Цьогорічне святкування 65-ї річниці перемоги над націонал-соціалізмом у ході Другої світової війни набуло в Україні особливого ідеологічного та політичного переакцентування.
В офіційній владній пропаганді й більшості українських ЗМІ поняття Другої світової війни раптом отримало звуження до визначення “Велика вітчизняна війна”. З відповідним переоцінюванням усіх аспектів та політико-ідеологічних підтекстів цієї гігантської катастрофи ХХ століття. Раптом наша країна повернулася в атмосферу Совєтського Союзу. З усіма фальшуваннями справжньої історії ХХ століття в цій тоталітарній державі, з її офіційною людиноненависницькою ідеологією комунізму. Перед українським суспільством по-новому почав вибудовуватися пропагандистський міф про нібито “мирну країну робітників і хліборобів”, яка в 1941-45 роки в запеклій війні з нацистською Німеччиною виборола “мирне й щасливе життя для себе і решти народів Європи”.
Зрозуміло, що все це пропагандистське вславлення подвигу “героїчного радянського народу” відбувається у шатах російської мови, відвертого москвофільства й з акцентами неосталінізму. Відтак Україна несподівано опинилася в обіймах шалених потоків інформації, які не помічають нічого українського у великій війні, приховано утверджують історичне право російського імперіалізму, безсовісно перекручують факти історії. Мимоволі мільйони українців звикають до думки, що найбільша й виняткова заслуга в перемозі над націонал-соціалізмом належить Москві, і тодішньому “доблесному” радянському керівництву на чолі зі Сталіним. Що в розв’язанні війни однозначно винні так звані “фашистські” режими Європи, насамперед гітлерівський. Що “Велика вітчизняна війна” – це суцільна світла героїка “народів СРСР на чолі з росіянами”.
Насправді ж “поза кадром” офіційної пропаганди залишаються непривабливі для сьогоднішньої Москви і її засліплених холуїв факти історії. Такі, як наскрізь імперський, терористичний і тоталітарний характер совєтської внутрішньої і зовнішньої політики в 1918-1939 роках. Політики, що посіяла страх серед народів Європи, і перед загрозою якої до влади в багатьох країнах Європи прийшли диктаторські сили на хвилі “боротьби з міжнародним комунізмом”.
В сучасних ЗМІ чомусь загубилася тема шаленого мілітаризму, який розгорнувся в СРСР протягом 1920-30-х років під гаслами про “світову революцію”. До речі, агенти цієї “революції”, тобто совєтські шпигуни і явні провокатори, тоді діяли майже в усьому світі, від Кореї до Мексики, підриваючи основи різних держав. Цю епідемію провокаторства історики справедливо назвали “червоною чумою ХХ століття” – настільки її загрози були смертоносними для світу, своєю пропагандою ненависті й руїнництва.
Теперішній український офіціоз чомусь забуває, що напередодні 1939 року, тобто перед початком Другої світової війни, саме Совєтський Союз був найагресивнішою імперською державою, яку за мілітаристську зовнішню політику й ігнорування міжнародного права навіть виключили з Ліги націй, прообразу теперішньої ООН. Якраз агресивна зовнішня політика СРСР в усіх напрямках: у Європі, на Далекому Сході, у зоні Південної Євразії – давала підстави Гітлеру і його режиму говорити про загрози для Європи, а згодом мобілізувати моральні й матеріальні ресурси континенту для боротьби зі світовим комунізмом.
У 1939 році обидва імперські режими – німецький і московський – підписали цинічний і брутальний союзницький пакт Молотова-Ріббентропа, за яким між ними була переділена велика частина Східної Європи. Що знаменно: саме Совєтський Союз, як більш агресивніша імперія, за цими секретними домовленостями захопив шляхом окупації більше земель інших держав: Бессарабію, Буковину, Галичину, Волинь, Західну Білорусь, Литву, Латвію та Естонію. У листопаді 1939 року СРСР розпочав загарбницьку війну проти Фінляндії. Але цю війну було програно, через бойовий патріотизм маленького народу й бездарне комуністичне військове керівництво.
Паралельно з росіянами Гітлер захопив більшість країн Центральної й Західної Європи й установив у них лояльну до Німеччини владу. Незаперечним історичним фактом є те, що напад Німеччини на свого союзника – СРСР – був спровокований страхом перед совєтською агресивністю. Адже воювати на два фронти – проти Великої Британії й СРСР – Гітлерові було, зрозуміло, невигідно й небезпечно.
Відтак сьогодні, коли ми говоримо про катастрофу Другої світової війни, то звинувачувати за розв’язання цієї страшної міжнародної війни треба одночасно обидва людиноненависницькі імперські режими. І націонал-соціалістичну Німеччину, і комуністичний Совєтський Союз. Тож теперішнє московське перекручування та замовчування фактів історії, спроби показати сталінський режим як “визвольну й народолюбну політику патріотизму” – є такими ж цинічними, як і секретні домовленості між тоталітаристськими владами напередодні Другої світової війни.
Зараз у російській пропаганді вишукуються різні факти співпраці різних соціальних і політичних груп з націонал-соціалістами в роки Другої світової війни. Хоча найбільшою співпрацею з націонал-соціалізмом тоді була таємна політика Сталіна і його кліки за переділ карти світу, спільно з гітлерівським режимом. Просто один хижак нервово не витримав, і напав першим на іншого політичного хижака. Через це загинули десятки мільйонів людей. Ще десятки мільйонів були приречені на неймовірні страждання та рабство.
Логіка історії підказує, що в день пам’яті перемоги над націонал-соціалізмом усі цивілізовані народи світу повинні засуджувати ті імперські політичні доктрини й ідеології, які спричинили небачену світову бійню. Засуджувати з однаковою принциповістю й вимогливістю до брутального колоніалізму. Як у минулому, так і в сучасному.
Олег Баган,
керівник Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова