(20 березня – День народження Гетьмана України Івана Мазепи)
Мазепу „прокляла” церква московська на приказ царя безбожника і синовбивці. Перші спроби новітніх часів відродити дух мазепинства на Україні (Шевченко!) — прокляла „поступова” Росія устами В. Бєлінского. Що задум Мазепи грозив Московщині необчисленими наслідками, про це свідчить той переляк і та скажена лють, яка вхопила Петра і „собак Петрових” на вістку про „зраду” Мазепи. Свідчить про це й факт, що майже 170 літ по смерті гетьмана, під час Турецької війни, москалі збезчестили місце його останнього спочинку в Ґалацу, стрілом з гармати, розвіявши попіл від його тлінних останків, (подібне зробили вони з попелом забитого Дмитра Самозванця, що взяв Москву з козаками й поляками з початку 17 в.). Про страх москалів перед духом Мазепи свідчить і мобілізація ліберальної Росії за Миколи II проти національного руху на Україні після 1905 р. Треба було, по конституційних „свободах” 1905 р. українству вийти трохи за вузькі межі провінціального народолюбства, на лан політики, як зараз же його охрестили небезпечним ім’ям „мазепинства” за прикладом наших ренегатів (Піхна, В. Шульгина), які зразу завітрили небезпеку для чужого „отечества”… Завітрили її, по 1917 р. большевики, які взявши Київ, знищили не лиш живі пам’ятники князівської доби (Десятинна церква, Михайлівський собор), але й ті, над якими витав дух мазепинських традицій, — Миколаївський собор та інші лаврські церкви, будовані Мазепою, або мазепинцями, як Видубицький монастир.
Нищенням фізичним мазепинців і самого духа мазепинства, — займалися „опричники” Петра, Катерини, Йосипа і Микити, Нищенням „моральним” — царська й большевицька література, від Пушкіна до червоного графа А. Толстого. Жах перед убійчим для них духом старої України, що його думали вони на віки задушити в 1709 році…
Треба ствердити, що мазепинство і спроба відновити його традицію (Шевченко!) стрінулися з різкою відправою українських „поступовців” (П. Куліша, М. Драгоманова), теж і „демократів” і СОЦІАЛІСТІВ.
Як часто буває, ідеї смертельно небезпечні для займанця, — в його ж власних очах, відкидалися теж і деякими „любезними земляками”, як немодерні, „старомодні, реакційні й шовіністичні”. Так сталося з мазепинством і з ідеєю „панства козацького”. Спроби воскресити славу історичну цього „панства”, — спроби не тільки Шевченка, але й Котляревського („Енеїда”), Л. Українки („Бояриня”), не знайшли належного відгомону ні в нашій літературі, ні в критиці.
Назви „козак”, „січовик”, жупани, шлики й оселедці, назви полків іменами гетьманів — все це органічно з’явилося на Україні під час визвольних акцій 1914-21 рр. як спонтанний вибух настроїв народної душі, разом з ідеєю незалежності, але чи було це все окрилене духом мазепинства? БО ЦЯ ІДЕЯ МАЛА ВЛАСНИЙ, ВИРАЗНО ОЗНАЧЕНИЙ ХАРАКТЕР.
Який?
В політиці зовнішній, це була ідея погрому московського царства, якраз тоді, коли воно намагалося перетворитися в імперію. Не відбитися лиш від Московщини, як хотіли Виговський чи П. Дорошенко, — інший, більш далекозорий задум мав Мазепа. Мав він задум іти з шведами на Москву, щоб знищити, поціливши в голову, московську державну потугу. Був це задум, якому здавалося сприяла та „смутная пора” (Пушкін!), як задумові Сагайдачного сприяло „смутное время” московського царства сто літ перед Мазепою.
Друга ідея, якою дихали мазепинці, була ідея не боротьби з царем лише, а з народом московським. Хто читав „Історію Русів”, промови-декларації, вложені автором в уста Мазепи, чи Полуботка, той знає, якою погордою дихала старшина до москалів, як до нації варварської, некультурної і брутальної, — в порівнянні з Україною. Це почуття власної вищості над москалями, яким було пересякнуте тодішнє „панство козацьке”, — не завмирало аж до кінця XVIII в., коли то доноси на нього за це посилали цариці Катерині і царям намісники України Румянцев або кн. Куракін. В ім’я цієї України, її визволення не лише з-під ярма царя, а й з-під ярма народу московського, і пішли мазепинці за своїм гетьманом у вікопомні дні 1707-1709 рр. Ці дві ідеї — знищення потуги й великодержавності нації московської, — і були основними ідеями зовнішньої політики мазепинців. Ідеї, які відрізняли цю політику як від угодовської політики Брюховецького чи Самойловича, так і від незалежницької політики Виговського і П. Дорошенка. Ці думали про оборону і визволення від Москви, мазепинці — про наступ, про знищення московської потуги (політика з’єднання Правобережжя з Гетьманщиною була у Мазепи спільна з деякими його попередниками).
Піднести до його стародавньої величі значення Києва, як релігійно-культурного центру всього православного Сходу аж до Афона і Єрусалиму — була одною з найважливіших ідей внутрішньої політики гетьмана. Ця його політика на довший час послужила великим гальмом у релігійно-культурному обмосковленню України.
Коли за Руссо й енциклопедистів у Франції, (культ нового „божества” — людського розуму) — Україна й Могилянська Академія видали Г. Сковороду; коли за Шевченка ще величезним атрактивним духовим смолоскипом сяяв старий Київ; коли Західна Волинь і Біла Русь, між першою і другою війнами, здобулися на спротив версальській Польщі в обороні своєї віри; коли в 1917 р. виник протимосковський автокефальний рух в Україні, а в 1941 р. нововідкриті церкви на Наддніпрянщині були повні народу, — то в цих фактах magna pars fuit дух „анафеми Мазепи” — як його з іронічним викликом Москві, назвав раз Шевченко, дух великого гетьмана і його культурно-релігійної політики.
Другою підставовою ідеєю внутрішньої політики Мазепи, — була консолідація старшини в оте (за Шевченком) — „панство козацьке”, в окрему верству, спеціально дібрану і спеціально, духово, політично й військово підготовану до кермування державним кораблем. Вістря цієї політики спрямоване було одночасно і проти, завше ворожої такій ідеї, Москви, і проти всяких тогочасних Махнів, завжди готових, на спілку з Москвою, валити своїх панів і — свою державу.
Незмінною політикою Москви було: скорумпувати підкопом, або знищити силоміць провідну касту кожної нації, що вона підбила собі, або заміряла підбити. Завше при цім, спираючись на „мізінних людей”, на „чорних людей”, на „простий народ” — себто на найменш освічені, найменш політично свідомі, легше доступні демагогії, верстви даної нації. Так робила Москва в Рязані, в Новгороді, в Пскові, на Україні, в Польщі, на Балканах, а тепер робить в цілій Європі і в Америці, де ту саму лінію „гне” висланець Микити 1-го Diaboli gratia — Меншіков, цей, як і його одноіменник за Петра — „щастя баловєнь безродний”, що з розперезаністю московського хулігана під’юджував американців проти їх уряду, у якого він був послом. Ту політику беззмінно старалася проводити Москва й на Україні.
Ще цариця Катерина в тайних приказах своєму наміснику радила спонукати українську старшину входити в подружні зв’язки не з козацькими ж родинами, і не з „смоленською” шляхтою, а з московською боярщиною. Ту саму політику расового (кровного) й морального розкладу правлячої касти гетьманщини провадив і Петро, коли по полтавськім погромі, — дітей старшини козацької, що вийшла з Мазепою на еміграцію, забрав у Московщину на „пєрєваспітаніє”, цебто, як і тепер, щоб виховати з них своїх яничарів.
От ця напрямна московської політики стрінулася з діаметрально протилежною політикою, в цім питанню, — Мазепи. В історичних документах маємо скупі, але проречисті дані про те, як цар намовляв гетьмана „прибрать к рукам” свою старшину, позбавити її політичного впливу, як це зробив зі своїми „стрельцами” сам Петро. Знаємо теж, яке затаєне обурення викликало це у старого гетьмана, і мабуть вже тоді виникла у нього думка скінчити з Москвою, насамперед укріпивши і зорганізувавши в сильний орден, в міцно злютоване „панство козацьке”, — старшину, як правлячу касту гетьманщини. Великі задуми, які по полтавській катастрофі лишилися нащадкам, як суворі приписи гетьманського заповіту, — моральний і політичний бастіон нації.
„Прогресивні” поводатарі сучасного суспільства переконані, що правити нацією покликані вони — „софісти, економісти і калькулятори”, як їх окреслив ще за французької революції Едмонд Брок. Думають так і наші спекулятори від політики. Але ідеї нової „шевалєрії”, нового лицарства виринають вже не лише в нашій політичній думці. На цю тему пишуть у Франції, в Іспанії, та деінде. Прикмети тої верстви (у нас) не козацькі чуби і самопали, а інші — духового характеру. Через те вони „спекуляторам” незбагнуті, а „софістам” — відразливі. Ця нова еліта складалася б не лише з людей меча, але й з людей меча й пера, з войовників, ченців і „клерків”, як казали колись. Це були б люди не інтересу, а великого ідеалу, посвяти для нього, не люди привати; люди безінтересовної служби отчизні, Богові, своїй національній правді; люди чести і відваги, люди героїчного складу душі, для яких мамона не є Богом, а зло є не на те, щоб йому кланятися, а щоб з ним боротись, як і з тими паразитарними мафіями і шашелями, які ззовні, чи зсередини, гризуть тіло і дух нації; люди, яких ніякий софізм не обдурить, ніякий гріш не підкупить, ніяка сила не злякає. Люди, що як давне лицарство Європи і як наше „панство козацьке”, були б „chevaliers sans peur et sans reproche”. Але консолідацією такої касти на Україні не обмежувалися напрямні гетьманської політики в цій ділянці. Як людина вищої касти, був він освічений не „современними вогнями” нашого бездумного й бездушного віку, а мудрістю античного світу давньої Еллади і Риму — а як вихованець Могилянської академії, напевно знав Демосфена і його пересторогу легкодушним землякам: „Ніколи не поконаєте ворога за мурами міста, поки не знешкідливите в самім місті тих, які простягають до нього руку”… Кочубеї, Іскри, Носи, Ґалаґани, — оті, як їх звав Шевченко — шашелі й „поганці”, які з заздрості, або „для лакомства нещасного” почали продавати себе й отчизну московським ханам; ті поганці, чиї огидні постаті малювали (в „Боярині”) Л. Українка й Л. Старицька-Черняхівська („Останній сніп”). Унешкідливити їх — це була відворотна сторона Мазепиного заповіту.
Такі були, конспективно, головні точки того заповіту нащадкам. Наступна, не тільки оборонна війна проти царства й народу московського; зруйнування імперії Петра, привернення культурно-релігійної величі Києва, як заборола проти шаманської Москви і як духового центру православного Сходу; нарешті скріплення нашої „chevalerie” — „лицарства запорозького”, або „панства козацького”, провідної верстви і оборонниці незалежної України, — такі були головні точки, головні дороговкази гетьманського тестаменту. Хто читає універсали, меморандуми чи листи й заяви мазепинців самого великого гетьмана, Орлика, Гордієнка, Полуботка, на того віє такою шляхетністю й ясністю думки, таким героїзмом душі, такою незломністю духа, такою глибиною державницької мислі — що політичними карликами дрібніють перед ними многі провідники нашої „прогресивної” й архи „демократичної” сучасності і їх ідеології.
Ця сучасність, і деінде, і на Україні тавром ганьби вкрила всі великі й шляхетні ідеї мазепинства — патріотизм (це ж „шовінізм”!), шляхетний гнів проти насильника („ксенофобія”!), любов до свого („расизм”!), ідею безоглядної боротьби з займанцем („мілітаризм”!), горіння духа („романтика”!), ідею лицарства, піднесену в XIX в. наново Шевченком („ретроградство”!). Натомість взяла сучасна „прогресивна еліта”, як ідеал вождів нації — духових нащадків Кочубеїв і Ґалаґанів: Винниченка, Скрипника, Петровського, модерних Швейків, за власним окресленням „прогресистів”. Ввесь духовий комплекс лицарства їм такий же чужий, як і нашим „нацменшостям”, — москалям і жидам. Може це й тягне до них наших „прогресистів”.
Тим не менше доба „прогресу” зближається до свого безславного кінця і в СССР, і на Заході, а „прогресивні еліти” до очевидної дегенерації, до банкрутства, до катастрофи, в яку вони тягнуть і свої народи.
Завдання наше не допустити до духового розкладу нації. Завдання України — сповнити тестамент великих мазепинців — у політиці зовнішній і внутрішній. Завдання доби, — і на Україні теж — це створення нового лицарства. Чи його члени вийдуть з-під селянської стріхи, (як Шевченків Галайда, або герой з новелі Корибутяка — „Його ідея”), чи з нащадків давнього „панства козацького” (як Шрамченко), — все одно. Тільки не вийдуть вони ні з швейків, ні з голоти, ні з „татарських людей”.
Організація такого нового лицарства козацького для виборення й кермовання Україною — перше гасло доби.
Заповіт Мазепи — це заповіт нинішнього дня. Щоб виконати його, — як казав писар канцелярії тимчасового, на еміграції „владодержця” Войнаровського, — треба „по перше не дуже уповати на стороннії помочі, а завше опасатися власних, зрадецтвом лакомлених”. Крім того — „твердим престояниєм при своїх корогвах церковних і думних, сіреч сердечністю й розумом, при своїм незбитно пребувати, не зражаючись часом, на теє непідходним”. Бо надходять „сроки”, і недалекий вже „підходний час”, його корогвою для нас має бути ідея Мазепи.
Дмитро ДОНЦОВ
Альманах «Гомону України», 1959 рік