На шляху реалізації завдань Організації Українських Націоналістів зустрічаємося і ще довго будемо зустрічатися з різними протилежними нам політичними угрупуваннями. А тому, як довго хоч би тільки одне з них існувало, так довго буде актуальною справа нашої тактики, отже, способів нашого поступування супроти них. Ті способи – різні від того, які це угрупування; вони навіть у відношенні до одного й того самого угрупування змінюються залежно від обставин та конкретних подій, від тактики даного угрупування супроти нас, а передусім від того, яка наша сила. І на війні не завжди мусить тривати барабанний вогонь, а ще більше не мусить він тривати одночасно на всіх фронтах. Не дивно, отже, що за часів дотеперішньої діяльности організованого націоналізму його тактика супроти різних угрупувань змінювалася та й у майбутньому буде змінюватися.
Треба однак пам’ятати, що й супроти нас різні групи мали, мають та, як довго вони будуть існувати, так довго матимуть свою тактику. Слід водночас об’єктивно ствердити, що деякі з них застосовували її досі навіть із великим успіхом для себе, та з великим неуспіхом для нас. Коли на деяких теренах (прим. — край), попри великий вклад праці, нам досі не вдалося досягнути відповідних наслідків (на чому, до речі, потерпіла загальна наша справа), то це сталося через добре замасковану тактику наших противників. Ось приклад одного з часто вживаних способів виступати проти націоналізму: в той час, коли, з одного боку, кожному здоровому починові націоналістів ставлять перешкоди, а перед громадянством виступають проти націоналістів як проти тих, що розбивають “єдиний фронт”, “поширюють анархію” і “самі не знають, чого хочуть”, рівночасно, з другого боку, між самими націоналістами йде пропаганда, мовляв, “тільки в об’єднанню сила”, отже, “мусимо співпрацювати”, бо ми “також — націоналісти” або “дуже до себе зближені”. Розуміється, такі голоси не мають на меті реалізацію пропагованої “співпраці”, “об’єднання”, тощо, а лише поширення замішання всередині націоналістичної організації, ослаблення її внутрішньої єдности, а заразом вироблення в суспільності некорисної думки про націоналістів.
Подібних способів є більше, але всі вони переслідують ту ж ціль. Хоч різні наші політичні угрупування, що є одночасно противниками між собою, не робили ніякого конгресу, ані інакше не розумілися, все ж зайняли єдиний фронт у відношенні до організованого націоналізму, і в поборюванні його виявляють не абияку солідарність, варту кращої справи. Тому й не було б дивним, коли б наслідком спільного зусилля наших противників витворилися і в широких колах громадянства, та навіть між самими націоналістами, плутанина та нерозуміння таких понять, як “відмежований”, “протиставлення”, тощо, та взагалі хибний погляд на основні підвалини тактики організованого націоналізму супроти партій.
Тому варто буде дещо над тим застановитися.
*
Відношення Організації Українських Націоналістів до різних українських політичних груп закладено на такій резолюції Конгресу Українських Націоналістів: “Не обмежуючись у своїй діяльності на той чи інший терен, але намагаючись опанувати українську національну дійсність на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, Організація Українських Націоналістів вестиме всеукраїнську політику державництва без надання їй партійного, класового чи якого-небудь іншого характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і класовим угрупуванням з їх методами політичної праці”. З того ясно й недвозначно випливає, що Організація Українських Націоналістів і своєю формою, і змістом є й мусить бути відмінною від всіх інших партійних і класово-політичних угрупувань, має бути від них відмежована та їм протиставлена. Тих ідеалів та завдань, що стоять перед українським націоналізмом, не можна зреалізувати в партійних та класово-політичних формах. Тому ОУН не тільки має бути окремою організаційною формацією, члени її не лише не можуть бути членами інших політичних груп, але організований націоналізм протиставляється всім тим партійним та класово-політичним групам. Отже, з ідеології та програми українського націоналізму випливають 3-и основні риси його організованого прояву у відношенні до інших політичних груп: відмінність, відмежування і протиставлення.
Ці риси, згл[ядно] тенденції в тому напрямі визначилися між членами націоналістичного табору ще задовго до створення ОУН. Без них узагалі неможливе було б організаційне оформлення націоналізму. Націоналізм був від самого початку свого розвитку реакцією на партійний хаос, на внутрішньокласову боротьбу та на зовнішні орієнтації партій. Отже, ці тенденції існували ще тоді, коли націоналісти були ще членами різних наших національно-політичних угрупувань, творячи в них “опозиції”, “фракції”, окремі “ідеологічні гуртки”, тощо. Ті тенденції були стимулом постання самостійних націоналістичних ідеологічних груп, вони довели й до створення єдиної націоналістичної організації. І коли сьогодні багато колишніх членів різних політичних угрупувань знаходиться в рядах ОУН, то причини цього належить шукати не в безсумнівному, до речі, факті, що в усіх національних групах в тій чи іншій площині (ідеологія, програма, тактика) в поодиноких, окремих справах є схожість, а то й тотожність із націоналізмом, а саме в чомусь протилежному: саме в тому, що український націоналізм чи то своєю ідеологією (самостійність, соборність та ін.), чи програмою (державний устрій, соціяльне питання, національна революція та ін.), чи тактикою (понадкласовість, протипартійність, всеукраїнськість, нелегальність та ін.) відрізняється і від уенерівської групи, і від УНДО, і від гетьманців, і від таких груп, як шаповалівці чи взагалі есери, радикали, петрушезичівці та від решти національних угрупувань, отже, що український націоналізм не є тотожний ані з одною політичною групою. Саме наслідком цієї відмінності змісту і свідомости того факту в кожного поодинокого націоналіста з’являється організаційна відмежованість націоналізму, започаткована “опозиціями”, “фракціями”, “ідеологічними гуртками” вже всередині поодиноких політичних груп.
Причини відмежування не треба шукати тільки в моральних стимулах, мовляв, для націоналіста не місце в партіях чи то з полонофільськими, русофільськими, радянофільськими орієнтаціями, чи то з опортуністичними тенденціями, чи то з класовими або інтернаціоналістичними ідеями, тощо, але й у розумово-тактичних моментах; бо з пробудженням «націоналістичної свідомости” та з розвитком націоналістичного руху ставало з кожним днем щораз, то більше наглядним, що не через партії зможемо реалізувати національно-державні ідеали, що перебуваючи в партіях, нам не тільки не вдасться ніколи ті партії полонити, але навіть своєю “опозиційністю”, словесним принципіялізмом та проголошенням ідеології не вдасться досягнути значного впливу на діяльність тих партій. Отже, замість впливати на партійні проводи, треба впливати безпосередньо на маси з допомогою своєї окремої організації, відмежованої від решти груп. Замість боротьби за вплив у партіях, краще боротися за вплив у громадянстві. Тільки той рух здобуде перевагу, чиї кличі прикують до себе увагу широких мас та здіймуть їх за собою. А що більше треба націоналістам? Цього ж без пропаганди гасел націоналізму, без безпосереднього впливу на ментальність і діяльність громадянства, без організації того ж таки громадянства на нових принципах, без опанування різних ділянок нашого суспільного життя не можна б було зробити. Слід, отже, звернути увагу мас на себе, на наші кличі й ідеали, на наші завдання та методи їх реалізації. А це диктувало не тільки відмежуватися від решти груп, але й протиставитися їм.
Організаційне відмежування потрібне для планування нашої акції, для скупчення наших сил, внутрішньої єдности націоналістичного фронту, його розгону та сили удару; отже, відмежування потрібне для нас самих – націоналістів. Протиставлення нас усім іншим групам потрібне для мас. Нам не потрібно, щоб наша організація мала тепер мільйони членів. Але нам залежить, щоб наші кличі якнайскоріше мали мільйони визнавців, щоб ті мільйони в рішучу хвилю пішли під нашим прапором. Всі інші політичні угрупування опинилися, неначе в зачарованім колі, та розсівають атмосферу зневіри й паралізують суспільну волю до боротьби. Власне й тому повинні ми витривало стояти на своїх бойових позиціях, а голос наш повинен якнайсильніше лунати поміж українським народом. Мусимо дбати, щоб маси прислуховувалися до нашого голосу та виразно відрізняли нас від інших. Наші кличі не повинні викликати ніяких сумнівів, не повинні бути забруднені опортунізмом та ідейним компромісом ізякою-небудь групою. Коли не хочемо, щоб націоналізм втратив свою привабливу силу, то наші діла не сміють відбігати від наших кличів: отже, не можна нам іти на жодні тактичні компроміси з партіями. Нашасила – в нашій прямолінійності та виключності. Ми вже раз були в партіях, і як їх члени були безкомпромісівцями, та з ними розійшлись; тепер, коли ми усамостійнились, нема ніякої потреби повертатись до них чи йти з ними на компроміси.
Та яка може бути “кооперація”, “стичність”, “співпраця” та под. на якому-небудь полі між соборницьким безкомпромісним націоналізмом, а, прим., уенерівським несоборницьким табором, пов’язаним із нашим національним ворогом?! Чи здобуде щось на тім український націоналізм, чи втратить? Чи може на тім виграти національна справа? В чому? У послабленні націоналістичного табору, виразника націоналістичних ідей, чи у скріпленні уенерівського розсадника полонофільства, зневіри у власні сили та надії на поміч ворога?! Чи не є водночас в інтересі української справи обмежити, а не скріплювати співпрацею націоналістів впливи петрушевичівського, радянофільського табору?! Або що може пов’язувати революційний, надкласовий націоналізм із гетьманським, легітимним, класовим, консервативним та протиреволюційним табором?! Чи компроміси з табором, скомпрометованим федерацією з Росією, викликанням проти себе повстання народних мас і концепцією “трьох Русей” підсилила б чи пошкодила б організованому націоналізмові? Наші противники і без існування компромісу роблять нас експонентами гетьманства, оборонцями поміщицтва й дворянства та лякають селянські маси нами, як реакціонерами, що мають відібрати селянам землю! Або чи це нормальне явище — бути націоналістом (понадпартійність, революційність, безкомпромісність до ворогів) і одночасно членом УНДО (партія, легальність, реальна політика в ворожім парламенті), що творить конгломерат різних напрямів, тенденцій, течій, та співпрацювати з “партійними товаришами” — “ікроїдами” або “равтниками”? Як узагалі погодити приналежність націоналіста до локальної партії, а неприналежність – до націоналістичної організації, до того ж необмеженої щодо території? Кому взагалі така “співпраця” допоможе, а кому пошкодить? Що буде корисніше для національної справи: утворення ідеологічної партійної секції націоналістичної молоді й віддача її на виховання партії, що має за собою автономну резолюцію, равти в воєводи, радянофільський курс, прийняття своїх членів у большевицького консула, сталу загрозу угоди й розбиття партії, та ані одного дисциплінарного виключення члена з партії? Чи навпаки – відділення молоді від тої самої партії та виховання її в прямолінійності та безкомпромісності? Або яка може бути “кооперація” з шаповалівцями (“Ліга Сходу”) та взагалі есерами, радикалами, чи іншими, що підупадають, соціялістичними угрупуваннями (класовість, соціялізм)?! В ім’я чого? Що на цій кооперації здобуде національна справа і що при не кооперації вона стратить? Яка користь з того українському націоналізмові?!
Отже, ми сильні як окремий гурт, хоч би й малий, але самостійний, відмежований від інших та протиставлений усім іншим. Сила в нас самих. Всяка “співпраця”, “кооперація”, “стичність” та взагалі які-небудь форми компромісів нам шкодять і нічогісінько не приносять корисного національній справі. І то не тільки тому, що, йдучи на компроміси, тратимо ввесь свій розгін. Річ у тім, що протилежні нам групи розуміють всяку “співпрацю”, “кооперацію”, тощо як тактичний метод для свого підсилення та зменшення впливів, а то й припинення розвитку організованого націоналізму. Мусимособі висувати, що організований націоналізм знаходиться все ще в початках свого розвитку, що є він на нашій політичній арені явищем наймолодшим, а хоч моральні впливи його вже сьогодні досить великі, все ж чисельно, як організований чинник, він із перспективи завдань, що стоять перед ним, знаходиться ще в пелюшках. Сьогодні в усякій “кооперації” з іншими групами чи то численнішими, чи то з “традиціями” і “континуїтетами” (менше з тим, яку вони вартість мають); ми коли, кінець-кінців, не розпливемося в них, то будемо лише їх причіпкою, що збільшуватиме тільки силу “союзника”, і, напевно, ніколи не збільшуватиме в широких масах авторитету націоналізму як організованого явища. Маси будуть бачити тільки кволого “союзника”, що не може стати на власні ноги, а то й якусь невиразну “фракцію” чи “причіпку”, існування якої викликатиме постійний запит: чому ж вони не зіллються разом в одне ціле?!
Це ж підтверджують певні, сьогодні вже історичні, факти. Вистачить згадати існування групи “Заграви”. Як довго вона існувала як самостійна організація, так довго на Західній Україні існувала організована націоналістична сила, так довго націоналізм мав усі дані розвинутися в сильний суспільно-політичний чинник. Все це минуло з хвилею, коли наступило злиття її з іншими групами в одне об’єднання. Все це поодинокі партії прекрасно знають, і тут джерело тих постійних голосів з їх боку про “співпрацю”, “коаліцію”, “союзи”, “кооперацію”. Ще далеко до створення Організації Українських Націоналістів, за часу існування поодиноких націоналістичних гуртків, різні еміграційні групи, а з-поміж них і уенерівці, намагалися приєднати до себе, так би мовити, “осідлати” націоналістів, як це в тім часі зробило на Західній Україні УНДО. Іколи б тодішні кволі націоналістичні групи на таку “співпрацю” пішли, сьогодні про організований націоналізм не було б і мови. Ті нечисленні кадри, що тоді були, кінець-кінців, розплилися б: одні – в УНДО, другі – в уенерівській групі, треті – між гетьманцями, четверті підсилили б групу петрушевичівців, ще інші – шаповалівців, радикалів, а то ходили б люзом, або, зневірившись, збільшили б кадри комуністів. Між тим, який великий поступ у збільшенні впливів націоналізму бачимо після заснування ОУН, в порівнянні з 2, 4 чи 6 роками назад, саме завдяки тому, що націоналісти сконсолідували свої сили в одну організацію, яку відмежували від решти груп та тим зробили її самостійною привабною силою.
Тому й голоси про “співпрацю”, що ще сьогодні лунають із гетьманського табору, були би досить дивними, коли б їх зміст не відкривали певні вчинки. Прим., у Берліні втягують деяких молодих націоналістів, до того ще залежних матеріяльно від Укр. Наукового Інституту, в різні прилюдні балачки на тему “зближення ідеологій”, “тотожності цілей”, “потреби консолідації сил”, “співпраці”, тощо, до яких зовсім не запрошують відповідальних (та матеріяльно незалежних!) націоналістів. Водночас до редакції краєвого націоналістичного часопису надсилають листи з проханням задержати дотеперішній гетьманський напрям часопису. Це все діється тоді, коли вже маємо за собою не тільки охрещення націоналістичного руху “хамством”, коли за нами протинаціоналістичні виступи “Поступу”, “Січі”, давнішого “Українського Голосу”, витривала пропаганда в напрямі зведення націоналістичного руху до “вислужби” комусь, “чужої розвідки”, тощо, але коли й сьогодні той табір веде кампанію проти націоналістів, передусім на заокеанських теренах, коли гетьманська “Січ” висилає до Европи різні обіжники, звернені проти Голови Проводу Українських Націоналістів, коли ми є свідками виступів проти націоналістів п. Гриневецького, що побивають рекорд у демагогії й безоглядності, та коли ті писання усердно розповсюджують між тими націоналістами в Берліні, між якими ведуть пропаганду “співпраці”.
Чим кінчиться “співпраця”, “союз”, “об’єднання”, “кооперація” свідчить не тільки приклад “Заграви”. На краєвім терені маємо дальшу практику останніх двох років. Коли там праця над розбудовою націоналістичного руху не увінчалася бажаними успіхами, то причини належить шукати в знаменитій тактиці УНДО, що його жертвою впала давніше “Заграва”. Спершу почалося від запитів: “Що то за еміграційні комедії”? Потім, коли ті “еміграційні комедії” почали поширюватися краєм, посипалися аргументи: “Навіщо щось нове творити, коли є УНДО? Ми також націоналісти! Зрештою, можете мати ідеологічну групу при УНДО”. Заразом провідників націоналістичної молоді та видніших націоналістів переконували іншими “аргументами”: одного роблять редактором, другого – послом, третього – секретарем УНДО і т. д. Ті й собі висувають аргументи про “співпрацю”, мовляв, “ми націоналісти можемо бути лише ідеологічною групою й не можемо вести реальної політики. А коли б ми вийшли поза ідеологію, то мусимо утворити друге УНДО. А навіщо два УНДО?! Як ідеологічна група, ми можемо бути при УНДО та впливати на нього в нашому дусі. Краще нам захопити УНДО у свої руки, ніж творити щось нове, тим більше, що УНДО і так на нас стоїть”. Коли кермо “розбудови” націоналістичного руху опинилося втаких руках, не дивно, що не можна було зробити жодного кроку вперед. Цей перший крок зробили самі “низи”, що шляхом “перевороту” зірвали з дотеперішніми провідниками. Хоч із добрим заміром, а все ж, будь-що-будь, скинення провідника, це — нездорове явище: зерно анархії було посіяне на доброму підложжі, бо “низи” опинилися безвправного провідництва, а прислати тоді людей з-закордону було неможливо. Зрозуміло, що УНДО намагалося збити на тому свій капітал, мовляв, “анархісти, нероби, фразери, опозиціонери, а все тому, що з нами не йдуть; що вони без УНДО варті”? Тактика УНДО почала давати добрі для нього (але злі для національної справи) наслідки. А коли згодом націоналістичний провід, разом із “анархістами”, почав просувати справу вперед, відгукнулися інші голоси: “Добре! Хай Провід веде міжнародну акцію та взагалі акцію на еміграцію (де нема УНДО); ми вам навіть будемо допомагати. Але до краю (де є УНДО) не пхайтеся. Ви там нічого не зробите”. А ще згодом були знову інші голоси, мовляв, робіть собі, що хочете, тільки УНДО не чіпайте.
Та відтепер починається чинність поодиноких людей із УНДО, т. зв. “не уповноважених повновласників”. Один переконує про потребу “координації сил” та про безвиглядність творення самостійної націоналістичної організації, другий – “уповноважений” (вдужках) “представник організованих націоналістів” та “неуповноважений” (також в дужках!) представник УНДО – страшить УНДО націоналістами, анаціоналістів – УНДО-м, третій починає видавати “приватний” журнал “націоналістичної думки”, четвертий турбується про створення секції націоналістичної молоді вУНДО. Таперший нікого не переконав, другий нікого не настрашив, третьому збойкотовано журнал, а четвертому не вдалися “секційні” клопоти. Згодом інші “неуповноважені повновласники” під час перебування на В[еликій] Україні (де, до речі, ніколи не будуть конкурувати з націоналістами) роблять там відповідну “рекламу” націоналістам, думаючи, що їм там беззастережно повірять, та що большевицький кордон настільки замкнений, що їх слова не дійдуть до тих, яким вони робили “рекламу”. Таку саму рекламу робили інші “неуповноважені повновласники” на другій, довшій подорожі до Риму, сподіваючись, що й тут кожен повірить їхнім оповіданням про “авантюрників”, “безголових людей”, “фантастів” і “політичних немовлят”.
Характерно, що УНДО в рішучих хвилях вживає ці методи “неуповноважених повновласників”. Приклад: є можливість говорити з поляками, тоді з’являються знані “равтники”; повинеться їм нога, тоді ціле УНДО в унісон голосить: “Це їх приватна справа! Ми їх не вповноважували! УНДО тут ні при чому!” (Але за порушення партійної дисципліни нікого не викидає з партії!) Або є можливість говорити з большевиками, з’являються “ікроїди”; повинеться їм нога, та сама історія: “УНДО тут ні при чому”! Характерними в тому напрямі є слова Д. Паліїва в інтерв’ю з польським журналістом: “Якщо мова йде про табір реальної політики в вашому розумінні, себто, про табір опортуністичний, то мушу ствердити, що такого табору взагалі нема. Є тільки люди, так би мовити, з нереальними думками, фантасти, що духовно живуть ще серед австрійських відносин і мріють про т. зв. реальну політику в повному значенні того слова”. Взагалі цей метод тішиться великою симпатією в УНДО: напише щось “Діло” й піднесеться загальний крик, тоді “це – не офіційний орган УНДО, отже, ми не відповідаємо!”; зробить щось Паліїв, тоді — “це опозиція — і він не в нашому імені”. Члени партії щось роблять, але ніхто за ніщо не відповідає, і це ніби нічого з партією спільного не має, бо одне “фракція”, друге — “опозиція”, це — “приватна справа”, тамте — “без уповноваження”, а інше — “до нас не належить”. Гарна школа організаційної дисципліни та політичної моралі, скажемо, для молодих націоналістів, що коло них так упадає УНДО!
Такою тактикою, а передусім непроханою “опікою” та добре замаскованим перед відповідними людьми “заступництвом” організованого націоналізму, впроваджено в блуд не одного і з-поміж націоналістів. Деякі одиниці почали вірити в “співпрацю” з УНДО й не переконували їх ніякі аргументи: ні реферати проти націоналістів на “Народному 3’їзді” УНДО, ні статті в “Розбудові Нації”, ні інше. На тлі загальної ворожнечі націоналістичної молоді до УНДО, різні того роду підозри та поголоски, що поширювались одними несвідомо, другими – свідомо, діяли дуже пригноблююче та поширювали тільки анархію.
Приклад з УНДО-м свідчить, що куди вже коаліція, але хоч би підозри її відбиваються на нас шкідливо. “Співпраця” з УНДО, що колись-таки мала місце (перед створенням ОУН), була використанням ним націоналістичних сил без ніякої компенсації. До якої “справи” УНДО в тому напрямі дійшло, служать повчальним прикладом протибольшевицькі демонстрації націоналістів у Львові, що їх УНДО в великій частині віднесло на свій рахунок.
Ніде так, може, як в нашій тактиці, не будуть такими влучними слова: “Хорони нас, Боже, від приятелів (“співпраці”), бо з ворогами дамо собі раду”. Коаліційність здержує наш розгін та не дозволяє нам виконати наших позитивних завдань. Це ж зв’язування перегонового коня з волом, це рівняння на те, що хочемо змінити, це розтіч під різні форми, це розмінювання себе на дрібниці! Власне, кличем дня та найтяжчим під сучасну хвилю завданням є задержання своєї самостійности, відбивання від усіх і вся. Наші ж противники з наміром скомпрометувати нас зв’язують нас одні з одною, другі – з другою групою, так що зроблено нас експонентами всіх груп: від уенерівців аж до большевиків, свідомо не називаючи нас нашим власним іменем.
Отже? Боротьба безоглядна зі всіма й уся, по якій залишиться руїна та порожнеча? Маємо розбивати “єдині фронти”, “розпорошувати народні сили”, бути “авантюрниками”, “руїнниками”, “анархістами”, як це про нас твердять наші противники?
Гляньмо на справу ближче. В нашій тактиці супроти партій будемо робити помилки за помилками, коли виходитимемо з невідповідного положення. Таким фальшивим положенням буде, прим., усталювати своє відношення до поодиноких угрупувань, беручи за приклад тільки все те, що є спільного в нас і в них; бо тому, що зі всіма національними партіями маємо ту чи іншу спільноту, отже, скоріше чи пізніше завело би це нас до тактичного гермафродитизму – співпраці зі всіма угрупуваннями. Водночас фальшивим було би усталювати своє відношення тільки на підставі розбіжностей, бо це вело б до руїнництва – боротьби для самої боротьби. Не менш фальшивим було б усталювати відношення тільки залежно від поодиноких вчинків дотичних груп з огляду на корисність чи некорисність тих вчинків для загальної справи; національні політичні угрупування не завжди допускаються тільки злочинів, але мають за собою і добрі вчинки; узалежнювати від того тільки наше відношення вело би до тактичного хамелеонізму – щоденної зміни тактики до всіх угрупувань. Також фальшиво було б підходити до партій тільки зі становища їх як внутрішньо організаційних факторів, бо всі вони намагаються зорганізувати українське громадянство, одні з меншим, другі з більшим успіхом; отже, не було б потреби відсувати їх від тої внутрішньо організаційної роботи; однак ця їхня праця набирає іншого характеру в освітленні їх зовнішньополітичних концепцій чи тенденцій; одні пов’язані з поляками, другі – з большевиками, треті – з московськими соціялістами, четверті проповідують “союз трьох Русей”, п’яті тримаються польського парламентаризму, іншими кермує концепція “власної кишені”. Так само хибно було б дивитися тільки на зовнішньополітичну роботу даної групи, а заплющувати очі на внутрішню; щоб вести зовнішню політику, треба спершу мати всередині нації відповідні сили; з самою еміграцією, як політичним чинником, сьогодні ніхто не рахується, а тому, прим., випирання з міжнародного поля групи, що висить у повітрі, не запустивши корені в краю та заступництво її групою, пов’язаною з краєм, не може бути “національним злочином”. Водночас хибно було б узалежнювати своє відношення від того, мовляв, “що скажуть чужинці” та заплющувати очі на цілу діяльність та методи даної групи; чужинці, напевно, “нічого не скажуть”, коли звільнять їх від різних пройдисвітів та політичних спекулянтів; національній справі теж не пошкодить, коли не зреалізуються полонофільські, москвофільські чи інші подібні, шкідливі для нації, концепції; з другого ж, однак, боку, поборювання осіб, а не концепцій, та до того ж наклепами й доносами, та взагалі “безшабашність” у методах боротьби, не принесе користі національній справі і не піднесе авторитету жодного противника.
Однак і при всебічному підході до оцінки поодиноких політичних груп, можемо в нашій тактиці супроти них зійти на манівці, коли в основу всіх наших чинів не покласти таку засаду: ми маємо свою організацію, свої завдання, свій шлях до цілі, що є заразом ціллю цілої нації; ми робимо своє діло, йдемо своєю дорогою та зі свого шляху усуваємо всі перешкоди. Отже, партії чи хто б там не був, для нас так довго не існують, доки не опиняться на нашому шляху колодами. Нашою ціллю не є боротьба з партіями! Наші цілі – вищі! Хто з нами йде по тій самій дорозі, хоч би і миттєво, того не будемо відлучати; взагалі не збираємося нищити когось тільки тому, що він не наш член, і нікому в добрих ділах не маємо наміру перешкоджати! Але й не дозволимо нікому перешкоджати нам іти до нашої цілі, не дозволимо нікому нищити наші ідеали. Отже, не боротьба для боротьби, не нищення для нищення, не анархія, не створення руїни й порожнечі, але оборона найвищих ідеалів нації та відсіч тим, що хочуть відсунути нас зі занятого нами місця або перешкоджають нам зайняти якесь місце. Отже, не збочення з нашого шляху і не погоня та герцювання з противником по манівцях, а боротьба на шляху й то боротьба тоді, коли вона потрібна й неминуча. При такій тактиці відпадають всякі побоювання, що знищимо щось безцільно, що заведемо анархію, що розіб’ємо Українську Націю та пошкодимо українській справі. А вже, напевно, не заблудимо на манівці уступок, компромісів, тощо.
В дотеперішніх наших виступах проти різних політичних груп не було нічого такого, що можна би назвати розгнузданим анархізмом. Прим., коли ми виступили проти постановки справи оборони прав української нації в Союзі Народів, то не тому, що ініціятиву її взяли в руки уенерівці, й не тому, щоби знівечити цю, саму в собі корисну для Української Нації справу, тому тільки, що не в наших руках вона опинилась; але тому, що постановка цієї справи, що торкає цілу українську еміграцію, уенерівцями була порушенням ідеалу соборности Української Нації в обличчі цілого світа. Коли ми виступаємо проти УНДО, то не тому, щоби його нищити, а тому, що воно санкціонує поведінку своїх членів, які систематично ставлять нам перешкоди для нашої праці. Бо як, з одного боку, критерієм оцінки слушності якоїсь справи є для нас благо цілої нації, а не питання хто стоїть коло неї, так, з другого боку, здаємо собі справу, що тільки позитивною працею, організованістю та ініціятивністю зможемо захопити провід над загалом із рук різних угрупувань. Доки скрізь і всюди не зможемо поставити наших людей, не можемо допустити до занархізування загалу.
З такого становища належить теж підходити до справи “спільних фронтів”. Спільні фронти мають вартість і оправдання там, де вони природно, а не штучно, можуть повстати. Кілька років тому націоналісти вложили чимало енергії, щоб утворити “спільний фронт” (об’єднання) всіх національних груп на громадському та політичному підложжі в ЧСР; але один штучний фронт (громадський) дуже скоро розвалився, другий (політичний) навіть не утворився. Природні “спільні фронти” створюються инакше. Приклад: настав червоний терор на Україні; націоналісти у Львові роблять протибольшевицькі демонстрації; хоч всі наші політичні групи жеруть одна одну, все-таки спільний фронт проти большевиків повстав: від гетьманців, через уенерівців, ундистів, різні соціялістичні групи аж до націоналістів. Ніхто не вмовлявся, ніяких партійних нарад не було, ніяких уступок, компромісів, а все ж спільний фронт постав: на українських землях, серед європейської еміграції та в Америці. Справді, нема в тому фронті радянофілів, але ж цей фронт і проти них звернений. Чи націоналісти перешкоджали іншим групам виносити протести, чи, навпаки, закликали їх до цього? Чи показалися руїнниками, мовляв, тому, що уенерівці чи ундисти протестують, ми – проти того?! Або, мовляв, це роблять другі, отже, ми не потребуємо робити? Ні! Робили своє, так як вміли найкраще і так, неначе би ніхто інший не робив. Два роки тому були в тому таки Львові подібні маніфестації проти поляків. Як при останніх маніфестаціях, так і при попередніх, автори їх робили своє, не оглядаючись на інші групи. І що ж? Утворився також спільний фронт: партії, групи, ціла суспільність на українських землях (і на В[еликій] Україні), еміграції й в Америці, без порозуміння, нарад, уступок, компромісів, прилучилася до чинного протесту; утворився протипольський фронт. Для відміни були в нім радянофіли, зате не було полонофілів, бо цей фронт був також і проти них звернений.
У таких тільки формах є можлива й оправдана “співпраця”, “коаліція”, “кооперація”, “стичність”, “солідарність”. Але поступатися для спільного фронту проти москалів чи поляків своєю ідеєю, зрікатися соборности перед світом для того тільки, що в паспорті частина емігрантів буде мати написане слово “українець”, та взагалі йти на компроміси в основних принципах націоналізму, такою не є й ніколи не буде тактика націоналістів. Хай нам ніхто не дарує помилки й злочини у національній справі, але й ми нікому не будемо їх дарувати.
Коли маємо здобути вплив у громадянстві, то пам’ятаймо, що маси йдуть за тим, хто знає, чого хоче, що твердо йде до своєї цілі, що робить своє, не оглядаючись на інших, а, навпаки, заставляє всіх звертати зір на себе. Причіпка, опортуніст, компромісівець нікого не притягне. Коли маємо замінити інших, що не можуть дати раду зі своїми завданнями, коли думаємо про провід над загалом, то не можна нам шукати опори в инших, не можна нам поступатися перед иншими, не можемо рівнятися на инших, але мусимо приневолити всіх рівнятися на нас. Лише тим способом дійдемо до нашої цілі.
Володимир МАРТИНЕЦЬ
[Розбудова нації. – 1930 р. – № 1-2