-невiльничої психiки “бувших людей”.

Коли вони в нас з’являться (там, за Збручем, є їх уже чимало), тодi “бестiя революцiї” дiждеться не тiльки голови, а й намордника. Коли нi – будемо приневоленi признати рацiю блаженної пам`яти київському воєводi, пану Адаму Киселю i знов iнсценiзувати нову переяславщину з усiм тим, що за нею iде.

Дмитро ДОНЦОВ

(20 березня – День народження Гетьмана України Івана Мазепи)

Мазепу „прокляла” церква московська на приказ царя безбожника і синовбивці. Перші спроби новітніх часів відродити дух мазепинства на Україні (Шевченко!) — прокляла „поступова” Росія устами В. Бєлінского. Що задум Мазепи грозив Московщині необчисленими наслідками, про це свідчить той переляк і та скажена лють, яка вхопила Петра і „собак Петрових” на вістку про „зраду” Мазепи. Свідчить про це й факт, що майже 170 літ по смерті гетьмана, під час Турецької війни, москалі збезчестили місце його останнього спочинку в Ґалацу, стрілом з гармати, розвіявши попіл від його тлінних останків, (подібне зробили вони з попелом забитого Дмитра Самозванця, що взяв Москву з козаками й поляками з початку 17 в.). Про страх москалів перед духом Мазепи свідчить і мобілізація ліберальної Росії за Миколи II проти національного руху на Україні після 1905 р. Треба було, по конституційних „свободах” 1905 р. українству вийти трохи за вузькі межі провінціального народолюбства, на лан політики, як зараз же його охрестили небезпечним ім’ям „мазепинства” за прикладом наших ренегатів (Піхна, В. Шульгина), які зразу завітрили небезпеку для чужого „отечества”… Завітрили її, по 1917 р. большевики, які взявши Київ, знищили не лиш живі пам’ятники князівської доби (Десятинна церква, Михайлівський собор), але й ті, над якими витав дух мазепинських традицій, — Миколаївський собор та інші лаврські церкви, будовані Мазепою, або мазепинцями, як Видубицький монастир.

Нищенням фізичним мазепинців і самого духа мазепинства, — займалися „опричники” Петра, Катерини, Йосипа і Микити, Нищенням „моральним” — царська й большевицька література, від Пушкіна до червоного графа А. Толстого. Жах перед убійчим для них духом старої України, що його думали вони на віки задушити в 1709 році…

Треба ствердити, що мазепинство і спроба відновити його традицію (Шевченко!) стрінулися з різкою відправою українських „поступовців” (П. Куліша, М. Драгоманова), теж і „демократів” і СОЦІАЛІСТІВ.

Як часто буває, ідеї смертельно небезпечні для займанця, — в його ж власних очах, відкидалися теж і деякими „любезними земляками”, як немодерні, „старомодні, реакційні й шовіністичні”. Так сталося з мазепинством і з ідеєю „панства козацького”. Спроби воскресити славу історичну цього „панства”, — спроби не тільки Шевченка, але й Котляревського („Енеїда”), Л. Українки („Бояриня”), не знайшли належного відгомону ні в нашій літературі, ні в критиці.

Назви „козак”, „січовик”, жупани, шлики й оселедці, назви полків іменами гетьманів — все це органічно з’явилося на Україні під час визвольних акцій 1914-21 рр. як спонтанний вибух настроїв народної душі, разом з ідеєю незалежності, але чи було це все окрилене духом мазепинства? БО ЦЯ ІДЕЯ МАЛА ВЛАСНИЙ, ВИРАЗНО ОЗНАЧЕНИЙ ХАРАКТЕР.

Який?

В політиці зовнішній, це була ідея погрому московського царства, якраз тоді, коли воно намагалося перетворитися в імперію. Не відбитися лиш від Московщини, як хотіли Виговський чи П. Дорошенко, — інший, більш далекозорий задум мав Мазепа. Мав він задум іти з шведами на Москву, щоб знищити, поціливши в голову, московську державну потугу. Був це задум, якому здавалося сприяла та „смутная пора” (Пушкін!), як задумові Сагайдачного сприяло „смутное время” московського царства сто літ перед Мазепою.

Друга ідея, якою дихали мазепинці, була ідея не боротьби з царем лише, а з народом московським. Хто читав „Історію Русів”, промови-декларації, вложені автором в уста Мазепи, чи Полуботка, той знає, якою погордою дихала старшина до москалів, як до нації варварської, некультурної і брутальної, — в порівнянні з Україною. Це почуття власної вищості над москалями, яким було пересякнуте тодішнє „панство козацьке”, — не завмирало аж до кінця XVIII в., коли то доноси на нього за це посилали цариці Катерині і царям намісники України Румянцев або кн. Куракін. В ім’я цієї України, її визволення не лише з-під ярма царя, а й з-під ярма народу московського, і пішли мазепинці за своїм гетьманом у вікопомні дні 1707-1709 рр. Ці дві ідеї — знищення потуги й великодержавності нації московської, — і були основними ідеями зовнішньої політики мазепинців. Ідеї, які відрізняли цю політику як від угодовської політики Брюховецького чи Самойловича, так і від незалежницької політики Виговського і П. Дорошенка. Ці думали про оборону і визволення від Москви, мазепинці — про наступ, про знищення московської потуги (політика з’єднання Правобережжя з Гетьманщиною була у Мазепи спільна з деякими його попередниками).

Піднести до його стародавньої величі значення Києва, як релігійно-культурного центру всього православного Сходу аж до Афона і Єрусалиму — була одною з найважливіших ідей внутрішньої політики гетьмана. Ця його політика на довший час послужила великим гальмом у релігійно-культурному обмосковленню України.

Коли за Руссо й енциклопедистів у Франції, (культ нового „божества” — людського розуму) — Україна й Могилянська Академія видали Г. Сковороду; коли за Шевченка ще величезним атрактивним духовим смолоскипом сяяв старий Київ; коли Західна Волинь і Біла Русь, між першою і другою війнами, здобулися на спротив версальській Польщі в обороні своєї віри; коли в 1917 р. виник протимосковський автокефальний рух в Україні, а в 1941 р. нововідкриті церкви на Наддніпрянщині були повні народу, — то в цих фактах magna pars fuit дух „анафеми Мазепи” — як його з іронічним викликом Москві, назвав раз Шевченко, дух великого гетьмана і його культурно-релігійної політики.

Другою підставовою ідеєю внутрішньої політики Мазепи, — була консолідація старшини в оте (за Шевченком) — „панство козацьке”, в окрему верству, спеціально дібрану і спеціально, духово, політично й військово підготовану до кермування державним кораблем. Вістря цієї політики спрямоване було одночасно і проти, завше ворожої такій ідеї, Москви, і проти всяких тогочасних Махнів, завжди готових, на спілку з Москвою, валити своїх панів і — свою державу.

Незмінною політикою Москви було: скорумпувати підкопом, або знищити силоміць провідну касту кожної нації, що вона підбила собі, або заміряла підбити. Завше при цім, спираючись на „мізінних людей”, на „чорних людей”, на „простий народ” — себто на найменш освічені, найменш політично свідомі, легше доступні демагогії, верстви даної нації. Так робила Москва в Рязані, в Новгороді, в Пскові, на Україні, в Польщі, на Балканах, а тепер робить в цілій Європі і в Америці, де ту саму лінію „гне” висланець Микити 1-го Diaboli gratia — Меншіков, цей, як і його одноіменник за Петра — „щастя баловєнь безродний”, що з розперезаністю московського хулігана під’юджував американців проти їх уряду, у якого він був послом. Ту політику беззмінно старалася проводити Москва й на Україні.

Ще цариця Катерина в тайних приказах своєму наміснику радила спонукати українську старшину входити в подружні зв’язки не з козацькими ж родинами, і не з „смоленською” шляхтою, а з московською боярщиною. Ту саму політику расового (кровного) й морального розкладу правлячої касти гетьманщини провадив і Петро, коли по полтавськім погромі, — дітей старшини козацької, що вийшла з Мазепою на еміграцію, забрав у Московщину на „пєрєваспітаніє”, цебто, як і тепер, щоб виховати з них своїх яничарів.

От ця напрямна московської політики стрінулася з діаметрально протилежною політикою, в цім питанню, — Мазепи. В історичних документах маємо скупі, але проречисті дані про те, як цар намовляв гетьмана „прибрать к рукам” свою старшину, позбавити її політичного впливу, як це зробив зі своїми „стрельцами” сам Петро. Знаємо теж, яке затаєне обурення викликало це у старого гетьмана, і мабуть вже тоді виникла у нього думка скінчити з Москвою, насамперед укріпивши і зорганізувавши в сильний орден, в міцно злютоване „панство козацьке”, — старшину, як правлячу касту гетьманщини. Великі задуми, які по полтавській катастрофі лишилися нащадкам, як суворі приписи гетьманського заповіту, — моральний і політичний бастіон нації.

„Прогресивні” поводатарі сучасного суспільства переконані, що правити нацією покликані вони — „софісти, економісти і калькулятори”, як їх окреслив ще за французької революції Едмонд Брок. Думають так і наші спекулятори від політики. Але ідеї нової „шевалєрії”, нового лицарства виринають вже не лише в нашій політичній думці. На цю тему пишуть у Франції, в Іспанії, та деінде. Прикмети тої верстви (у нас) не козацькі чуби і самопали, а інші — духового характеру. Через те вони „спекуляторам” незбагнуті, а „софістам” — відразливі. Ця нова еліта складалася б не лише з людей меча, але й з людей меча й пера, з войовників, ченців і „клерків”, як казали колись. Це були б люди не інтересу, а великого ідеалу, посвяти для нього, не люди привати; люди безінтересовної служби отчизні, Богові, своїй національній правді; люди чести і відваги, люди героїчного складу душі, для яких мамона не є Богом, а зло є не на те, щоб йому кланятися, а щоб з ним боротись, як і з тими паразитарними мафіями і шашелями, які ззовні, чи зсередини, гризуть тіло і дух нації; люди, яких ніякий софізм не обдурить, ніякий гріш не підкупить, ніяка сила не злякає. Люди, що як давне лицарство Європи і як наше „панство козацьке”, були б „chevaliers sans peur et sans reproche”. Але консолідацією такої касти на Україні не обмежувалися напрямні гетьманської політики в цій ділянці. Як людина вищої касти, був він освічений не „современними вогнями” нашого бездумного й бездушного віку, а мудрістю античного світу давньої Еллади і Риму — а як вихованець Могилянської академії, напевно знав Демосфена і його пересторогу легкодушним землякам: „Ніколи не поконаєте ворога за мурами міста, поки не знешкідливите в самім місті тих, які простягають до нього руку”… Кочубеї, Іскри, Носи, Ґалаґани, — оті, як їх звав Шевченко — шашелі й „поганці”, які з заздрості, або „для лакомства нещасного” почали продавати себе й отчизну московським ханам; ті поганці, чиї огидні постаті малювали (в „Боярині”) Л. Українка й Л. Старицька-Черняхівська („Останній сніп”). Унешкідливити їх — це була відворотна сторона Мазепиного заповіту.

Такі були, конспективно, головні точки того заповіту нащадкам. Наступна, не тільки оборонна війна проти царства й народу московського; зруйнування імперії Петра, привернення культурно-релігійної величі Києва, як заборола проти шаманської Москви і як духового центру православного Сходу; нарешті скріплення нашої „chevalerie” — „лицарства запорозького”, або „панства козацького”, провідної верстви і оборонниці незалежної України, — такі були головні точки, головні дороговкази гетьманського тестаменту. Хто читає універсали, меморандуми чи листи й заяви мазепинців самого великого гетьмана, Орлика, Гордієнка, Полуботка, на того віє такою шляхетністю й ясністю думки, таким героїзмом душі, такою незломністю духа, такою глибиною державницької мислі — що політичними карликами дрібніють перед ними многі провідники нашої „прогресивної” й архи „демократичної” сучасності і їх ідеології.

Ця сучасність, і деінде, і на Україні тавром ганьби вкрила всі великі й шляхетні ідеї мазепинства — патріотизм (це ж „шовінізм”!), шляхетний гнів проти насильника („ксенофобія”!), любов до свого („расизм”!), ідею безоглядної боротьби з займанцем („мілітаризм”!), горіння духа („романтика”!), ідею лицарства, піднесену в XIX в. наново Шевченком („ретроградство”!). Натомість взяла сучасна „прогресивна еліта”, як ідеал вождів нації — духових нащадків Кочубеїв і Ґалаґанів: Винниченка, Скрипника, Петровського, модерних Швейків, за власним окресленням „прогресистів”. Ввесь духовий комплекс лицарства їм такий же чужий, як і нашим „нацменшостям”, — москалям і жидам. Може це й тягне до них наших „прогресистів”.

Тим не менше доба „прогресу” зближається до свого безславного кінця і в СССР, і на Заході, а „прогресивні еліти” до очевидної дегенерації, до банкрутства, до катастрофи, в яку вони тягнуть і свої народи.

Завдання наше не допустити до духового розкладу нації. Завдання України — сповнити тестамент великих мазепинців — у політиці зовнішній і внутрішній. Завдання доби, — і на Україні теж — це створення нового лицарства. Чи його члени вийдуть з-під селянської стріхи, (як Шевченків Галайда, або герой з новелі Корибутяка — „Його ідея”), чи з нащадків давнього „панства козацького” (як Шрамченко), — все одно. Тільки не вийдуть вони ні з швейків, ні з голоти, ні з „татарських людей”.

Організація такого нового лицарства козацького для виборення й кермовання Україною — перше гасло доби.

Заповіт Мазепи — це заповіт нинішнього дня. Щоб виконати його, — як казав писар канцелярії тимчасового, на еміграції „владодержця” Войнаровського, — треба „по перше не дуже уповати на стороннії помочі, а завше опасатися власних, зрадецтвом лакомлених”. Крім того — „твердим престояниєм при своїх корогвах церковних і думних, сіреч сердечністю й розумом, при своїм незбитно пребувати, не зражаючись часом, на теє непідходним”. Бо надходять „сроки”, і недалекий вже „підходний час”, його корогвою для нас має бути ідея Мазепи.

Дмитро ДОНЦОВ

Альманах «Гомону України», 1959 рік